|
ДИКТАТУРА ТIЛА ЗА ЛЕНI РIФЕНШТАЛЬ |
Журнал “ЄВА”
22 серпня 2002 року “залізна фрау” Лені Ріфеншталь (Leni Riefenstahl) відсвяткувала своє сторіччя. Пропонуємо вашій увазі статтю про неї, надруковану в журналі “ЄВА” у 2000 році.
Лені Ріфеншталь, котра знялася як акторка в семи фільмах, створила як режисер шість фільмів, видала як фотограф три альбоми й написала двотомник мемуарів, знову знімає кіно. Сюжет фільму поки що тримається в таємниці. Новина про це є цікавою з двох причин: по-перше, режисерці у 2002 році виповнюється 100 років; по-друге, початок зйомок майже збігся із 80-літтям нацизму. 24 лютого 1920 року маловідому німецьку партію було перейменовано на Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини, членом якої Ріфеншталь ніколи не була, але мала до неї безпосередній стосунок.
Ріфеншталь — пропагандистка Гітлера, “аморальна залізна фрау”, що знімала геніальні за кіноестетикою документальні фільми. Її ім’я лунало як лайка в кіношколах усього світу, фільми забороняли до показу. Проте сьогодні на Інтернет-сайті, присвяченому сотні найбільш впливових діячів кінематографу (www.film100.com), вона посідає 81 місце: ім’я Ріфеншталь розташоване після Федеріко Фелліні (№ 80) і перед Стівеном Спілбергом (№ 82) — режисером антифашистського фільму “Список Шиндлера”, присвяченого подіям часів Другої світової війни.
Вона була чарівною красунею й талановитою особистістю. Вона була жінкою, що карколомно увірвалася на чоловічу територію — кінорежисуру. “Її талант був її трагедією”, — сказав режисер Рей Мюллер, який зняв документальний фільм “Чарівне жахливе життя Лені Ріфеншталь”.
Дочка німецького промисловця, Гелена Берта Амалія Ріфеншталь починала як танцівниця. Усупереч волі батька, вона навчалася в Берлінській школі мистецтв. На початку 1920-х років Ріфеншталь виступала в балетних виставах у Берліні, Мюнхені та Празі разом із зіркою тих років Мері Вігман. Але її балетна кар’єра драматично обірвалася — вона сильно травмувала коліно. Через шість місяців після нещасного випадку Ріфеншталь ішла звичайним маршрутом до лікаря на чергову терапевтичну процедуру. На станції метро в око їй впала барвиста афіша кінофільму “Гора долі” Арнольда Фенка. Замість лікарні вона попрямувала на кіносеанс, і протягом наступного тижня її погляд щовечора був прикутий до екрану.
Цей фільм став її “горою долі”, її висотою, яку вона успішно подолала, — Ріфеншталь знайшла свій шлях у житті. Уже через 18 місяців вона знялася у фільмі Фенка, а 1931 року заснувала власну кіностудію, де працювала як актриса, сценаристка, режисерка та продюсер. Її талант і надлюдська завзятість принесли свої плоди — любов публіки й визнання професійним світом кіно. Вона зіграла головну роль у фільмі “Блакитне світло”, який згодом здобув Золоту медаль на Венеційському кінофестивалі 1932 року. Сюжети кінокартин кінця 20-х — початку 30-х років, над якими працювала Ріфеншталь, уже тоді окреслили основну проблематику та естетику її творчості. У ранніх фільмах з наївним пафосом, але досить ясно й виразно стверджується основоположний життєвий постулат, що звучить далекою луною з античної Греції: сила волі та розуму людини нерозривно пов’язана з красою й силою її тіла. Тому ідеальні герої романтичних німецьких кінобалад безстрашно підкорюють недоступні гірські вершини, кидають виклик недосконалій природі, ризикуючи своїм життям.
На початку 30-х у Ріфеншталь з’явився друг, далекий від ідеалів античного героя молодий письменник, якого тогочасна критика називала “поверховим і безперспективним”. Якось, проживши шість тижнів у неї вдома, він написав роман про Першу світову війну “На Західному фронті без змін”. Через кілька років книги Еріха-Марії Ремарка спалюватимуть на майданах німецьких міст, а його подруга стане фавориткою Гітлера.
Ще до приходу Гітлера до влади Ріфеншталь побувала на одному з його мітингів та, схвильована його промовою, написала йому листа. Фюрер із відповіддю не забарився, і вони зустрілися: Гітлер був шанувальником її акторського та режисерського таланту. Її постійно запитували, чи був у неї роман із Гітлером. А вона відповідала завжди те саме: “Ні, не було. Це пустопорожні плітки. Я лише знімала про нього документальні фільми”.
Гітлер призначив її керівником створення документальних фільмів про нацистську партію. У 1934 році вона зняла знаменитий пропагандистський фільм “Тріумф волі” — про партійний з’їзд нацистів у Нюрнберзі. У книзі “За лаштунками Імперського партійного з’їзду” (1935) режисерка розповіла, як створювався цей фільм. Напередодні з’їзду їй вдалося зібрати знімальну групу з тридцяти талановитих операторів і величезний на ті часи штат технічних працівників. Було підготовлено спеціальні вантажівки та підйомні крани для панорамних зйомок, які глобалізували подію у кінострічці; перед трибунами викопано ями для кінокамер, за допомогою яких утворювався виразний кут зйомки “знизу догори” для відтворення більш монументальних візуальних образів.
Гітлер був настільки вражений підготовчою роботою Ріфеншталь, що відразу ж дав згоду на зйомки та подальший прокат цього фільму без санкцій міністра пропаганди Геббельса, який усе ж намагався перешкодити режисерці. Незважаючи на протидію Геббельса, вона зуміла перетворити помпезні паради та популістські промови нацистських лідерів на неабияке видовище — Лені створила кінострічку, що стала шедевром світової кінодокументалістики. Наступного року вона здобула приз Венеційського кінофестивалю, хоч сама режисерка була ним незадоволена. Фільм був ущерть заповнений загальними планами, — як писала Ріфеншталь у своїх щоденниках, її вжахнули вигляд делегатів, “животи, на яких погано сидять мундири, жахливі пики”. Їй це здавалося огидним. Нарешті, через рік вона зняла майже чотиригодинний фільм “Олімпія” — літопис Олімпійських ігор 1936 року в Берліні, який і дотепер залишається одним із найпотужніших проектів в історії документального кіно. Підраховано, що перед глядачами проходить півтора мільйона персонажів. Вражає розмаїття технічних прийомів, використаних Ріфеншталь у фільмі, для зйомок якого було використано 400 тисяч метрів кіноплівки. Режисерка використала три типи плівки: Agfa (архітектурні споруди), Kodak (портрети, масовка), Perutz (спортмайданчики). Вона застосувала всі відомі на той час кінозасоби художньої виразності та винайшла нові у процесі зйомок: уповільнений рух спортсменів під час кульмінації; підводні зйомки камерою, “що виринає” на поверхню разом із пловцем; панорамні зйомки з висоти пташиного польоту; зйомка з найнижчої точки — “від землі”; трекінгова система зйомки для прискорення дії.
Торік у Берліні відбулася персональна виставка фотографій Ріфеншталь, присвячена забутим кадрам, зробленим під час Олімпіади паралельно зі зйомками кінофільму. Представлені світлини наочно демонструють, що якими б не були політичні погляди художниці, у царині кіно- та фотомайстерності вона була неперевершеним першопроходцем. Якщо сьогодні нікого не здивуєш фотографією пловця, зробленою з-під води і на поверхні, то шістдесят років тому такий прийом був приголомшливою новинкою. Сучасна реклама часто надає чоловічим фігурам вигляду античних статуй, але Ріфеншталь і тут була першою.
“Головне — не забувати про тло”, — радить Ріфеншталь початківцям-фотографам і кінематографістам. Цей принцип став її гаслом під час створення “Олімпії”. Багато кадрів стрічки зроблено з рівня землі, завдяки чому контраст стосовно неба та хмар надає фігурам спортсменів не тільки гранітної монолітності, а й прихованої потужності. Впадає в око те, що Ріфеншталь віддавала особливу перевагу образам чоловіків-спортсменів. За фільмами режисерки, жінка існує в суспільстві й на кіноплівці лише як антураж до “володаря світу”, проте життя емансипованої та вольової Ріфеншталь доводило протилежне. Ще на початку своєї кар’єри вона усвідомила, що влада у цьому світі належить чоловікам, тому й створювала свою кіноміфологію за законами патріархального суспільства. “Олімпія” з її культом чоловічого тіла пройнята ніцшеанським духом: п’ятиборці в суворій військовій формі, ідеальні блондини-чемпіони, вольові та мужні воїни-переможці. Величні, подібні до античних канонів, напівоголені тіла атлетів — учасників Олімпійських ігор, що проходили “під знаком свастики”, були явлені світові в естетичному ключі, згодом названому “естетикою фашизму”.
Прем’єра “Олімпії” відбулася 20 квітня 1936 року — на честь дня народження Гітлера. Фюрер побачив у цьому фільмі те, що хотів побачити — тільки пропаганду: “Ріфеншталь створила фільм про наш час і наше призначення. Це унікальне та незрівнянне уславлення сили й краси нашої партії”. Цілком реально уявити собі подібну промову з вуст якого-небудь радянського партійного боса 1980 року з приводу Олімпіади в Москві — термінологія тоталітаризму незмінна за своєю лексикою. За фільм “Олімпія” Ріфеншталь знову здобула приз у Венеції — Кубок Муссоліні. Переглянувши фільм, Йосип Сталін надіслав їй вітальну телеграму. З СРСР Ріфеншталь пов’язувала ще одна важлива життєва подія, що відбулася кількома роками пізніше: її молодший 38-літній брат Гайнц загинув на фронті під час Другої світової війни на території Росії.
1938 року режисерка повезла “Олімпію” до США, але за океаном тріумф не відбувся через масовий бойкот американськими кіностудіями та більшістю представників преси. Єдиним, хто зустрівся з нею, був кіномагнат Волт Дисней, який потім виправдовувався перед пресою, що й гадки не мав, хто вона така, ця Ріфеншталь. Гарі Купер, який необачно погодився на її візит, несподівано надіслав листа, де “з глибоким жалем” через туманні обставини відмовив у зустрічі. Однак, не уклавши жодного контракту з кінопрокатниками, вона все-таки організувала закритий кіносеанс "Олімпії" в залі на 50 місць для преси та голлівудських кінематографістів, які прослизали в зал інкогніто під прикриттям темряви. Усупереч бойкоту, деякі рецензії в пресі були досить об’єктивними. Незалежна “Los-Angeles Times” писала: “Ця кінострічка є тріумфом камери та епічною баладою екрану. Усупереч чуткам, це жодним чином не пропагандистське кіно. Його пропагандистський ефект, безумовно, рівний нулю”. Повернувшись до Німеччини, Ріфеншталь втратила інтерес до
документалістики і за місяць до початку війни зайнялася художнім кіно.
Після війни, коли режисерка намагалася перебратися з Німеччини в Австрію до свого чоловіка, її заарештували, віддали під суд і посадили до тієї самої в’язниці, де тримали Германа Герінга. У червні 1945 року її виправдав американський трибунал, а потім знову заарештували французи, які спочатку взяли її під домашній арешт у своїй зоні окупації, а потім запроторили до психлікарні у Фрайбурзі. 1947 року її звільнили, а ще за два роки зняли всі обвинувачення, заборонивши, однак, знімати кіно і вилучивши всі кіноматеріали. Прагнучи не привертати до себе уваги нової влади, Ріфеншталь оселилася на березі одного з баварських озер.
Післявоєнна творчість Ріфеншталь переважно сфокусована на фотомистецтві й на Африці. У 1960-і роки вона зробила спробу зняти кіно, отримавши дозвіл на зйомки фільму в прихованих від цивілізації племенах Судану. Однак перелякані бюрократи новоспеченої незалежної держави, не вникаючи в суть справи, зустріли її наміри вороже.
1972 року сімдесятилітній Ріфеншталь усе-таки вдалося поїхати до Африки. Вона місяцями жила серед чорних племен — їй привозили нову плівку та забирали відзняту. Результатом стали фотоальбоми “Останній з племені Нуба” (1973) і “Люди племені Кау” (1997). На знімках зображені оголені чоловіки-воїни, по-бойовому розфарбовані. Ріфеншталь, залишаючись вірною собі, знаходить образи античних богів в африканських джунглях.
Дивовижне і захоплююче життя племені Кау очима Лені Ріфеншталь
Ідея синтезу тілесної краси й духовного стрижня знову дістає візуальне втілення: вінець творіння Людина диктує свою владу природі, використовуючи силу тіла й силу волі. Художниця уникає всього негармонійного, будь-яких дисонуючих форм. Проте й африканські фотоальбоми не пройшли повз увагу гнівних критиків. Політично коректні західні вчені-антропологи та соціологи знову звинувачують Ріфеншталь у всіх смертних гріхах. У провину їй ставлять пряме перенесення “фашистської естетики” на зйомку африканських племен — хоч би як парадоксально це звучало. Її нібито привабила не первісна чистота людини, обійденої увагою цивілізації (за словами Ріфеншталь), а жорстко ієрархічний суспільний устрій племені, пріоритет влади найсильнішого, а не демократії, чистота крові членів племені, позбавлених спілкування із зовнішнім світом.
Її звинувачують в антинауковому підході: деякі орнаменти на тілах африканців не відповідають архетипним канонам, що склалися протягом віків, а їхній дизайн створено виключно задля естетичної виразності фотографій; більшість фотокомпозицій не “підглянуті” у житті аборигенів, а є “позерськими та прикрашають дійсність”. Проте Ріфеншталь не ставила собі етнографічних чи антропологічних наукових завдань, — вона мисткиня, а не науковець. І, нарешті, їй приписують расизм: начебто вона продемонструвала “загальноприйнятий погляд білої людини” на Африку.
Американець Джеймс Ферріс говорить про африканські альбоми Ріфеншталь як про такі, що ігнорують соціальні проблеми: “Міф про первісну недоторканість загубленого в джунглях племені залишається на її фотографіях лише міфом”. Можливо, професор прагнув дати негативну оцінку фотографіям Ріфеншталь, однак для мисткині Великих Міфів подібне висловлювання є радше компліментом, аніж критикою.
1993 року Рей Мюллер зняв фільм “Чарівне жахливе життя Лені Ріфеншталь” — тригодинне інтерв’ю з 91-літньою “подругою Гітлера”. Але перед цим німецькій кіностудії, що замовила цю стрічку, відмовили 18 режисерів, обурені ідеєю знімати “нацистку”. Досі їй не можуть вибачити минулого. Рік тому всі організації, що представляють інтереси жертв нацизму в Німеччині, вимагали від влади закрити її фотовиставку в Гамбурзі. У Лос-Анджелесі показ її творів супроводжували антифашистські маніфестації під гаслом “Ні — фашистській естетиці!” Схоже, маніфестанти самої виставки не бачили, — на світлинах не було жодного нациста, тільки чорношкірі африканські друзі Лені.
Багато хто забуває, що Ріфеншталь була далеко не першим художником сучасності на службі в диктатури. Роберто Росселіні та Лукіно Вісконті творили за часів Муссоліні, Сергій Ейзенштейн працював за часів Сталіна. Однак нікого з них не огортали такою щільною завісою забуття, як Ріфеншталь. Деякі режисери, що створювали великі історичні полотна, робили не менш серйозні помилки. Наприклад, фільм Д. У. Гриффіта “Народження нації” вийшов настільки расистським, що в США він досі заборонений для широкого прокату, і все ж репутація режисера від цього не дуже постраждала. Сьогодні нікому, навіть членам організації жертв сталінських репресій “Меморіал”, не спаде на думку заборонити показ фільмів Александрова 30-х років із Любов’ю Орловою в головній ролі, де пафос уславлення щасливого та безхмарного радянського життя в кінодійсності був різким контрастом із жорстокою реальністю тих часів: замішаною на крові індустріалізацією і створенням колгоспів, знищенням цвіту нації під вивіскою “боротьби з ворогами народу”.
Більше того, повертаючись у минуле, можна згадати про те, що 1936 року “Тріумф волі” здобув не тільки цілком закономірну Національну Державну премію в Німеччині, а й Золоту медаль на кінофестивалі у Венеції та Гран-прі від французького уряду на Паризькому кінофестивалі, а 1948 року, лише через рік після зняття з Лені всіх обвинувачень, Міжнародний олімпійський комітет присудив нагороду її фільмам про спорт.
Негативне сприйняття її особистості можна пояснити тим, що вона допомагала Гітлерові спокушати німецький народ. А оскільки німці дозволили себе спокусити, то згодом і поклали всю провину за це на творців міфу про Велику Німеччину. Проте Ріфеншталь відкидає обвинувачення на свою адресу в романтизації образу Гітлера у “Тріумфі волі”: “Це був 1934 рік. Ніхто не міг знати, що з усього цього вийде”.
І все ж часи міняються. Молодих німців Ріфеншталь приваблює проникливістю мистецького погляду, а не короткозорістю політичних ідей у минулому. Її фотоальбоми та мемуари вельми популярні. У Гамбурзі зніматимуть фільм — “критичне переосмислення життя і творчості Лені”. У Мюнхені мають намір екранізувати мемуари фрау Ріфеншталь. Фільм про неї зніматимуть у Голлівуді: одразу два продюсери виборюють це право — Джоді Фостер і Томас Шюлі, який сподівається запросити Шерон Стоун на головну роль та Олівера Стоуна у режисери.
Незважаючи на всі перипетії її “чудового й жахливого” життя, Лені Ріфеншталь має добру вдачу. Нещодавно вона оговталася від вертолітної катастрофи в Судані, з якої вийшла з легкими пораненнями й кількома поламаними ребрами, — на відміну від кінооператора, що пролежав тривалий час у реанімації. Є в ній особлива міць — як і в її кіно- та фотообразах. У 1980-х Ріфеншталь захопилася підводною зйомкою, а у віці 90 років вступила до екологічної організації “Greenpeace”. У свої 98 Лені, як і раніше, пірнає під воду з аквалангом за спиною і фотокамерою в руках та заявляє журналістам: “У своєму житті я не зробила нічого, чого б я не хотіла робити, і ні від чого, зробленого мною, я не маю наміру відмовлятися”. “Залізна фрау” Лені Ріфеншталь знову знімає кіно...
Джерело:
Журнал ЄВА
Стаття у форматi Word (zip-файл) 
<< повернутися | обговорити на форумi >>
|
.gif)
