Трагедія голодомору, окрім підходу суто емоційного, має для нас, сучасних українців, ще й суто практичні моменти.
Отже:
1. Чи був засуджений до бодай якоїсь міри покарання хоча б один організатор чи виконавець геноциду?
2. Чи компенсовано жертвам голодомору або їх нащадкам бодай частину конфіскованого?
3. Чи заборонено бодай одну організацію або її правонаступницю, яка приймала участь в процесі геноциду?
Якщо ці питання успішно вирішені, то жодних подальших питань не виникає.
Якщо усі ці питання досі очікують на об’єктивний, неупереджений та справедливий судовий розгляд, то в чому, власне, справа? Хто конкретно не бажає розставити крапки над “і”?
Чому стареньких українських дідусів, які начебто десь не там служили під час ІІ світової війни, запопадливо відшукують по усіх усюдах, а монстроподібних катів, на чиїх руках досі не обсохла кров невинно заморених голодом немовлят, лишають у нічим не обгрунтованому спокою? Тай ще, як кажуть добрі люди, утримують за рахунок платників податків персональними пенсіями?
Поки вороги українського народу не будуть покарані публічно, поки на показові процеси над чудовиськами во плоті не будуть водити з виховною метою учнів молодших класів, аби на практиці продемонструвати незламну історичну пам’ять Української держави, поки кожному не воздасться по справах його, доти розмови та виступи на згадану тему лишатимуться набором слів.
Покарання катів української нації невідворотне з огляду на спрагу широких народних мас розправитися над винуватцями своїх негараздів в межах чинного законодавства. Послухайте тональність та смислове наповнення розмов в громадському транспорті в годину пік.
Злочин має бути покараним. Голодомор був найстрашнішим злочином ХХ століття. Тим страшнішою має бути кара. Остаточне вирішення питання наближається, наче Пришестя Спасителя.
|
