НАЦІЯ ЗОЛОТИХ КОМІРЦІВ
	Ігор КАГАНЕЦЬ           завідувач лабораторією психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України

ГЕНЕАЛОГІЯ УКРАЇНИ                                                                 

Якщо прагнеш щось зрозуміти — пізнай, як воно виникло.
Стародавня мудрість

Перехід України до нової цивілізації потребує знань про закономірності трансформацій такого масштабу. Ми вже знаємо, що обов’язковою умовою цивілізаційного переходу є здійснення світоглядного, організаційного і технологічного проривів . Найяскравіше це виявилось під час неолітичної революції, яка розпочалась на територіях сучасної України і Близького Сходу у VІ – V тисячоліттях до н. е. Тож можна сказати, що Україна вже має певний досвід переходу до нової екологічної ніші.

— Але чи коректно говорити про Україну в рамках подій 7-тисячолітньої давності? Чи існував вже тоді український народ?

Питання про виникнення українців у науковому світі викликає багато суперечок. Одні дослідники аргументовано доводять, що корені українського етносу сягають принаймні 40-го тисячоліття до н. е. , інші — що він сформувався лише у 15-му столітті н. е. Чи можна погодити ці діаметрально протилежні твердження? Так, — якщо підійти до проблеми з точки зору етногенетики, основні ідеї якої сформулював відомий український науковець і письменник професор Юрій Михайлович Канигін . 

ЕТНОГЕНЕТИКА

Етногенетика розглядає етнос як соціальний організм, структурно і функціонально подібний до окремої людської особистості. Тобто етнос — це особистість вищого таксономічного рівня, яка має власні свідомість і підсвідомість, інтелект і пам’ять, генотип і характер, вік і долю. В принципі, тут нічого нового поки що немає, оскільки про “Людину малу” (індивід) і “Людину велику” (народ) говорив ще Платон. Новизна в іншому, а саме в дослідженні генеалогії етносів подібно до генеалогії окремих осіб. Тобто кожен етнос, як і людина, має своїх батька і матір, дідів і бабусь, інших предків по батьківській і материнській лінії.

Нові етноси народжуються в результаті взаємодії чоловічого і жіночого начал. Як можна розрізнити — де етнос-батько, а де етнос-матір? Тут доречна аналогія між сперматозоїдом і яйцеклітиною. Відомо, що в момент запліднення: 1) сперматозоїд рухливий, а яйцеклітина нерухома; 2) сперматозоїд в тисячі разів менший, ніж яйцеклітина. Подібно і з етносами — батьківський етнос може бути в тисячі разів меншим за материнський. Але тут кількість не грає особливої ролі — це той випадок, коли “мала закваска квасить усе тісто” . Головне — якість!

Якщо бути стислим, то можна сформулювати дві головні умови зачаття нового етносу:
1) взаємодія чоловічого і жіночого етносоціальних організмів має відбутися в той період, коли жіночий етнос відкритий для сприйняття чоловічого начала (як правило, така відкритість виникає в період системної кризи материнського етносу);
2) чоловічий і жіночий етносоціальні організми повинні бути психологічно сумісними, відчувати взаємну симпатію (принаймні, не повинні конфліктувати через несумісність характерів або надмірну різницю в рівнях культурного розвитку — відомо, що справді здорові діти народжуються і виростають лише у батьків, що люблять одне одного).

Етногенетичний підхід дозволяє навести лад в наших уявленнях про походження українців. Але для цього нам не обійтися без розгляду ще одного відкриття, яке належить іншому відомому українському вченому — професорові Національного університету “Києво-Могилянська Академія” докторові історичних наук Миколі Олександровичу Чмихову. 

РИТМИ УКРАЇНИ І “ПУП ЗЕМЛІ”

На основі комплексних досліджень Микола Чмихов показав, що соціальні процеси в Циркумпонтійській зоні (на територіях навколо Чорного моря) знаходяться в тісному зв’язку з процесами природними, до яких належать кліматичні зміни, сейсмічна активність, рух льодовиків, розвиток чорнозему, конфігурація планет Сонячної системи тощо. Природні ж процеси розвиваються з певною циклічністю. Безпосередньо навколо Чорного моря ця циклічність спрацьовує надзвичайно чітко, неначе годинниковий механізм, але чим далі від моря, тим її прояви все слабкіші.

Явище “годинникової циклічності” є загадковим і дивовижним, але це ще не все. Археологічні дослідження переконливо доводять, що протягом останніх 10 тисяч років Циркумпонтійська зона виступала своєрідним генератором культурних імпульсів, які згодом поширювались на прилягаючі території і далі на весь світ . Цю пульсацію Микола Чмихов представляє у вигляді шести історичних епох (які водночас були особливими природно-кліматичними епохами). Кожна епоха дорівнювала близько 1596 рокам і складалась з трьох періодів по 532 роки. Саме з епохами і періодами пов’язані природно-кліматичні зміни, повторення конфігурацій планет Сонячної системи, розвиток археологічних культур тощо. На зламах періодів і особливо епох відбувались суттєві зміни у житті суспільства і природи. 

Констатуючи наявність годинникової циклічності, Чмихов стверджує, що “з XXVІІІ ст. до н. е. до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532-роки нову державну систему. Отже, вони прожили періоди дев’яти справжніх держав і лише в останньому періоді — в XVІ-XX ст. практично не мали своєї власної державності, формування якої неодноразово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні” . 

Для перевірки цієї тези розглянемо три періоди останньої 1596-річної епохи, яка почалась у 419 році н. е.:
період 1 (419 — 951)
період 2 (951 — 1483)
період 3 (1483 — 2015).

Що відбувалося на початку кожного періоду? Дуже подібно, що народжувався новий український етнос, який творив власну державу: Антський союз, Київську Русь, Козацьку державу. 

1) Анти

З підручників історії знаємо, що у V—VI століттях анти займали майже цілу територію України: від пущ Полісся по Чорне море і від Карпат до Дону . Як доводить відомий історик Михайло Брайчевський, грецьке “анти” — це те ж саме, що й давньоруське “поляни” , що значить “богатирі” . Народ антів складався з багатьох племен. За словами Прокопія, “всі вони високі і незвичайно міцні” . Править ними не один муж, а багато князів; у важких справах князі скликають віче. Коли заходить небезпека — лучаться в союзи, а небезпека мине — живуть своїм життям. Псевдо Макарій пише: “Вони дуже гостинні і уважливі до чужинців. Рабів не затримують назавжди в неволі, а визначають їм час, по якому вони можуть вертати на свою батьківщину або залишитися між антами як вільні люди” .

Анти здобули особливу славу своїми походами на Візантію. Армія у них була досить велика, бо, як подають історичні джерела, одного разу вони взяли 10 тисяч полонених. Суспільство було структуроване на відкриті верстви, кожна верства (духовенство, князі з дружинниками, купці, рільники і ремісники) мала своє заняття. Анти були вправними мореплавцями, добре знали Чорне море. 

Держава антів протривала 3 століття — від кінця IV до VII, що відповідає першій половині 532-річного періоду. За словами історика, “довготривалість її, розмах експансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії — все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український народ уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її на море” . 

2) Русичі

Значно більше відомостей про Київську Русь. Що значив для неї початок нового періоду, який, за Чмиховим, розпочався у 951-му році? Це було панування великої княгині (королеви, регіни, імператриці) Ольги (945 — 964). Дуже подібно, що саме в цей час і народився наступний український етнос — русичі. Якщо виражатись коректніше, то йдеться про народження системоутворюючого етносу (який науковці позначають терміном “внутрішня Русь”), що став організаційним ядром цієї величезної, найбільшої в тодішній Європі, держави.

На відміну від своїх попередників Олега та Ігоря, княгиня Ольга не вела зовнішніх війн. Її енергія і талант адміністратора яскраво проявились в активній дипломатії — як назовні, так і в середині країни. За 20 років мирного управління вона перетворила величезну територію, на якій раніше не раз вибухали повстання проти центральної влади, на цілісну, добре впорядковану державу. “Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об’їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань” . Ольга закладала нові міста (Ольжичі, Псков), села, погости і призначала в них правителів. 

Вона здійснила адміністративно-територіальну реформу, провела перепис населення, запровадила податкову систему (ввела справедливі податки замість безсистемного “полюддя” — тодішньої форми “державного рекету”), навела лад у сферах полювання і бортного бджільництва як стратегічних галузей для експортного потенціалу держави. 

За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції варягів, про що свідчать імена в її родині: син Святослав, онуки — Ярополк і Володимир, “ключниця” (особливо довірена особа, що мала ключі від скарбів) Малуша та її брат Добриня. 

Ольга була четвертою дочкою болгарських царівни Анни і князя Сондока (по-слов’янськи — Сурдика) і від народження звалась Оленою. Цю князівну Олену висватав каган Олег за свого сина Ігоря. Якимівський літопис розповідає, що Олег змінив ім’я Олена на Ольга, щоб воно звучало по-варязьки (Хельга). Олена-Ольга приїхала із тодішньої (до 921 р.) столиці Болгарії Плиски (Плесков): “І приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу” (Повість врем’яних літ). До Києва Ольга приїхала вже хрещеною (адже походила з християнської царської родини), зі священиками і великою кількістю книжок слов’янською мовою . Вона дала потужний імпульс християнізації України, побудувала церкву святого Миколи на гробі князя-християнина Аскольда і, ймовірно, деякі інші церкви . До Ольги (в першій половині IX століття) в Києві вже була принаймні одна християнська церква — святого Іллі.

Привертає увагу християнський обряд, принесений княгинею Ольгою в Київ. Цей слов’янський обряд св. Кирила і Методія суттєво різнився і від греко-візантійського, і від латинського. “Від латинського відрізнявся слов’янсько-руською літургійною мовою, від візантійського — єдністю з Римом та перекладом літургійного богослуження, т. зв. Місса грека, або Богослуження св. Петра...” У зв’язку з цим папа Іван VIII, який був особисто знайомий зі св. Методієм, у 972 році визнав, що Русь є християнською і має свій окремий обряд . “Хоча формально слов’янське християнство під тиском німців було скасоване після смерті св. Методія у 884 році, все ж таки воно існує до кінця XI століття за тихим дозволом Риму. В Україні воно зберігається довше і його впливи сягають до самого Києва” . 

Чому за правління княгині Ольги в державі панував мир, не було повстань і заворушень? Тому, що Ольга запропонувала своєму народові моральний та справедливий порядок і реалізувала його на найвищому (для тих часів) рівні управлінських технологій. 

Київська Русь як державний організм проіснувала до 1240 року, коли татари підкорили Київ. Якщо вести рахунок від правління великої княгині Ольги (часу народження етносу русичів), то це складає три століття — так само, як і для Антського союзу.

3) Козаки

Залишилося вияснити, що означає для України початок третього 532-річного періоду, а саме 1483 рік? Очевидно, що йдеться про виникнення Запорізької Січі — цього християнського військово-чернечого ордену, який став організаційним і духовним центром нового українського етносу — “народу козаків”: “Які б різні оцінки не давались запорізькому козацтву, в одному вони безумовно сходяться: протягом трьох століть (бл. 1480-1775) в низовинах Дніпра діяла регулярна військова організація, з незалежною політикою якої доводилось рахуватись сусіднім країнам — Польщі, Росії, Криму і Туреччині” . 

Зрозуміло, що Запорізька Січ — це не вся Україна. Більш того, ніколи головною метою запорізьких козаків не була розбудова української держави. Але якщо не держава, тоді що? Про це чи не найкраще висловився Роман Багдасаров: “Запорожці стали називати свій край обітованою Палестиною, "дуже гарною, квітнучою та ізобилующею", раєм Божим на землі... Здійснюючи наскоки на сусідів, визволяючи з полону “ясир”, вивозячи дорогоцінності і золото з панських домів, обмежуючи владні амбіції держав-конкурентів, показуючи приклад безкорисності і зневаги до тліну, Кіш не керувався голим грабіжницьким інтересом, як дехто вважає, а здійснював євангельську потребу у війні проти всіх і всього, що лише може обмежувати свободу християн, Свободу як Принцип. — “... Істина зробить вас вільними” (Йоан, 8.32), “... де Дух Господній, там воля” (2 Кор 3.17). ...Саме відстоювання безмежної, дарованої Христом-Спасителем внутрішньої і зовнішньої свободи було головною функцією Запорізької Січі як православного лицарського ордену. Хоча більшість січовиків вийшла з Південної Росії, а потім опинилася в підданстві у Московського Царя, проте воювали вони не за нього і не за Украйну, “отчизну-матку”, а за чистоту і славу дідівської Віри, проповідуючи не словом, а ратними діяннями настання Божого Царства, яке вже поселилося в їхніх душах” .

Саме ідея внутрішньої і зовнішньої свободи, первинним генератором якої три століття виступала Запорізька Січ, стала становим хребтом нового українського етносу. Завдяки тому, що січову козацьку школу у більшій чи меншій мірі пройшли сотні тисяч представників найактивнішої частини населення, Україна майже цілковито “покозачилась”, а реалізація ідеї тотальної свободи і смиренності лише перед Господом Богом сформувала новий фольклор і літературу, новий стиль мислення і поведінки — сформувала нову людину і нову спільноту . 

Пасіонарний спалах і згасання цього генеруючого центру визначали спалах і згасання енергетики всього українського етносоціального організму. Січ впала перед російськими військами без бою, а українці-малороси стали головною державотворчою силою Російської імперії. 

Ми живемо в часи, коли черговий 532-річний період нашого розвитку добігає кінця. Нинішня Україна — це не нащадок народу козаків; Україна — це і є народ козаків, який нині перебуває в ослабленому, замученому, виснаженому стані. 

Проте це лише одна половина правди. Її друга половина полягає в тому, що на цій самій території небаченими темпами йде прихована підготовка до нового пасіонарного спалаху, до народження етносоціального організму нової 1596-річної епохи. Однією з ознак зародження нового українського етносу є те, що вперше на політичній карті світу з’явилась незалежна держава з сакральною назвою “Україна”. Не Антський союз, не Русь, не Козацька держава, не УНР чи УРСР, а саме УКРАЇНА — “земля, виділена нам Богом”, “Країна мудреців”, “Свята Земля”. 

БАТЬКІВСЬКИЙ ЕТНОТВОРЧИЙ ФЕРМЕНТ

Ми вже говорили, що для виникнення нового етносу потрібні дві головні умови:
1) відкритість материнського організму до сприйняття батьківського начала; 
2) психологічна сумісність материнського і батьківського організмів.

Очевидно, що материнські етнічні організми формувались автохтонним населенням України, яке проживало на цій території з незапам’ятних часів . Щодо їх готовності до запліднення батьківським етнічним началом, то вона виникала тоді, коли ці материнські етноси переживали системну кризу. Саме такі кризові ситуації виникали на території України в кінці кожного 532-річного періоду — щоб у цьому пересвідчитись, достатньо погортати підручники історії.

Хто ж виступав в ролі батьківського начала в рамках етногенетичної лінії “анти”—“русичі”—“козаки”? Сьогодні є достатні підстави стверджувати, що це були: галилеяни-тиверійці, варяги, литовське лицарство.

1) Галилеяни

З часів неолітичної революції (VI – V тисячоліття до н. е.) Україна виступала в ролі постійно діючого “етнічного котла” , в якому нові народи народжувались, зростали і розходились на всі сторони світу. Одним з таких народів були гали. За свідченням видатного англійського історика і етнографа Д.С.Прічарда, кельти-гали мали східно-сколотське (східно-скитське) походження і були вихідцями з нинішньої Галичини . Гальська мова належить до кельтських мов, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI-V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена).

Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галлії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом, Галлія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.

Інша частина кельтів-галів помандрувала на південь (причому це була далеко не перша хвиля переселенців з українського “етнотворчого казана”). В Малій Азії вони заснували державу Галатія — саме до християн-галатів апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. 

Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галилейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва “Палестина” походить від “народу моря”, який євреї називали филистимлянами. Останні оселились на цій території в XIII ст. до н. е. і були вихідцями з Кіпру, Кріту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекіїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики . Нині достовірно відомо, що це були пелазги (єврейською мовою — “пелиштим”, українською — “лелеки”) — вихідці з Північного Надчорномор’я, народ того самого етнічного кореня, що й гали .

На території Палестини лишилися й інші топоніми, що, вірогідно, пов’язані з Україною: місто Скитополь, ріка Йордан (Ор-дана), гора Небо, Галилея, міста Рама і Назарет — від слова “назирати”: “з Назарета відкривається вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як «Морський шлях»” . 

Звернімо увагу, що одна частина галів-кельтів залишилась на батьківських землях (Страбон їх називав “чистими кельтами”), а друга частина протягом століть хвилями переселялась до далекої Палестини. Очевидно, що в мандри передусім вирушали люди, сповнені цікавості, жадоби пригод і слави, відкриті до зовнішнього світу, схильні до подорожей і авантюр, любителі гострих відчуттів. І навпаки, на місці залишались люди, більше схильні до внутрішньої активності, прихильники гасла “чужого не потребуємо, а свого не віддамо”. В результаті багатовікової селекції відбувся розподіл надвоє народу галів за ознакою, відомою в психології як “екстраверсія—інтроверсія”. Нагадаємо, що екстраверсія — це “тенденція до скерування уваги й інтересів на зовнішній світ; потреба активного впливу на оточуючу дійсність, поєднана з легкістю зав’язування контактів з іншими людьми; протилежність інтроверсії; одна з типологічних характеристик особи, виділених Карлом Густавом Юнгом” . 

Закономірно, що в процесі переходу на нові землі і взаємодії з людністю Палестини галилеяни витворили новий тип ментальності, новий етнічний характер. У порівнянні з західноукраїнськими галами-автохтонами, галилеяни суттєво сильніше розвинули такі риси, як активність, відкритість, практичність, організованість, здатність до швидкого реагування, рішучість. Ці риси характеру були необхідні для виживання в неспокійних, сповнених небезпек умовах Палестини. Вони були відшліфовані в результаті: 
1) співжиття з юдеями і знайомством з жорсткістю та надзвичайною регламентованістю їхнього Закону;
2) тісної взаємодії з Римом, з невблаганною логікою римського права і залізною дисципліною його військової організації (від 63 р. до н. е. Палестина належала до Римської імперії);
3) військового досвіду антиримських повстань (“Коли армія Веспасіана йшла через Галилею, їй доводилось брати штурмом майже кожне село” ) .

З точки зору типології Юнга, колективна етнопсихіка західноукраїнських галів описувалась соціотипом етико-інтуїтивний інтроверт (псевдонім — “Миротворець”), а етнопсихіка галилеян — соціотипом логіко-сенсорний екстраверт (“Адміністратор”) . Це взаємодоповнюючі (персонально сумісні, дуальні) протилежності — як ключ і замок, як кремінь і кресало. При тісному контакті дуальних соціотипів відбувається надзвичайно інтенсивний і гармонійний інформаційний обмін, який приводить до вивільнення творчої активності обох сторін дуальної взаємодії. “Адміністратор” дає “Миротворцеві” порядок і рішучість, а “Миротворець” наснажує “Адміністратора” своїми етикою, інтуїцією і перспективним мисленням .

Як відомо, у 70-му (за імператора Веспасіана) і 132-му роках (за імператора Адріана) Римська імперія потопила в крові два юдейські повстання, зруйнувала багато міст, зрівняла з землею Єрусалим (винищивши всіх його жителів) і фактично вчинила геноцид на більшості території Палестини. Юдеям під страхом смерті було заборонено з’являтися в Єрусалимі, сам Єрусалим було перейменовано на Aelia Capitolina (або Aelius Adrianus, на честь імператора Адріана, який належав до сім’ї Еліїв) . Були змінені й інші топоніми , зокрема, Галилею перейменували на Тиверіаду, а галилеян — на тиверійців. 

Зокрема: “Від Тертуліана (160-220) знаємо про успіхи в християнізації скитських країв. В III столітті поширюється християнство в римській провінції Мезія, тобто в нинішньому Покутті (Південнозахідна Україна)... Святий Ієронім (347-420) пише: “Зимні країни Скитії є сповнені вогнем віри” .

Це підтверджується результатами археологічних розкопок стародавнього поселення Чорнівка-1 (у верхній течії річки Прут, біля села Чорнявка Новоселицького району Чернівецької області), де в культурному шарі другої половини IV – початку V століття н. е. знайдені атрибути раннього християнства. Особливий інтерес викликає двостороння ливарна форма, з якої виготовляли хрестики товщиною 4 мм з круглою ямкою для камінця чи емалі. Очевидно, що йдеться, як підтвердив український історик Михайло Брайчевський, “про масове місцеве виробництво”. А якщо було масове виробництво, то, очевидно, був і масовий попит.

Можливо, що до галилеян, які поверталися в Україну, прилучилась і значна частина галатів. Принаймні відомо, що до III-IV ст. н. е. на території Малої Азії мова галатів була витіснена грецькою мовою.

На території південно-західної України у II-III ст. н. е. відбулась дуальна взаємодія галилеян-тиверійців (соціотип етнопсихіки “Адміністратор”) з місцевим населенням (“Миротворець”), внаслідок чого спочатку виникла Тивер, а згодом і могутній союз племен під назвою Антський союз. Річ у тім, що процес розділення населення на дві дуальні підсистеми — “Миротворець” і “Адміністратор” — охоплював всю територію “етнотворчого казана”, яким була Україна з часів демографічного вибуху неолітичної революції. В результаті багатотисячолітньої селекції домінуючими психологічними цінностями місцевого населення все більше ставали цінності “Миротворця” з його прагненням до миру, людяності, толерантності, любові. Ось як про цю особливість українських автохтонів пише у VI ст. н. е. візантійський імператор Маврикій Стратег: “До тих, що приходять до них і користуються гостинністю, вони ставляться ласкаво і по-приятельськи, привітно зустрічають їх і проводять потім від місця до місця, охороняючи тих, хто потребує цього... Тих, хто перебуває в них у полоні, вони не держать у рабстві без означеного часу, подібно до інших народів, а обмежують їх рабство певним часом, після чого відпускають їх у їхню землю, якщо вони хочуть, за деяку нагороду, або ж дозволяють їм оселитися з ними, але вже як вільним людям і друзям. Цим вони здобувають їхню любов”.

В результаті взаємодії дуальних етносів виникла потужна нація, в якій органічно поєднались свобода, повага до людини, віра в єдиного Бога і чітка державна організація. 

Згідно з легендами, антською державою керувала духовна каста укрів. Тому це начебто була не просто держава, а Свята Земля, свого роду Мекка християнського світу і центр індоєвропейської культури. 

Таким чином, етнос галилеян-тиверійців став батьківським етносом, який у III столітті вступив у етнотворчу взаємодію з материнським етносом. Галилеяни-тиверійці принесли не лише вищу соціальну організацію, але й християнську духовність. Відбулось запліднення нового українського етносу. Через століття він народився під іменем народу антів, ім’я якого було прославлене по всій Євразії. З часом римська назва — “тиверці” — забулась, а залишилась самоназва “галилеяни—галичани”.

Після взаємодії нечисленних галилеян з місцевим населенням архетип “Адміністратор” поступово розчинився в етнічному морі “Миротворця”. Нинішня Галичина — це типовий “Миротворець”, як і Україна в цілому. Що лишилось у сьогоднішніх галичан від їхніх предків-галилеян, так це незнищима, глибоко укорінена в свідомість і підсвідомість потреба в українській державності. Про це, серед іншого, засвідчили і Галицько-Волинське князівство (яке проіснувало ціле століття після падіння Києва у 1240-му році), і героїчний опір Української Повстанської Армії аж до кінця 1950-х років, і пасіонарність галичан у перші роки незалежності України, і навіть результати двох останніх президентських виборів — коли галичани проявили готовність терпіти будь-який режим, аби лише була українська держава. 

Лишився і ще один незнищимий архетип — культ матері Ісуса Христа галилеянки Діви Марії, але до цієї теми ми повернемось в наступному числі журналу. 

2) Варяги

Україна як геосоціальний організм в IX–X століттях н. е. переживала стан системної кризи, що є закономірним явищем в кінці чергового 532-річного періоду (419 — 951). Місцеве населення перебувало в стані соціальної дезорганізації, песимізму, безпорадності і, так би мовити, нульової пасіонарності. Серед народу все більше визрівало переконання, що наведення ладу в країні власними силами вже є неможливим. Цей пригнічений і безпорадний стан чудово відтворено літописом, згідно з яким десь після 862 року місцеві жителі заявили: “Земля наша велика і багата, а порядку в ній немає; ідіть до нас княжити і володіти нами”. І не принципово, чи справді мало місце це відчайдушне покликання допомоги іззовні. Важливо те, що з погляду етногенетики Україна вже була цілком відкрита до запліднення персонально сумісним з нею чоловічим етносом. 

Таким батьківським етносом стали варяги, етногенетична взаємодія яких з українським етносоціальним організмом відбулась у найбільш відповідний момент — час максимального загострення системної кризи. А щодо ментальності варягів, то вона добре вписується в соціотип, відомий в типології Юнга як “логіко-сенсорний екстраверт”, псевдонім — “Адміністратор” . 

Щодо походження варягів у дослідників немає одностайності, але все більше фактів свідчить про їхні витоки з українського “етнотворчого казана”. Варяги перебували у тісних стосунках з населенням Скандинавії і Балтики, проте не були норманами-вікінгами. Згідно з сучасними дослідженнями, “варяги... говорили староукраїнською чи слов’янською мовою. Записи, залишені варягами, писані кирилицею, а не рунами, якими писали нормани. Маємо згадки, що серед варягів були християни ще перед IX ст., тоді як нормани почали християнізуватися щойно в X і XI століттях. Як це сталося, що варяги-руси, якби вони були норманами, принесли в Русь-Україну не норманських, а руських богів? Як вони могли б відразу забути свого Одина-Водана? Ніколи не згадувати про Валькірію, Валгаллу, богиню Фрею чи Еду? Звідкіля вони могли знати про Перуна, Дажбога, Сварога, Хорса та інших богів? Коли подивитися на статуї варязьких і норманських богів, то бачимо разючу різницю. Перун — русько-варязький бог, з вигляду типовий гал або рус. Це стрункий вусач, безбородий, елегантний молодець. Óдин — норманський головний бог — це однооке страховище з величезною сірою бородою у товаристві двох воронів Ґуґіпа і Мупіпа та двох вовків Ґері та Френчі. Óдин — це бог перемоги і людських жертв. За норманською теорією виходило б так, що норманські вікінги, прийшовши в Русь-Україну, змінили своє ім’я з вікінгів на варягів, змінили свою віру — відцуралися свого германського бога Óдина й прийняли руського Перуна, також змінили свою мову тощо... Греки знали вікінгів-норманів, але знали й русів-варягів” .

Як відомо, варяги були торговцями і воїнами, активність яких охоплювала на лише Балтію, але всю Середню і Східну Європу включно з Візантією. Нерідко вони виступали в ролі найманого професійного війська. Дуже ймовірно, що саме від цього й походить їхня назва — “варяги”, що означає “воїни”, “захисники” (від древнього кореня “вар”, наприклад “варта”, “вартовий”; словенське “varuh” — хоронитель, опікун, захисник; англійське “war” — війна, “warrior” — воїн). Цікаво, що в релігії зороастризму, яка була поширеною серед арійських племен, третій ангел називався Кшатра-Вайріа (Кшатра — лицар, Вайрія — воїн) — опікун металів, з яких роблено зброю — ангел лицарства — ангел полян. За християнства цей ангел — архистратиг Михаїл — став опікуном Києва. 

Контакт доповнюючих протилежностей — українського “Миротворця” і варязького “Адміністратора” — виявився дуже плідним і мав ознаки дуальної взаємодії. За словами історика, варяги і київські “луччі люди” (місцева еліта) швидко “прийшли до порозуміння, так що варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь. Варяги увійшли в місцеву панівну верству, що прибрала ім’я Русі, — і зайнялися новою організацією державного життя. ...Заслуга варягів була в тому, що вони з’єднали країну в одну цупку цілість, УВІЛЛЯЛИ В ДЕРЖАВНИЙ ОРГАНІЗМ НОВИЙ ФЕРМЕНТ, оживили його і підштовхнули до нової творчості”. Київські “луччі люди”, — продовжує автор, — на якийсь час були частково відсторонені від державного проводу, проте утримували свій вплив на державну політику в ролі дорадників та експертів. “За пізніших часів, коли варязька експансія затихла, їм випало знову взяти кермо держави” .

Приблизно через століття після запліднення українського материнського етносу варязьким чоловічим началом народилась потужна і висококультурна держава, найбільша в Європі і відома на весь світ як Київська Русь. Її вихід на історичну арену супроводжувався пасіонарним спалахом в усіх сферах людського життя, а це є характерною ознакою народження нового етносу, нової етносоціальної істоти.

Проте не будемо переоцінювати значення варязького елементу. Пам’ятаймо, що основу нової державної організації заклала велика княгиня Олена-Ольга, що опиралась на християнські традиції Кирила і Методія. Варязьку організованість, експансивність і рішучість вона облагородила світлом мудрості, справедливості та відповідальності перед Богом і людьми. Важливим чинником адміністративних успіхів Ольги було те, що згідно з типологією Юнга вона, вірогідно, була “логіко-сенсорним екстравертом” (псевдонім — “Адміністратор”) і за своєю природою належала до арійської варни кшатріїв. Через багато століть мудрий Григорій Сковорода міг би сказати, що вона займалася своєю спорідненою справою, тому й досягнула таких успіхів. Сьогодні ми можемо додати, що вся діяльність великої княгині Ольги була маніфестацією арійської ідеї свободи, творчості і особистої жертовності.

3) Литовське лицарство

Народження українського етносу нового 532-річного періоду (1483 — 2015) відбулось завдяки батьківському етнічному організму, що сформувався, як і у випадку з варягами, на теренах Балтії. Литовські племена, як і варяги, були вихідцями з українського “етнічного котла”. За сучасною класифікацією вони відносяться до індоєвропейської групи балтів . На сьогоднішні часи литовська мова краще інших живих індоєвропейських мов зберегла архаїчні риси в фонетиці і морфології . Інтегральна етнопсихіка сучасних литовців описується соціотипом логіко-сенсорний екстраверт (за типологією Юнга), псевдонім — “Адміністратор”. 

Литовська військово-управлінська верства, яка, власне, і стала батьківським началом нового українського етносу, сформувалась у жорстоких війнах з Ливонським і Тевтонським лицарськими орденами в першій половині XIII-го століття: “Найбільш запізнене у своєму розвитку в своїх глухих лісах, найбільш відстале між усіх народів цієї сім’ї плем’я литовське було загрожене під той час в самім своїм існуванню німецьким рухом в литовськім краї. Напружуючи всі сили у боротьбі з ним, воно розвиває незвичайно живу організаційну діяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхність над сусідніми слов’янськими, більш культурними краями” . 

На тлі гартування литовського військово-організаційного начала державна організація Київської Русі все більше занепадала. В середовищі князівської династії, за словами історика, “не стало талановитих одиниць, що вміли б управляти великою країною” . Як наслідок внутрішньої дезорганізації у 1240 році монголо-татари захопили Київ, а рівно через століття — у 1340 році, зі смертю князя Юрія Тройденовича — втратило незалежність і Галицько-Волинське князівство. Системна криза досягла максимальної гостроти. 

Для України це означало, що вона у точно визначений термін відкрилась для взаємодії з персонально сумісним батьківським началом. Як і у випадку з літописним закликанням варягів, місцеве українське населення “само зі своєї волі закликало до себе литовських княжат” . 

Ось як історик описує процес зачаття нового українського етносу: “Литовські княжата, засідаючи по українських і білоруських землях, прагнули у всім приноровитися до місцевого життя. Вони старалися якнайменше вносити змін у місцеві обставини: “ми старини не рушаємо, а новини не вводимо” — було їхнім правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії, й по змозі старалися далі продовжувати давніше заведені порядки місцевого життя. З другого ж боку, громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з віджилими, докучливими княжими відносинами старої династії, а навіть у громадах, що свого часу виривалися з-під княжої влади і піддавалися під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина... Прикро було тільки князям зрікатися свого панування, але й тут часто укладалося так, що й ці князі зіставалися на своїх волостях, тільки мусили признати над собою владу литовського князя, що засідав у столиці їх землі”.

В результаті українські землі переходять під владу литовських князів “одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, без ґвалту і крику” (порівняйте з “варязьким варіантом”: “варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь...” ).

На перший погляд видавалося, що литовська держава — це просто продовження Київської Русі. Але в дійсності литовське лицарство внесло ґрунтовні зміни в життя нашого краю, хоча фактично йдеться лише про одну його сферу — державне управління: “Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя... Зате Литва давала українським князям і панам широке право участі в центральних державних установах і урядах. Вони належали до великокняжої ради і через те мали вплив на всі державні справи, посідали найвищі місця в адміністрації і війську, аж до становищ міністрів і гетьманів, — мали становище цілком рівнорядне з корінними литовцями. Разом з тим здобули окремі соціальні права — звільнення від різних данин, право утримувати свої військові частини і виступати на їх чолі у військовий похід, право мати провід серед населення своєї землі. Їхню гордість підносило те, що їхня мова була державною мовою, а їхня церква мала упривілейоване становище. Українська аристократія почувала себе співгосподарем у великій Литовській державі. Тому, незважаючи на те, що литовські великі князі безоглядно виступали проти всяких автономістичних тенденцій, — українські князі і пани були глибоко прив’язані до литовської держави, служили їй зі щирого патріотизму, обороняли її і дбали про її розквіт та могутність” .

Наприкінці правління великого князя Ольґерда (1341—1377) населення Литовсько-Руської держави на 90% складалося з української і білоруської людності, тобто литовці становили лише десяту частку населення (ще один привід згадати про “малу закваску, що заквашує все тісто” ). Джерелом права у державі стала “Руська правда”, державною мовою всюди була староукраїнська мова, повсюдно панувала українська культура і православна віра. 

Литовська держава запліднила Україну новими управлінськими підходами, згідно з якими твердий державний порядок не придушував людської свободи і творчості, але ставав її гарантом і захисником. Не менш великою заслугою литовського лицарства є те, що воно організувало захист України від татарських орд і, таким чином, дало можливість народному організму певний час розвиватися у відносному спокої. Після смерті Ольґерда (1377) Литовсько-Руська держава увійшла в смугу нестабільності, але головне вже сталося — відбулось зачаття нового етносу, який народився рівно через століття, а саме у 1480-х роках — на початку нового 532-річного періоду. 

Його становлення відбувалось у постійних війнах і повстаннях, тому він прославився у світі як Народ козаків . Йому не вдалося на тривалий час створити стабільної державності, але це надає йому особливої розумової пластичності і відкритості до творення принципово нових моделей державної організації. Ця риса може виявитися незамінною для побудови української держави нової епохи. Епохи, яка розпочнеться у 2015-му році.

ГЕОСОЦІАЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ “УКРАЇНА”                                            

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.
Святий Матвій, 5.9

Фактично, ми прослідкували народження, становлення і згасання трьох етносоціальних організмів — народу антів, народу русичів і народу козаків. Вони розвивалися на території сучасної України протягом останнього 16-вікового циклу, тобто двох тисячоліть християнської ери. При цьому Україна виступала в ролі планетарної геосоціальної істоти, Великої Матері, яка кожні 532-роки народжувала нових дітей-етносів. Етноси, які розвивались на території України, успадковуючи мову, культуру, традиції, соціотип і генофонд своїх попередників, ми називаємо українськими етносами. 

Микола Чмихов прослідкував лінію з 9 справжніх держав, створених цими етносами — починаючи від XXVIII століття до н. е. Очевидно, що українські етноси народжувались і раніше, проте вони або ще не мали державної організації (в рамках нинішніх уявлень про державу як механізму панування одних над другими), або у нас ще немає переконливих доказів існування їхньої державності. 

Але повернімось до питання про вік українського народу, поставленого на початку цієї статті. Етногенетика дає на нього чітку відповідь: протягом багатьох тисячоліть на території сучасної України кожні 532-роки народжувався новий етнос; всі ці етноси послідовно виростали одне з одного, являючись поколіннями-спадкоємцями неперервного роду. Не дивлячись на подібність мови, культури, звичаїв і стереотипу поведінки з незмінним соціотипом (“етико-інтуїтивний інтроверт” або “Миротворець”), всі вони були самостійними етносоціальними істотами — подібно, як син і дочка, мати і батько, дід, прадід, прапрадід і так далі. 

Існує органічний зв’язок між територією України і етносами, які на ній народились, зростали і вмирали . З однієї сторони, Україну як геоприродний комплекс неможливо зрозуміти без її автохтонного населення; з другої сторони, життя цього населення формується під потужним впливом природи України. Тому етноси, які народились і жили на території України, є органічною складовою (підсистемою) єдиного геосоціального організму. Цей організм ми називаємо Україною, а його етнічні підсистеми — українськими етносами. З цієї точки зору буде коректним вважати, що історія генетичної лінії (роду) українських етносів — це головна складова історії геосоціального організму під назвою Україна. 

Звертає увагу те, що державотворення на території України безпосередньо пов’язане з особливою активністю антів (Антський союз) і полян (Київська Русь). Як ми вже знаємо, ці дві назви означають те ж саме — “богатирі”. Подібно, що тут йдеться про виконання протягом тисячоліть певної системоутворюючої функції, починаючи від арійських кшатріїв і закінчуючи козаками. Тобто “кшатрії”, “анти”, “поляни”, “козаки” — це назви носіїв ФУНКЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ українського геосоціального організму. Фундаментальним принципом успішності її виконання вважався органічний зв’язок з рідною землею. Уявлення про силу, яку дає рідна земля, зафіксоване у міфі про Антея. “Антей — син Посейдона (символом якого є тризуб) і Геї (богині землі), найвродливіший і наймогутніший поміж гігантами. Він був нездоланний, доки торкався матері-Землі, від якої черпав нові сили. Образ Антея є символом наснаги й сили, що їх дає людині зв’язок з рідною землею, з рідним народом” .

Схема 1. Генеалогія українських етносів християнської ери.

Отже, геосоціальну істоту Україна ми розглядаємо передусім у зв’язку з її автохтонними етносами. Значно більше етносів, для яких Україна була матір’ю, розійшлися по світах і створили явище, відоме в науці як індоєвропейська спільнота. Тому, якщо поглянути ширше, то Україна — це животворче ядро Індо-Європи.

ФІЗІОЛОГІЯ ЕТНОТВОРЕННЯ

Будь-який етнос, який нещодавно народився, не має етностатевих ознак, тобто у своїй поведінці він органічно поєднує потенції чоловічого і жіночого начала — його етнічна стать перебуває у прихованому (латентному) стані. Вона поступово виявляється по мірі становлення (дорослішання) етносу. В історично короткий період кризи, коли стоїть питання життя або смерті етносу, його статева спеціалізація виявляється особливо яскраво. Виразне виявлення в етносу статевих ознак — це симптом його втягування в трансформаційну системну кризу.

Треба сказати, що напередодні зачаття нового етносу в стані системної кризи знаходиться не лише жіночий, але й чоловічий етнос: згадаймо, що галилеяни-тиверійці в цей час були вигнанцями, варяги швидко розчинялися серед населення Європи, а маленька Литва вела смертельні війни з західними сусідами. Тобто всі ці чоловічі етноси реально могли зникнути, як зникали тисячі інших (люди здебільшого лишалися, але етноси вмирали). Так само і перед жіночим організмом у період системної кризи гостро постає питання життя і смерті — про це свідчить загальний хаос, який передував утворенню держави Антів, Київської Русі і Козацької України. 

Успішне подолання кризи і чоловічим, і жіночим етносом реалізується шляхом їх злиття в новому етносоціальному організмі, в якому вони продовжують своє життя. Тому в крові нинішнього населення України живуть і трипільці, і кельти-сколоти, і галилеяни, і варяги, і литовське лицарство. В крові українського етносу нової епохи житиме ще й народ козаків, що буде накладати відбиток на його ментальність, поведінку і долю. 

Новий етнос народжується не відразу ж після зачаття. Три українські етноси, які народилися протягом останньої 1596-річної епохи (419—2015), проходили визрівання протягом приблизно одного століття. Ймовірно, що швидкість такого “внутріутробного розвитку” залежить від інтенсивності інформаційного обміну всередині новоутвореного етнічного зародку. При сучасному рівні розвитку транспорту, телекомунікацій і всепроникаючого впливу засобів масової інформації (тобто за умов, коли інтенсивність інформаційного обміну зросла в тисячі разів) час від зачаття етносу до його народження визначається простою зміною поколінь його духовної, владної, бізнесової і професійної еліти, тобто може складати всього 10-15 років. Таким чином, ми входимо в епоху, де швидкість формування нового етносу зростає на порядок: в минулому — одне століття, а нині і в майбутньому — одне десятиліття. 

А тепер спробуймо узагальнити, в чому виявляється подібність між народженням людини і народженням етносу:

Всі наведені вище чіткі закономірності стосуються України як природного центру етнотворення індоєвропейської раси. По мірі віддалення від центру до периферії ці закономірності стають менш чіткими і важче надаються до наукового дослідження.

ФОРМУЛА УКРАЇНСЬКОГО ФЕНІКСА                                                    

Сто разів Русь відроджувалась і сто разів її руйнували від півночі до півдня. 
Велесова книга

Нарешті, звернімо увагу на ще одну унікальну особливість українського геосоціального організму. Відомо, що в процесі етнотворення одна частина людності залишалась на місці, а інша переселялась на нові землі. Протягом тисячолітньої селекції автохтонне населення України, більше схильне до внутрішньої активності, чим зовнішньої експансії, набуло специфічної ментальності, яка описується соціотипом “етико-їнтуїтивний інтроверт” (псевдонім “Миротворець”) і постійно відтворюється в нащадках. 

Інша частина, більше схильна до подорожей, пригод, зовнішньої активності і гострих почуттів, тобто з ознаками екстравертованості, в процесі мандрівок і колонізації нових земель закріпляла і посилювала ці ознаки . Як правило, вони викристалізовувались у етнопсихіку з соціотипом “логіко-сенсорний екстраверт” (псевдонім “Адміністратор”).

“Миротворець” і “Адміністратор” є дуальними соціотипами, тобто взаємодоповнюючими, персонально сумісними протилежностями. При їх взаємодії відбувається гармонійний і надзвичайно активний психоенергетичний обмін, що приводить до виникнення нової системної якості, при якій 1+1=10.

Історичний аналіз свідчить, що деякі етноси, які в минулому покинули Україну, через багато століть поверталися на свою прабатьківщину. Якщо ці, вже сформовані етноси: 1) набували ознак чоловічого начала; 2) поверталися на Україну в кінці 532-річного періоду (в момент етноовуляції), 3) мали ментальність з соціотипом “логіко-сенсорного екстраверта” (“Адміністратор”) і 4) налагоджували дуальну взаємодію з місцевим українським населенням, — то вони давали початок новому українському етносу, що супроводжувалось потужним пасіонарним спалахом. 
Отже, маємо українську реалізацію класичної схеми “теза — антитеза — синтез”: ЦІЛІСНІСТЬ ЄДИНОГО ЕТНОСУ → РОЗДІЛЕННЯ ЕТНОСУ НА АВТОХТОНІВ І ДІАСПОРУ → ПОВЕРНЕННЯ ДІАСПОРИ І НАРОДЖЕННЯ НОВОГО ЕТНОСУ”. Це формула безсмертя України, її безпрецедентної здатності до самовідтворення, оновлення і перенародження. 

Нам пощастило жити в особливий час, коли космічний годинник повідомляє благу звістку: протягом кількох років в Україну увіллється свіжа кров і відбудеться зачаття нового етносу, який до 2015 року народиться у вигляді української нації нової епохи. В черговий раз Україна підніметься з попелу оновленою, здоровою і сильною. 
Але що це за “свіжа кров”? Звідки прийде батьківський етнотворчий фермент ? Що треба робити для “полегшення пологів” нового етносу? В чому полягатиме призначення новонародженої України?

Для того, щоб одержати відповіді на ці життєво важливі запитання, нам доведеться якомога пильніше вдивитись у далеке минуле і повернутись до того особливого “моменту, коли все почалося”. В християнській традиції він називається сотворенням світу. Але про це ми поговоримо в наступному числі журналу, а поки що коротко зупинимось на найголовнішому. 

ДІАСПОРА, ЩО ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Ми вже говорили, що ознакою етноовуляції є гостра системна криза. Кризові ситуації Україна переживала в кінці кожного 532-річного циклу: це і поразка у війні з готами у 4-му столітті, і міжусобиці після розвалу держави антів у 8-му столітті, і беззахисність перед татарами у 13-му столітті. 

Продовженням цього ряду є нинішня ситуація в Україні: розвал економіки і соціальної інфраструктури, надзвичайна залежність від Росії і Заходу, величезні зовнішні борги, параліч державного управління, різке зменшення народжуваності, понад двомільйонне скорочення населення. Характерний момент: під час попередніх криз значна частина населення України або винищувалась, або забиралась у рабство. Сьогодні маємо фактично те ж саме, лише у безкровний спосіб. Хто слабкіший — той вмирає від хвороб і стресів. Велика кількість інтелектуально активних людей виїхала за кордон (не без допомоги політики “відкачування мізків”). А деякі форми рабства взагалі лишились без змін: після розпаду СРСР з України виїхало 400 000 жінок, з них 100 000 знаходяться в положенні сексуальних рабинь. Нинішнє населення України — це залишки козацького етносу, народженого 5 століть тому, який зараз перебуває в стані тотальної кризи.

Але чи вже є в Україні “етнічна яйцеклітина”? 10 років тому її ще не було, але сьогодні вона вже сформувалась і готова для свого преображення. Це активна частина населення України, яка вижила в екстремальних умовах перехідного періоду, зберегла здоров’я, працездатність і віру в Бога, випрацювала в собі особливу інтелектуальну пластичність, відкритість до нових знань та підходів, здатність до синтезу і нестандартних дій. Це наша молодь, яка любить Україну, наполегливо оволодіває знаннями і не збирається нікуди звідси виїжджати. Це професіонали, які вже працюють на рівні світових стандартів або наближаються до них. Це український бізнес, який не боїться жодної конкуренції і, як голодний тигр, готується до великого стрибка. Це політики, державні управлінці і службовці, які не шкодують сил заради того, щоб їхня Україна стала потужною світовою державою. Це інтелектуально-духовна еліта, яка не скиглить і не нарікає на життя, а змінює себе, напружено шукає нові рішення і працює, працює, працює...

А що собою являє батьківське начало? Давайте згадаємо, взаємодія з якими етносами передувала народженню Антського союзу, Київської Русі і народу козаків. Це були галилеяни, варяги і литовське лицарство. В обох випадках вони виступили в ролі державотворчого ферменту, а згодом розчинилися в новоствореному українському етносі. Хто такі галилеяни, варяги і литовці? Це індоєвропейці, які колись вийшли з українського “етнічного котла”, і тому при поверненні на материнські території сприймалися як свої. У сучасних термінах, це була індоєвропейська діаспора, що повернулась. 

Привертає увагу ще один важливий момент, а саме те, що напередодні етнічного зачаття батьківські етноси також переживали системну кризу: варяги перебували в процесі швидкої асиміляції серед народів Європи, а Литва вела смертельну війну з Тевтонським і Ливонським орденами. Зачаття нового етносу було механізмом спільного подолання системної кризи як материнського, так і чоловічого етносоціальних організмів. Для продовження життя у них був лише один вихід — злиття в сотвореній ними новій істоті, у своїй дитині. 

Чоловічий етнос може бути в сотні і тисячі разів меншим за материнський етнос. Але це той випадок, коли “мала закваска квасить усе тісто”. Призначення батьківського етносу якраз і полягає в тому, щоб виступити в ролі ферменту і каталізатора етнотворення й державотворення. Все решта — 90% — залежить від якостей і активності материнського етносу. Особливістю материнського етносу є те, що він відкритий до сприйняття і засвоєння зовнішніх новацій; при цьому він не “розчиняється”, а забезпечує спадкоємність між “матір’ю” і “дитиною”, зберігає традиції і досвід всіх попередніх поколінь.

А тепер найцікавіше: хто може бути батьківським ферментом нового українського етносу, що незабаром має народитися? Очевидно, що етнос-батько має відповідати чотирьом головним умовам:
1) бути індоєвропейським етносом; 
2) бути для українців психологічно близьким;
3) нести потужне організаційне начало;
4) перебувати в стані системної кризи з реальною загрозою зникнення. 

Яка спільнота сьогодні відповідає цим критеріям? Лише одна — західна українська діаспора, передусім молода генерація бізнесменів, управлінців та експертів . По-перше і по-друге, це не просто індоєвропейці, а українці (тобто по цим критеріям маємо ідеальний варіант). Очевидно, що з ними значно легше порозумітися, ніж, скажімо, з американськими англо-саксами. По-третє, вони є носіями ментальності, сформованої в умовах ділового (навіть надмірно ділового) і прагматичного Заходу. По-четверте, через одне покоління їм загрожує цілковита асиміляція — ще трохи, і вони вже будуть не етнічними українцями, а звичайними американцями, канадцями, австралійцями чи англійцями. 

Очевидно, що потрібна особиста присутність українців діаспори, а не просто їхні інвестиції. Україна потребує від своєї рідної діаспори передусім організаційного ферменту, запровадження ефективного менеджменту в усіх без винятку сферах життя. В Україні вже почала активно діяти нова генерація державних управлінців, бізнесменів і висококваліфікованих фахівців, швидко підростає талановита молодь. Проте всі вони конче потребують підтримки, посилення, доступу до світового досвіду, досконалих зразків для наслідування, особистого прикладу зі сторони тих людей, яких вони вважають своїми, рідними, українськими. Потрібно якомога більше особистих прикладів того, що українці можуть бути кращими не лише в науці, мистецтві, спорті чи військовій справі, але і в глобальному бізнесі, фінансах, державному управлінні, геополітиці. 

Коли почнеться зачаття нового українського етносу? Може, пам’ятаєте, як було на телесеансах Кашпіровського: “Ви чекаєте, поки почнеться сеанс психотерапії? Він вже почався”. Так і у нас — процес етнозачаття вже почався. 

Щоб краще пояснити його характер, скористаймося аналогією з царини ембріології. Відомо, що зачаття проходить у дві фази: 
1) Спочатку відбувається активація яйцеклітини — завжди внаслідок зовнішніх впливів: дотику сперматозоїда, зовнішнього підвищення температури, хімічного чи механічного подразнення. Явище активації полягає в тому, що неймовірно швидко — протягом кількох хвилин — відбувається переструктурування яйцеклітини. Після завершення активації яйцеклітина стає готовою до сприйняття батьківського начала.
2) На другій фазі відбувається внесення в яйцеклітину генетичного матеріалу батька і зачаття нової істоти.

Перша фаза етнозачаття геосоціального організму Україна розпочалась в кінці 1999-го року, коли Президент призначив Прем’єром Віктора Ющенка і дав йому достатньо свободи для формування уряду. Це відбулось передусім в результаті жорсткого тиску з боку США, а також безцеремонних претензій Росії на українську власність в рахунок погашення боргів. Тобто активація справді відбулась внаслідок зовнішніх стимулів. 

Скільки часу займе перша фаза — ми не знаємо. Відомо лише, що за історичними мірками це відбувається миттєво. Приблизно через один-два роки Україна має бути достатньо впорядкованою для переходу до другої фази. Тобто в державі вже буде більш-менш привабливий інвестиційний і взагалі бізнесовий клімат, буде послаблено податковий прес, стане менше корупції, безвідповідальності і чиновницької сваволі. 
На другій фазі має розпочатись “внесення генетичного матеріалу”, тобто безпосередній інтенсивний контакт материнської України з українською діаспорою, передусім західною: 
— з тими, хто покинув Україну після Другої світової війни;
— з тими, хто народився вже у діаспорі;
— з тими, хто виїхав з України з початком перебудови.

Багато хто переїде до України на постійне проживання, інші налагодять тісні бізнесові чи інформаційні контакти, виникнуть нові сім’ї. На цій фазі УКРАЇНЦІ ВСЬОГО СВІТУ МАЮТЬ ПЕРЕТВОРИТИСЬ НА ГЛОБАЛЬНИЙ ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ. 

Завдяки їхнім об’єднаним зусиллям протягом одного покоління на території України має народитися новий етносоціальний організм — український етнос нової, постіндустріальної, інформаційної епохи. Він створить нову націю і нову державну систему, ідеально пристосовану до світу III-го тисячоліття. Згідно з ритмікою розвитку геосоціального організму Україна, це народження має відбутися приблизно у 2015-у році. 

Використані джерела:

1. Див. статтю “Стратегія України”.

2. Братко-Кутинський Олексій. Феномен України. — Київ: “Вечірній Київ”, Українська академія оригінальних ідей. — 1996, 304 с., с. 184-196. 

3. Советский энциклопедический словарь, Москва, 1990.

4. Каныгин Ю.М. Вехи священной истории: Русь-Украина. – Київ: Україна, 1999. – 350 с.

5. Послання святого апостола Павла до галатів, 5.9.

6. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. К., 1992. С. 249 — 250. 

7. Чмихов М. Україна вiд минулого до майбутнього // Вiсник Київського унiверситету. Iсторико-фiлологiчнi науки, випуск 8. Видавництво Київського унiверситету, 1992 р., с.34. 

8. Крип’якевич І.П. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — 520 с., с.29.

9. Від санскритського кореня “пал-“ або “пол-” походять назви “поляни” (“богатирі, воїни”), “палиця” (спис), скитське плем’я Палів, імена Раджпал, Ярополк і Святополк, військові терміни “полк”, “полковник”.

10. Брайчевский М.Ю. Происхождение Руси. — Киев, 1968.

11. Крип’якевич І.П. Історія України, с.29.

12. Паїк Володимир. Корінь безсмертної України. — Львів: “Червона калина”, 1995. — 238 с., с.188.

13. Крип’якевич І.П. Історія України, с.30.

14. Принаймні 5 німецьких істориків (а німці завжди були дуже ретельними в означуванні титулів) називають Ольгу королевою. Крім того, Магдебурзький єпископ Адальберг, який перебував у Києві в 961-962 роках і особисто спілкувався з Ольгою, називає її "Regina Russorum Olena". Попередники Олени-Ольги (Аскольд, Олег, Ігор) мали титул кагана, який прирівнювався до титулів "базілевс" чи "рекс". Київський Митрополит Іларіон славить Володимира титулом "каган". Арабські історики писали, що руси мають царя, але не звичайного царя, а царя "хакана", що рівнялося титулові грецького імператора. Автор арабської історії Худуд титулує руського кагана "падишахом", що означало "цар царів" — імператор.

15. Павленко Юрій. Етнічний розвиток Київської Русі // Генеза, 1-2/98, с.94-115.

16. Полонська-Василенко Наталія. Історія України, том 1. — Київ: Либідь, 1992. — 640 с., с.101.

17. Погост — адміністративно-господарський осередок, де призначені володарем Київської Русі люди від його імені віддавали розпорядження, чинили суд, зосереджували данину тощо. 

18. Іван Кузич-Березовський повідомляє, що родовід королеви Ольги обгрунтував болгарський історик С.Чілінгіров у книзі “Каквото е дал българин на другите народи”, Софія, 1941 р. На цього автора посилався болгарський архимандрит Нестор у своїй дисертації “Имал ли е в жилите си българска кръв киевкият княз Светослав Игоревич” (1964). Про болгарське походження Ольги також див.: Архимандрит Леонид. “Откуда родом была св. великая княгиня русская Ольга”.— Русская Старина, Петербург, 1888 (ця праця була заборонена російським урядом).

19. Фундуклеев Иван. Обозрение Киева в отношении к древностям. — Киев, 1847.

20. Кузич-Березовський Іван. Жінка і держава. — Львів: Світ, 1994. — 288 с., с.53.

21. Кузич-Березовський Іван, с. 54 - 55. Див. також: Проф. Микола Чубатий, “Історія християнства на Руси-Україні”. — Рим - Нью-Йорк, 1965. — с.105.

22. Кузич-Березовський Іван., с.27 (посилання на "Cosmas Cronicon", Bib. I, Cap.22. Mon. Ger. Hist., Berlin, 1922).

23. Ортинський Іван. Хрищення, хрест та харизма України. — Рим-Мюнхен-Фрайбург: Видавництво оо.Салезіян, 1988. — 198 с., с.28. Детальніше про слов’янський обряд див.: Історія релігії в Україні (за ред. проф. Б.Лобовика) в 10 томах. Том 1. Дохристиянські вірування. Прийняття християнства. — Київ: Укр. Центр духовної культури, 1996. — 384 с., с. 228-238.

24. Багдасаров Роман. За порогом. Запорожское рыцарство XV-XVIII веков // Волшебная Гора: Философия, эзотеризм, культурология. Т. IV. М., 1996. С. 274–305.

25. Там же, с.276, 301-302.

26. З цього приводу приходять на гадку слова Івана Богуна: “Шапку я знімаю лише перед Богом. І лише тоді, коли цього захочу”.

27. Детальніше див.: Васильченко Сергій. Індоєвропейська ідея України // Перехід-IV, 2/99.

28. Prichard J.S. Eastern origin of the Celtic nation. — London, 1857.

29. Лингвистический энциклопедический словарь. — Москва, 1990.— с.92.

30. “Галатія — стародавня країна у центральній частині Малої Азії (тепер Туреччина); бл. 277 року до н. е. завойована кельтськими галатами (звідси назва); з 25 р. до н. е. римська провінція; терен діяльності Павла з Тарсу (Лист до Галатів)” (Універсальний словник-енциклопедія (УСЕ). — Київ: Ірина, 1999.— 1551 с.). Галатія займала басейн середньої течії ріки Галісу і правобережжя верхньої течії Сангаріуса, нині — провінція Анкара і частина провінції Чанкири у Туреччині. 

31. Грант Майкл. История древнего Израиля / Пер. с англ. – М.: ТЕРРА, 1998. – 336 с., с. 77. 

32. Шамбаров В.Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. — М.: Алетейа, 1999. — 448 с., с.107.

33. “Галилея — історична країна на Близькому Сході (тепер у північній частині Ізраїлю); до кінця VIII ст. до н. е. ізраїльська провінція; пізніше завойована Ассирією та заселена прибульцями зі східних територій Ассирії; від 105-го року до н. е. знову в Ізраїльській державі; як свідчить Новий Заповіт, Галилея була колискою християнства (Ісус і більшість його учнів походили з Галилеї)” (Універсальний словник-енциклопедія).
    Браунринг Рональд. Кто есть кто в Новом Завете (Словарь) / Пер. с англ. – М.: Внешсигма, 1998. – 336 с., с.93.

34. Страбон (63 до н. е. – 19 н. е.) — грецький історик, географ і мандрівник; автор першої загальної географії у 17 книгах.

35. Універсальний словник-енциклопедія (УСЕ). — Київ: Ірина, 1999.— 1551 с., с.464.

36. Мень Александр. Сын человеческий. – Bruxelles, 1998. — 494 с., с. 56.

37. Див. статтю “Структура українського характеру”.

38. Див.: Каганець Ігор. Психологічні аспекти в менеджменті: Типологія Юнга—соціоніка— психоінформатика. — Київ-Тернопіль: Мандрівець—Port-Royal, 1997.—204 с.

39. Дослідники вважають, що ці повстання були викликані передусім масовим психозом серед юдеїв з причини очікування ними приходу Месії, який відновить незалежність і могутність юдейської імперії Давида (див.: Грант Майкл, розділ 7.1. Імперія Давида).

40. Николаев Юрий. В поисках божества. — К.: “Софія”, Ltd., 1995.— 400 с., с.80.

41. Щось подібне Російська імперія вчинила у Криму після депортації кримських татар, коли на карті з’явились такі дивні назви, як Планерское, Кировское, Первомайское, Почтовое, Научный, Аэрофлотский тощо. 

42. Ортинський Іван, с.21.

43. Войнаровський Віктор. Версія виникнення ранньохристиянського вчення на західноукраїнських землях (IV-V ст. н. е.) // Київська церква (Альманах християнської думки), Київ-Львів, 4/1999, с.55-57.

44. Лингвистический энциклопедический словарь. — Москва, 1990.— с.92.

45. Стебельський Богдан. Ідеї і творчість. — Торонто, 1991. — 352 с., с.38.

46. Про укрів читайте в наступному числі нашого часопису.

47. Пономарьов Анатолій. Українська етнографія. — Київ: Либідь, 1994.— 320 с., с.102.

48. Точніше, відбулось народження етнічного ядра, навколо якого об’єднались племена Північного Надчорномор’я.

49. Див. статтю “Структура українського характеру”.

50. Паїк В., с.170-171.

51. Паїк В., 49.

52. Крип’якевич І.П. Історія України, с.36.

53. Універсальний словник-енциклопедія (УСЕ), с.768.

54. Лингвистический энциклопедический словарь. — Москва, 1990.— с.271.

55. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. — Київ-Львів, 1913. — 524 с., с.139.

56. Крип’якевич І.П. Історія України, с.70.

57. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України, с.140.

58. Там же.

59. Крип’якевич І.П. Історія України, с.36.

60. Крип’якевич І.П. Історія України, с.113-114.

61. Послання святого апостола Павла до галатів, 5.9.

62. Слово “козак” (древнє — “косак”), як і арійське “кшатрій”, походить від прадавнього кореня «кес» (кс, кш), що позначав загострення, спрямування (як, скажімо, слово “коса” — це і сільськогосподарський інструмент, і зібране волосся, і вузька смуга землі). Воно ж позначало і холодну зброю, меч. Звідси “кес-ар” — меч-сонце, сонячний воїн, князь, імператор, “касарня” — приміщення для воїнів, “кіш” — військовий табір, “косак” — великий ніж (словник Б.Грінченка). Інша поширена на той час зовнішня назва українців — черкеси — означає “священні воїни”: від “чер”, “щер”, “щир”, “чар”— священний, чарівний, божественний, свята Трійця (буква Щ в давнину писалася як тризуб) і “кес” — меч; детальніше див. у згаданій вище книзі Олексія

63. Братка-Кутинського “Феномен України”, с.68. 

64. Див. Васильченко Сергій, Холодна Наталка. 2015 рік...

65. Словник античної міфології. — Київ: Наукова думка, 1985. — 236 с., с.33.

66. В давнину 532-річний цикл вважався часом оновлення небесного та земного кола і називався “Індиктіон” або “Миротворче коло” (див.: Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. К., 1992— с.242).

67. Див. підрозділ “Галилеяни”.

68. Проте деякі народи зберегли первинний соціотип “Миротворець”, наприклад, шотландці, каталонці, італійці, хорвати, білоруси.

69. Носіями цього інтегрального соціотипу сьогодні є шведи, литовці, латиші, чехи, англійці. По мірі віддалення від батьківщини і взаємодії з іншими народами “Адміністратор” нерідко трансформувався в інші соціотипи, наприклад, “етико-сенсорний екстраверт” (“Популяризатор”) — у галів-французів, “етико-інтуїтивний екстраверт” (“Драматург”) — у іспанців, “логіко-інтуїтивний екстраверт” (“Підприємець”) — у американських англо-саксів тощо. Детальніше див.: Миро Продум. Нація золотих комірців. Психоінформаційна концепція України. – Київ-Тернопіль: Мандрівець, 1994.– 159 с.

70. Дуальна взаємодія виникає лише між взаємодоповнюючими, отже психологічно сумісними соціотипами. Саме такими соціотипами є “Миротворець” і “Адміністратор”. — Див: Каганець Ігор. Психологічні аспекти в менеджменті: Типологія Юнга—соціоніка— психоінформатика.

71. Ферменти (від лат. fermentum — закваска) — специфічні білкові речовини, які зумовлюють біохімічні перетворення в організмах у процесі обміну речовин.

72. Важлива роль східної української діаспори (на теренах колишнього СРСР) полягає у посиленні етнічної яйцеклітини, оскільки їхня ментальність практично не відрізняється від ментальності українців з України. 

73. Подібні аналогії мають обмежену вартість для наукового обґрунтування, проте вони дозволяють генерувати нові ідеї та підходи. Прикладом може бути надзвичайно позитивний досвід біоніки — науки, яка вивчає можливості застосування в техніці конструктивних і технологічних рішень, реалізованих у біологічних організмах. Етногенетика і етноембріологія роблять те ж саме, але не в технічній, а в соціальній сфері.
    

  (Версія для друку, розмір - 286К)