|
ВАШИНГТОНСЬКИЙ КОНСЕНСУС ДЛЯ “ТРЕТЬОГО СВІТУ” |
Микола СЕНЧЕНКО
Академік Міжнародної академії інформатизації при ООН, директор Книжкової палати України,
професор, доктор технічних наук
В Україні закінчується період концептуальної невизначеності. Політична "еліта" і президент не вважають навіть за потрібне ставити запитання: чи бажає український народ жити за західними моделями, що впроваджуються в нашій країні під гаслами необхідності переходу на "цивілізований" шлях розвитку на основі принципів так званих "загальнолюдських цінностей", чи бажає "входження в європейський дім"? Для себе вони уже визначились. Альтернативи нема. Європейський вибір і НАТО. Іншого не дано, вважає влада. Провести елементарний аналіз того, що відбувається у світі, нікому: незалежні аналітичні центри відсутні, академічні інститути нездатні до цієї роботи або навмисно її не виконують...
А проте все не так просто, і західний вибір не розв’язує проблеми поліпшення нашого життя. Аналіз суспільного ладу більшості західних країн показує, що їх не можна називати цивілізованими чи справді правовими, позаяк вони не забезпечують природне, невід'ємне право людини на працю.
Проблема входження українського народу в систему "нового світового порядку" сьогодні вже не є актуальною, бо ми через свою "нестандартність" і "примітивність" не склали іспит навіть на роль рабів у цьому "порядку", що його накидає народам Фінансовий Інтернаціонал. Тепер усім зрозуміло, що комунізм не був єдиною перепоною на шляху зближення нас із Заходом. Православ'я, колективізм, відмінні від західних трудова етика, історичний досвід, менталітет, різниця в поглядах еліти і народних мас, — усе це збентежило навіть стовідсоткових прихильників Заходу, які побачили труднощі побудови раціонального капіталізму в "нераціональному" суспільстві, вільного ринку в атмосфері вакууму влади і осередок працьовитості за відсутності конкурентної етики. Закони, прийняті в процесі переходу до системи "загальнолюдських цінностей", у нашій країні не працюють, а тому побудувати "правову" державу на території України не уявляється можливим і реальним. Отже, нашу територію слід звільнити від тих людей, які не відповідають світовим “стандартам”, — що і здійснюється з великим успіхом протягом епохи "демократичних реформ, яким нема альтернативи". Іде повним ходом депопуляція населення України. За десять років воно зменшилося майже на 4 млн чоловік...
На даному історичному етапі розвитку в українського народу є дві можливості: фізично зникнути чи вижити, розпочавши жити своїм розумом, а не розумом "західних учителів". Для того, щоб вижити, необхідно визначитись з тим, що відбувається в країні і що дав світу "новий дарунок Заходу" — неолібералізм.
Неолібералізм. Поза межами частини академічного середовища і ділового співтовариства термін "неолібералізм" майже невідомий і його не вживає широка громадськість. У США неоліберальні ініціативи подаються як політика вільного ринку, що заохочує приватне підприємництво, особисту відповідальність і свободу вибору споживачами. Ця політика, галасують прихильники неолібералізму, протистоїть і руйнує безплідну діяльність некомпетентного, бюрократичного й паразитичного уряду, який не може зробити нічого хорошого, навіть якщо має такі наміри. Завдяки зусиллям корпорацій, які фінансують РR-спеціалістів, такі погляди вважаються майже священними і не підлягають сумніву. Прибічники неолібералізму з вражаючим красномовством доводять, що, здійснюючи політику від імені купки багатіїв, вони надають неоціненні послуги біднякам та оточуючому середовищу.
Проте багато вчених і аналітиків мають іншу точку зору на неолібералізм. Один із них, професор Роберт Макчесні з Іллінойського університету (Урбана-Шампейн, США), дав таке визначення цій парадигмі: "Неолібералізм — це політика, за допомогою якої відносно невелика група людей, керуючись власними приватними інтересами, здатна поставити під свій контроль більшу частину соціального життя, до того ж вона використовує цей контроль з метою збільшення своєї особистої вигоди". Макчесні твердить, що в останні два десятки років неолібералізм виступає в ролі політико-економічної тенденції, що панує у світі і прийнята політичними партіями як традиційно лівих, так і правих сил. Ці партії та їхня політика є виразниками інтересів не менш як тисячі корпорацій — інвесторів саме цих політичних партій.
Економічні наслідки такої політики скрізь виявились однаковими і такими, якими й слід було очікувати: неоліберальна політика призвела до значного зростання соціальної й економічної нерівності, до помітного збільшення злиднів для найбідніших народів світу, катастрофічного становища оточуючого середовища, нестійкого стану економіки у глобальному масштабі і безпрецедентного збагачення купки багатіїв. Побачивши наслідки неоліберальної політики, її захисники стали доводити, що добре життя буде і у широких мас населення, якщо неоліберальній політиці, котра спричинила загострення всіх цих проблем, не будуть заважати!
Чи не нагадує це нам, жителям України, обіцянки наших можновладців протягом останніх 11 років? Ось скоро запрацюють реформи, ось підуть інвестиції, тільки треба більше демократії, треба підвищити ціну на енергоносії, комунальні послуги, і тоді весь український народ буде вдячний президенту, всім прем'єр-міністрам, міністрам і гендлярсько-лихварській "еліті" за щасливе життя...
Та облишимо емоції і проведемо тверезий аналіз економічних наслідків неоліберальної політики в окремих країнах і покажемо "досягнення" неоліберальної доктрини, яку інтелектуал і провідний борець за демократію і проти неолібералізму Ноам Хомський назвав Вашингтонським консенсусом.
У своїх працях Хомський пояснює, що неолібералізм — це не нова політика, а просто сучасний варіант боротьби купки багатіїв за обмеження політичних прав і громадянських можливостей більшості населення планети. "Неоліберальний Вашингтонський консенсус, — пише Хомський, — є політикою, що грунтується на окремих ринкових принципах і проводиться урядом США. Цей курс часто подається у вигляді структурного коригування, який підпорядковано таким правилам: лібералізувати ціни й фінанси, дати ринку встановити ціни (виправити ціни), покінчити з інфляцією ("макроекономічна стабільність"), здійснити приватизацію. Ця політика… проводиться урядом США і підконтрольними йому міжнародними фінансовими закладами стосовно вразливіших суспільств". Ці міжнародні фінансові заклади міжнародна ділова преса називає "фактичним світовим урядом нової імперської ери" .
Правила структурного коригування можуть бути дещо змінені, але їхня суть залишається незмінною. Мета такого визначення полягає в тому, щоб нагадати, що владні державні інститути діють не самостійно, а відображають розподіл влади в суспільстві у більш глобальному масштабі.
"Головними архітекторами" неоліберального "Вашингтонського консенсусу", — пише Хомський, — є господарі приватної економіки, переважно величезні корпорації, що контролюють значну частину міжнародного господарства і мають кошти, які дозволяють їм визначати політику і формувати думки й погляди людей". Після Другої світової війни Сполучені Штати заради власної користі взяли на себе відповідальність за благополуччя світової капіталістичної системи. Маючи на той час провідне становище в економіці світу, володіючи половиною світових багатств і займаючи вигідне становище серед інших держав, "головні архітектори" цієї політики мали намір використати свою могутність для створення глобальної системи, яка б давала їм можливість казково збагачуватись.
Документи, складені у вищих ешелонах влади американської адміністрації, розглядають як найпершу загрозу інтересам США, зокрема — в Латинській Америці, "радикальні" й "націоналістичні режими", що несуть відповідальність за нав'язування народу політики, скерованої на "негайне підвищення низького життєвого рівня мас" і на заохочення економічного розвитку, націленого на задоволення внутрішніх потреб країни. Ці тенденції, заявляють США, вступають у конфлікт з потребами створення "політичного і економічного клімату, що сприятиме приватним інвестиціям" і гарантуватиме можливість вивезення прибутків і "захисту нашої сировини", — нашої, навіть якщо її добувають в інших країнах. З цих причин впливовий розробник таких планів Джордж Кеннан порадив "припинити розмови стосовно невиразних і нереальних цілей щодо прав людини, підвищення життєвого рівня і демократизації" і "діяти за допомогою безпосередніх силових концепцій, не обтяжуючи себе ідеалістичними лозунгами" про "альтруїзм і благодійність світу" і незважаючи на те, що такі лозунги є прийнятними і навіть обов'язковими в публічних промовах.
"Радикальний націоналізм" нетерпимий щодо себе самого, бо він являє "загрозу стабільності" у ширшому сенсі. Коли Вашингтон готувався до повалення першого демократичного уряду Гватемали в 1954 році, Держдепартамент США офіційно попереджав, що Гватемала "перетворилася у зростаючу загрозу для стабільності Гондурасу й Сальвадору, її аграрна реформа є потужною пропагандистською зброєю, її велична соціальна програма допомоги робітникам і селянам у переможній боротьбі проти пануючих класів і великих іноземних підприємств надзвичайно приваблива для населення центральноамериканських сусідів, у яких переважають ті ж самі умови". "Стабільність" означає безпеку для "пануючих класів і великих іноземних підприємств", чиє благополуччя потрібно зберегти. Такі загрози "благополуччю світової капіталістичної системи" виправдовують терор і підривну діяльність заради відновлення "стабільності". Чи не про таку часом "стабільність" веде мову наш президент у своїх виступах?..
Одним з найперших завдань ЦРУ була участь у широкомасштабних акціях з підриву демократії в Італії в 1948 році, де побоювались "невірних" результатів виборів. Проте якби підривна діяльність провалилася, тоді планувалася пряма воєнна інтервенція проти Італії. Це подається як зусилля "зі стабілізації Італії". Заради досягнення "стабільності" можна навіть "займатися дестабілізацією". Так, редактор журналу "Форін афферз" пояснює, що Вашингтону довелося "дестабілізувати" демократично обраний марксистський уряд Чилі, бо "ми були сповнені рішучості шукати стабільність".
Націоналістичні режими, які загрожують "стабільності", досить часто називають "вірусами", котрі можуть заражати інші держави. Італія 1948 року — це тільки один приклад. Двадцять п'ять років тому Генрі Кісінджер описував Чилі як "вірус", здатний поширити невірні уявлення про можливості соціальних змін і вражаючий серед інших і ту ж саму Італію, — усе ще "нестабільну", незважаючи на здійснення багаторічних програм ЦРУ, скерованих на підрив італійської демократії. "Віруси" слід знищувати, захищаючи інші держави від інфекції. Найдійовішим засобом розв’язання цього завдання є насильство, що залишає за собою огидний слід масових убивств, терору, тортур, руйнацій. І це насильство здійснює НАТО.
У секретному плануванні після Другої світової війни кожній частині світу відводилася особлива роль. "Головною функцією" Південно-Східної Азії було постачання сировини для індустріальних країн. Африку повинна "експлуатувати" Європа для свого відновлення. І так... весь світ. Наслідки "експлуатації" Африки добре відомі. Сьогодні у 800-мільйонній Африці 300 млн голодуючих, 50 відсотків дітей вмирають, не доживши до 5 років. Із З0 млн хворих на СНІД у світі дві третини (21 млн) — африканці. У Зімбабве кожен десятий житель ВІЧ-інфікований. Середня тривалість життя в Африці в результаті "найбільшого геноциду в історії людства" становить трохи більше 40 років. В африканських селах немає ні світла, ні телефонних ліній. Із 300 млн користувачів "всесвітньої павутини" лише один млн складають африканці. За останні 40 років у більш як 100 війнах загинуло понад 10 млн африканців. За даними Всесвітнього банку, 47 громадянських війн, що сталися в Африці з 1967 по 2000 роки, були спричинені боротьбою за контроль над мінеральними ресурсами. Французький президент Жак Ширак, звертаючись до своїх "чорних братів" на черговому франко-африканському самміті, емоційно зазначив: "Головне завдання людства — це вилікувати Африку". Президент США Джордж Буш із трохи меншим емоційним запалом твердив, що Африка лежить у зоні глобальних інтересів Америки. Але це не більш ніж дипломатична ввічливість. У реальності на Африку із західних берегів дивляться як на безнадійного утриманця. Америка витрачає на 5-мільйонний Ізраїль 3 млрд доларів на рік, а 800-мільйонна Африка отримує менше 800 млн доларів, тобто один долар на одного "чорного брата".
З іншого боку — колишній президент Заїру Мобуту має власний капітал у розмірі близько 7 млрд доларів, майже сотні мільярдів доларів "крутяться" в сім'ї можновладців Нігерії. Для багатьох африканських правителів державна скарбниця асоціюється з особистим банківським рахунком, поліція — з власною армією. Багато із них уже давно перетворили свої країни на офшорні зони. Прикладом може слугувати Ліберія, що була створена звільненими американськими рабами і більше ста років жила практично за американськими законами. Сьогодні правитель цієї країни Чарльз Тейлор розпоряджається згідно з декретом, що його він сам і підписав, "усіма стратегічними предметами споживання". У результаті Ліберія — це фактично корпорація "Чарльз Тейлор інкорпорейтед".
Африці необхідні інвестиції. Але її можновладці не вкладають гроші в економіку своїх країн. Відчуваючи себе тимчасовими правителями, вони витрачають вкрадені кошти на купівлю предметів розкоші чи вкладають їх в економіку Європи або США. А іноземці інвестувати в бідність і в корумповану владу не бажають.
"Функції", відведені Латинській Америці, стали явними на конференції країн Західної півкулі в лютому 1945 року, де Вашингтон висунув "Економічну Хартію обох Америк", яка повинна була викорінювати економічний націоналізм у "всіх його формах". Вашингтонські розробники планів розуміли, що нав'язати цей принцип буде важко. Документи Держдепартаменту попереджували, що латиноамериканці віддають перевагу "політиці, скерованій на ширший розподіл багатств і підняття рівня життя мас", і "впевнені, що від розвитку ресурсів країни більш за все виграють жителі самої країни". Ця ідея була неприйнятна для американців: від ресурсів цих країн "найбільшу вигоду повинні отримати" інвестори зі США, тоді як Латинській Америці належить виконати свої службові функції, не думаючи про свій "надзвичайно індустріальний розвиток" (який може посягнути на інтереси США).
У наступні роки позиція США взяла гору, хоч і не без проблем. Вона була утримана за допомогою засобів, що їх нема потреби перелічувати, — вони й так добре відомі спеціалістам. Від часу свого заснування США майже 50 разів здійснювали збройні акції проти країн Центральної Америки, зокрема 10 разів проти Нікарагуа. 3 появою в Білому дому Рейгана традиційно експансіоністський курс Сполучених Штатів у Центральній Америці набув, як ніколи, войовничо інтервенціоністського характеру. Там уперше дали про себе знати політика неоглобалізму, курс на збройну присутність у кожній точці світу, яка оголошувалася зоною інтересів США, на перетворення політичного конфлікту у воєнний і його інтернаціоналізацію. Ще ніколи у своїй історії США не здійснювали проти держави (зокрема проти Нікарагуа), з якою вони підтримували дипломатичні стосунки, такого всеохоплюючого інтервенціонізму — від економічної блокади до мінування портів.
У той же час Європа і Японія відновлювалися після воєнного спустошення, а світовий порядок пересувався до трьохполюсної моделі. США зберігали свою домінуючу функцію, витримуючи східноазійську конкуренцію в Південній Америці.
Найважливіші зміни відбулися 29 років тому, коли адміністрація Ніксона демонтувала повоєнну глобальну економічну систему, в рамках якої Сполучені Штати насправді були всесвітнім банкіром і не могли більше вправлятися з такою функцією. Цей односторонній акт, у реалізації якого брали участь багато держав, призвів до величезного збільшення некерованих потоків капіталу.
У 1971 році 90 відсотків міжнародних фінансових угод відносилися до реальної економіки — до торгівлі чи довготермінових інвестицій, а 10 — були спекулятивними. Проте через 20 років процентне відношення змінилося на протилежне, а на початок 1995 року майже 95 відсотків значно більших коштів були спекулятивними — з щоденними потоками, які переважають спільні резерви для міжнародного обміну семи найбільших індустріальних країн майже на один трильйон доларів у день, — і досить короткотерміновими: близько 80 відсотків коштів поверталися назад через тиждень чи навіть швидше.
У кінці 70-х років відомі економісти попереджали, що цей процес може призвести до повільно зростаючої економіки з надзвичайно низькою заробітною платнею. Вони пропонували заходи, що повинні були нейтралізувати ці негативні наслідки, а проте "головні архітектори" Вашингтонського консенсусу надали перевагу високим прибуткам.
Так звані "комуністичні країни" розташовувалися за межами цієї глобальної системи, але в 60-ті роки, після грошової реформи, розпочалася стагнація економіки, і через 20 років регіон повернувся до свого статусу — обслуговування західних країн. Після відомих подій кінця 80-х років минулого століття влада залишилася в руках комуністичних бюрократів і кримінальних синдикатів. Ця модель і її результати непогано відомі країнам третього світу. Більша частина населення живе нижче прожиткового мінімуму, а колоніальна адміністрація отримує величезні багатства, — знов-таки ситуація, доволі характерна для країн, залежних від Заходу.
Ось такими є контури глобального порядку, в рамках якого сформувався "Вашингтонський консенсус".
А тепер подивимось на неолібералізм як на нововведення. Відомо, що погані ідеї впроваджуються завдяки тому, що вони вигідні могутнім транснаціональним компаніям (ТНК). У сучасну епоху було багато експериментів з економічного розвитку, і їхні закономірності не слід зневажати. Одна з них полягає в тому, що тільки архітектори реформ, як правило, мають успіхи, а ті, хто підлягає експерименту, стають бідняками.
Перший найважливіший експеримент відбувся 200 років тому в Індії. "Кістки ткачів бавовни й досьогодні відбілююгь рівнини Індії". Цей великий експеримент став "поганою ідеєю" для тих, хто брав у ньому участь, але не для тих, хто його спланував, і не для місцевої "еліти". Це ми добре бачимо сьогодні, хоч згадана модель продовжує діяти: прибуток ставлять вище життя людини. Стабільність жахливих результатів для більшості населення вражає не менше, ніж риторика, яка вітає найновішу вітрину демократії і капіталізму як "економічне диво". Розгляньмо, як втілюється це "диво" у практичному житті окремих країн.
Аргентина. Програма "структурної стабілізації" у найчистішому вигляді була реалізована в Аргентині. В результаті реформ до її банківської сфери було відкрито вільний доступ іноземного капіталу, який призвів до того, що в 1999 році в Аргентині було відмито майже 15 млрд доларів (з яких 6 млрд склали наркодолари). А проте це ще не все. За даними на жовтень 1999 року, 83 відсотки акцій 1000 найбільших компаній Аргентини належали ТНК. Ця країна перетворилася на постачальника сировинної продукції. Її реформи спричинили ситуацію, коли зовнішній борг за сім років зріс майже на 100 млрд доларів. Тепер в Аргентині невесело жартують, що кожен її новонароджений мешканець з'являється на світ з борговим векселем на 25 тис. доларів.
Бразилія. Історія американізації Бразилії бере початок у 1945 році. Історик дипломатії і старший історик Центрального розвідувального управління Джеральд Хейнс пише, що США використовували цю країну в якості "експериментального майданчику для сучасних наукових методів індустріального розвитку, цілком заснованого на капіталізмі". Експеримент проведено з "найкращими намірами". Величезні прибутки отримали іноземні інвестори, але його розробники "щиро вважали", що й народ Бразилії отримає користь. Немає необхідності описувати, що отримали іноземні інвестори тоді, як, за словами міжнародної ділової преси, Бразилія перетворилася на "латиноамериканського улюбленця міжнародної бізнесової спільноти" під військовим правлінням. За повідомленням Світового банку, у двох третин населення Бразилії не вистачає найпростіших продуктів харчування для нормальної фізичної діяльності. Проте Хейнс описує "американську політику в Бразилії" як "надзвичайно успішну", як "справжню американську щасливу історію". 1989 рік був тут "золотим роком" з точки зору бізнесу, з потрійними прибутками в порівнянні з 1988 роком, тоді ж як зарплата у промисловості — і без того одна з найнижчих у світі — впала на 20 відсотків. У результаті "Звіти ООН з розвитку людства" поставили Бразилію слідом за Албанією.
Для оцінки становища Бразилії слід нагадати, що свого часу її вважали однією з найбагатших країн світу. Понад 50 років її опікували Сполучені Штати (знов-таки з благородними намірами), і це призвело до збагачення невеличкої купки колоніальної адміністрації і до життя на межі злиднів більшої частини її населення...
Мексика. Нещодавно Мексику пропагували як взірець країни, що виконує правила Вашингтонського консенсусу, і пропонували брати з неї приклад. І це в той час, коли заробітна плата в цій країні різко знижувалася, бідність зростала майже так стрімко, як зростала й кількість її мільярдерів. Таким знайомим стало й руйнування цього міфу в кінці 1994 року. Сьогодні половина населення Мексики не може задовольнити свої мінімальні потреби в їжі, а бізнесмен, який здійснює контроль за ринком кукурудзи, залишається в переліку мексиканських мільярдерів...
Росія. Із документів відомо, що до 60-х років XX ст. західні лідери боялися, що економічне зростання СРСР надихатиме "радикальний націоналізм" в інших країнах. Незважаючи на жахливі руйнації часів Другої світової війни, радянська система спромоглася стати на рейки індустріалізації. Вона утворювала "другий світ", а не частину третього (так було до 1989 року). Так визначали проблему комунізму дослідники з престижних аналітичних центрів США. Для "захисту благополуччя світової капіталістичної системи", якій загрожували соціальні зміни в "обслуговуючих" регіонах, до СРСР було застосовано неоліберальну політику, чи то пак Вашингтонський консенсус. За роки реформ країна за рівнем соціально-економічного розвитку була відкинута назад на десятки років, а за окремими показниками — в дореволюційний період. Ніколи, навіть після гітлерівської навали, не спостерігалося такого падіння рівня виробництва майже в усіх галузях економіки. У той же час у Росії зараз є ціла плеяда мільярдерів і мільйонерів. Починаючи з 1992 року, смертність у Росії стала переважати народження. За час соціально-політичних реформ смертність зросла більш ніж у 1,5 разів. За період 1992 — 1994 років у Росії щорічно вмирало й гинуло в середньому 1 млн 600 тис. чоловік. Середня тривалість життя всього населення за останні 10 років зменшилася з 70 до 64,2 років, а у чоловіків середня межа життя становить 57—58 років.
Україна. Застосування Вашингтонського консенсусу до України можна також вважати досить ''успішним". Факти будуть ще більш вражаючими, якщо провести короткий аналіз показників статистичної звітності щодо стану економіки нашої країни за період 1990—2000 років.
1. Промислове забезпечення сільського господарства: зменшилося виробництво: тракторів у 26,3 раза; тракторних сівалок у 28,6; рядових жаток у 65,3; кормодробарок у 21,3; автонапувалок для великої рогатої худоби у 26,9; мінеральних добрив у 2,1; хімічних засобів захисту рослин у 45,9 раза.
2. Виробництво автомобілів зменшилося у 6,1 раза; металорізальних верстатів у 28,1; ковальсько-пресових машин у 30,4; вугільних очисних комбайнів у 7,4; рудникових електровозів у 14,6; велосипедів у 148,1; мотоциклів у 567,3; фотоапаратів у 375 разів.
3. Виробництво радіоприймальних пристроїв зменшилося у 21,3 раза; телевізорів у 60,5; магнітофонів у 352; персональних комп'ютерів у 5,1 раза.
4. Виробництво бавовняних тканин зменшилося у 15,3 раза; вовняних тканин у 11,1; лляних тканин у 29,8; шовкових у 41; панчішно-шкарпеткових виробів у 11,1; білизняного трикотажу в 37,3; верхнього трикотажу в 9,9; взуття в 14,6 раза.
5. Зменшилося виробництво м'яса в 6,8 раза; ковбасних виробів у 5,1; тваринного масла в 3,3; борошна в 2,5; продукції з незбираного молока в 9,2; жирних сирів у 2,7; цукру-піску в 3,8; крупи в 3,3; консервів у 3,8 раза.
6. Виробництво препаратів для лікування серцево-судинних захворювань зменшилося у 2,4 рази; протитуберкульозних препаратів у 5; вітамінних препаратів у 4,3 раза.
До цього слід додати, що паралельно зі спадом виробництва відбувалося спрощення його структури, тобто почало різко скорочуватися виробництво продукції обробної промисловості та високотехнологічних виробництв у її складі. Ми бачимо, як в Україні проводиться політика деіндустріалізації, руйнації наукомістких виробництв і відповідної інфраструктури, підрив самих основ суверенного існування і шансів на самостійний розвиток. Різко зріс борг України, який на сьогодні становить майже 14 млрд доларів. Газета "Урядовий кур'єр" (№ 192, 17.10.2002) повідомляє, що "за відносним критерієм у 2001 р. рівень бідності в Україні становив 27,2 відсотка, тобто 13,1 млн населення країни не в змозі були підтримувати життєвий стандарт, який домінує в нашому суспільстві...".
Можна навести ще безліч прикладів застосування Вашингтонського консенсусу до різних країн світу з аналогічними наслідками.
Але ж якісь країни розвивалися?
Відповідь є однозначною: розвивалися ті країни, які уникнули "експериментів", що ґрунтуються на "поганих ідеях". Останні були надзвичайно продуктивними для розробників і тих, хто з ними співробітничав. Розвивалися країни, де втручання держави в економіку було надзвичайно великим. Такий висновок руйнує апробовану доктрину вільного ринку.
Японія. Зовсім недавно група відомих японських економістів надрукувала багатотомний огляд японських програм економічного розвитку, починаючи з Другої світової війни. В ньому чітко сказано, що Японія відхилила неоліберальні доктрини своїх американських радників, обравши замість них форму індустріальної політики, в якій переважаюча роль відводилася державі. Ринкові механізми запроваджувалися державною бюрократією і промислово-фінансовими корпораціями поступово, в міру зростання перспектив комерційного успіху. Згадані економісти роблять висновок, що однією з умов "японського дива" стала відмова від ортодоксальних економічних настанов. Успіхи виявилися разючими. Майже не маючи ресурсів, у 90-х роках XX ст. Японія розвинула найбільшу у світі виробничу економіку і стала провідним на планеті джерелом закордонних інвестицій, при цьому записавши на свій рахунок половину чистих заощаджень усього світу і фінансуючи дефіцити США.
Що ж стосується колишніх японських колоній, то детальне наукове дослідження Місії американської допомоги на Тайвані виявило, що американські радники й китайські планувальники знехтували принципами "англо-американської економіки" і розробили "державно-орієнтовану стратегію", спираючись на "активну участь уряду в економічній діяльності на острові за допомогою обдуманих планів та урядового контролю за їх виконанням". У той же час американська офіційна преса "рекламувала Тайвань як країну, яка досягла успіхів завдяки неоліберальній політиці".
У Південній Кореї "підприємницька держава" функціонує іншим чином, але відіграє значну роль як скеровуюча складова економіки. Вступ Південної Кореї до Організації з економічного співробітництва і розвитку, до цього клубу багатіїв, було відкладено через небажання цієї країни покладатися на ринково орієнтовану політику, наприклад, на передачу іноземним компаніям частини бізнесу і на вільний рух капіталу (що нагадує політику Японії, яка також тривалий час не дозволяла експорт капіталу).
"Доповідь ООН з економічного розвитку людства за 1996 рік" робить акцент на життєвій важливості урядової політики щодо "поширення досвіду і задоволення життєво важливих суспільних потреб", відзначаючи, що така політика є "трампліном для тривалого економічного зростання". Неоліберальні ж доктрини — хоч би що ми про них думали — підривають освіту та охорону здоров'я, призводять до зростання нерівності і зменшують частку в прибутках. Це неможливо піддавати серйозному сумніву.
Після того як економіці країн Азії було завдано тяжкого удару через фінансові кризи і ринкові крахи, Стігліц — зараз головний економіст Світового банку — зробив такий висновок (Звітна доповідь, Світовий банк, 1998): "Поточна криза в Східній Азії не є спростуванням східноазійського дива. Залишаються основні факти: в жодному регіоні земної кулі ніколи не було такого драматичного зростання доходів і визволення від бідності такої великої кількості людей за такий короткий проміжок часу". "Дивовижні досягнення" ілюструються десятикратним зростанням доходів на душу населення в Південній Кореї за три десятирічки, — безпрецедентний успіх "з вагомими дозами урядового втручання" і з порушенням Вашингтонського консенсусу.
Вражає порівняння Східної Азії з Латинською Америкою. Латинська Америка має найгірші показники у світі із станової нерівності, а Східна Азія — мало не найкращі. Це ж стосується освіти, охорони здоров'я і загальних показників соціального благополуччя. Імпорт у Латинську Америку сильно зсунуто в бік споживання для багатих, а у Східній Азії — в бік виробничих інвестицій. Втеча капіталів з Латинської Америки наближається за рівнем до її величезних боргів. У Східній Азії вивіз капіталу жорстко контролюється. В Латинській Америці багатії, як правило, звільнені від соціальних зобов'язань, зокрема, й від податків. Як підкреслює бразильський економіст Брессер Перейра, головна проблема Латинської Америки полягає в "підпорядкуванні держави багатіям". У цьому сенсі Східна Азія різко відрізняється від неї.
Економіка латиноамериканських країн є значно відкритішою для іноземних інвестицій, ніж економіка східноазійських. За даними аналітиків Комітету ООН з торгівлі та розвитку, починаючи з 1950 року ТНК у Латинській Америці "здійснювали контроль значно більшої частки промислового виробництва", ніж у країнах Східної Азії, які розвивалися успішніше. Навіть Світовий банк допускає, що іноземні інвестиції і приватизація в Латинській Америці "мали тенденцію замінити інші потоки капіталів", передаючи контроль закордонним країнам і відправляючи прибутки за кордон. Проте Світовий банк утаємничує той факт, що націоналізована міднодобувна промисловість Чилі є основним джерелом експортних прибутків, і це не єдиний приклад такого утаємничення.
Аналіз показує, що відкритість міжнародній економіці дорого коштувала Латинській Америці, — як і її нездатність взяти під контроль капітал і багатіїв, а не просто ринок праці й бідних. Зрозуміло, що окремі категорії населення отримують користь, як у колоніальну епоху. І той факт, що вони так само віддані неоліберальній доктрині, як і іноземні інвестори, не треба вважати несподіваним.
З огляду на все сказане зрозуміло, що роль державного управління і державної ініціативи у країнах з економікою, що успішно розвивається, повинна стати загальновідомою.
Як третій світ став таким, яким він є сьогодні?
Це питання досконало вивчав відомий історик економіки Пол Бейроч. У своєму дослідженні він підкреслює, що "немає сумніву, що економічний лібералізм, нав'язаний третьому світу в XIX ст., є найважливішою складовою в поясненні затримки його індустріалізації", і на прикладі Індії пояснює "процес деіндустріалізації", за допомогою якого світову промислову майстерню перетворено на центр світової торгівлі, в глибоко зубожіле аграрне суспільство, що страждає від різкого падіння реальної заробітної плати, недоспоживання продовольчих товарів і нестачі інших товарів споживання. "Індія стала першою жертвою в дуже довгому списку", пише Бейроч, куди входять "навіть політично незалежні країни третього світу, яких примусили відкрити свої ринки для західних продуктів". Тим часом західні суспільства оберігали себе від ринкових порядків і розвивалися.
Повчальною є історія Індії. Наприкінці XVIII ст. вона виробляла стільки сталі, скільки вся Європа. Британські інженери у 1820 році вивчали більш передові методи індійських сталеплавильних заводів, намагаючись подолати "технологічний розрив". Коли розпочався залізничний бум, Бомбей будував паровози на конкурентоспроможньому рівні. Але реально існуюча доктрина вільного ринку зруйнувала ці сектори індійської промисловості подібно тому, як раніше вона зруйнувала текстильну промисловість, суднобудівництво й інші види індустрії, що на той час вважалися передовими. Проте США і Японія уникнули європейського контролю й зуміли запозичити британську модель втручання держави в ринок.
Різновиди неоліберальної доктрини. Доктрина вільного ринку існує у двох різновидах. Перший з них є офіційною доктриною, що нав'язана беззахисним за прислів'ям: "На тобі, небоже, що мені негоже". Друга — це те, що можна назвати "реально існуючою доктриною вільного ринку": ринкові порядки є хорошими для вас, але не для нас. Саме "реально існуюча доктрина" панувала починаючи з XVII ст., коли Британія стала найбільш розвиненою державою в Європі, з високим рівнем податків і ефективним керівництвом, яке організовувало фіскальну і військову діяльність держави в її глобальній експансії і стало, за виразом британського історика Джона Бруера, "найбільшим і єдиним гравцем в економіці". До ліберального "інтернаціоналізму" Британія звернулася у 1846 році — після того як 150 років протекціонізму, насильства і державного контролю поставили її далеко попереду кожного конкурента.
Через століття після того, як Англія звернулася до однієї з форм ліберального "інтернаціоналізму", тим же шляхом пішли й США. За 150-річний період протекціонізму й насильства вони перетворилися в найбагатшу й наймогутнішу країну світу і, подібно до Британії, стали найбільшим гравцем на економічному просторі, де могли отримати перемогу над кожним конкурентом. Ці перемоги обумовлювалися тим, що — як раніше Англія — США застосовували силу для придушення розвитку інших країн. У Латинський Америці, Єгипті, Південній Азії і в інших країнах світу розвитку треба було стати "доганяючим", а не "конкурентним". Відбувалося також широкомасштабне державне втручання в торгівлю. Наприклад, допомога на зовнішній арені за планом Маршалла ув'язувалася із закупівлею американських сільськогосподарських продуктів, що дало можливість збільшити частку США у світовій торгівлі зерновими з 10 відсотків до війни до понад 50 відсотків у 1950 році, тоді як експорт зерна з Аргентини скоротився на дві третини. Американська допомога "Хліб для світу" також використовувалася для субсидій у сфері агробізнесу в США і поставок американського зерна; така політика відігравала роль одного із засобів боротьби з незалежним розвитком інших країн. Фактично такими засобами було зруйновано зернове господарство Колумбії, що стало одним з факторів зростання її наркоіндустрії.
І так скрізь... У 1994 році текстильна промисловість Кенії зазнала краху, коли адміністрація Клінтона нав'язала їй квоту, що заступила цій країні шлях для розвитку. "Африканських реформаторів" попередили, що їм слід і далі рухатися шляхом "реформ вільного ринку", проводячи таку політику в торгівлі та інвестиціях, яка б відповідала вимогам західних інвесторів...
Проте найбільш значні відхилення від доктрини вільного ринку в країнах, що добре розвиваються, зокрема і в США, полягають в іншому. Один з основних постулатів теорії вільної торгівлі проголошує, що державні субсидії не допускаються. Проте після Другої світової війни лідери американського бізнесу вважали, що без державної підтримки американська економіка стане рухатись назад — прямо в депресію. Вони наголошували на тому, що високорозвинена промисловість, зокрема авіаційна, "не може задовільно існувати в конкурентоздатній економіці без субсидій, грунтованих тільки на вільному підприємництві", і що "уряд — єдино можливий її рятувальник". Основні ділові видання після війни визнавали, що система Пентагону — найкращий спосіб перекласти витрати на суспільство. Вироби військової промисловості також легко продавати. Секретар президента Трумена з військово-повітряних сил висловився про це дуже просто: Нам не слід вживати слово "субсидія", ми повинні вживати слово "безпека". Він переконаний, що військовий бюджет здатний "задовольнити потреби авіаційної промисловості". Одним із наслідків цієї політики стало те, що авіація тепер є провідним сектором експорту США і джерелом найбільших прибутків.
Аналогічно Клінтон зміг підтримати "Боїнг", обравши його "взірцем для компаній в усій Америці". Така підтримка призвела до того, що в США літакобудування знаходиться в руках переважно двох фірм: "Боїнг-Макдональд" і "Ейрбас", кожна з яких зобов'язана своїм існуванням і успіхам широкомасштабній державній підтримці. Така ж модель переважає у виробництві комп'ютерів і взагалі в електроніці, автоматиці, біотехнології, засобах комунікації, а фактично — майже в кожному секторі економіки, що динамічно розвивається.
Адміністрації Рейгана не потрібно було роз'яснювати доктрину "реально існуючого капіталізму вільного ринку", її співробітники були майстрами своєї справи: звеличуючи переваги ринку перед бідними, вони гордо вихвалялися перед діловим світом тим, що Рейган "дав більше субсидій американській індустрії, ніж кожен з його попередників майже за півстоліття", — більш ніж скромне твердження, оскільки ці субсидії переважили всіх попередників разом узятих, коли "керували найбільшим зсувом у бік протекціонізму після 30-х років XX ст." (так коментував рейганівське десятирічне правління огляд у журналі "Форін афферз"). Без цього та інших надзвичайних заходів державного втручання в ринок сумнівно, щоб сталеварна, автомобільна, станкоінструментальна чи напівпровідникова промисловості впоралися б з японською конкуренцією чи були здатними стати лідерами в нових технологіях з важливими для всієї економіки наслідками. Цей досвід свідчить про подвійну мораль проповідників вільного ринку.
Як США, так і Японія знов-таки оголосили про нові важливі програми інвестицій в передові технології в авіаційній і напівпровідниковій галузях промисловості, щоб підтримати приватний індустріальний сектор державними субсидіями.
Про все це можна довго говорити, але один висновок уявляється досить ясним: санкціоновані доктрини спритно вигадуються і застосовуються заради влади і вигоди. Чи, може, є якісь особливі механізми, яких слід дотримуватись? Немає, якщо ми серйозно проаналізуємо доктрини класичного лібералізму. Так, добре відомо, що Адам Сміт хвалив розподіл праці. Проте при цьому залишається невідомим те, що він викривав його нелюдські наслідки, які перетворювали трудящих в об'єкти "настільки безтямні і неосвічені, наскільки це можливо для людської істоти", а цьому "в кожному цивілізованому суспільстві слід запобігати" урядовими діями, скерованими на переборення руйнівної сили "невидимої руки". Також не дуже рекламується думка Сміта і про те, що урядове "регулювання на користь трудящих завжди справедливе і рівноправне", але "коли воно на користь господарів", воно не є таким...
У своєму дописі я лише трохи торкнувся заплутаних і захоплюючих питань, які, здається, наводять на думку про те, що основні принципи класичного лібералізму отримують свій природний сучасний вираз не в неоліберальній "релігії", а в самостійних діях трудящих. Потрібно обачливо оцінювати доктрини, пануючі на інтелектуальній сцені, та ставитися з постійною увагою до аргументацій, фактів і уроків минулої й сучасної історії. Безглуздо запитувати, що "вірно" для конкретної країни, начебто ці країни мають спільні для всіх громадян інтереси і цінності. До того ж те, що може бути вірним для народу США, який має непорівнянні переваги, може бути невірним для інших, які мають більш вузький діапазон вибору. При цьому ми можемо свідомо передбачати, що те, що вірно для людей всього світу, лише дуже малоймовірно може відповідати планам "головних архітекторів". І сьогодні існують не більші підстави, ніж це було раніше, дозволяти цим "головним архітекторам" облаштовувати майбутнє в їхніх власних інтересах.
Проблема можновладців полягає у тому, що їм важко прищепити народу доктрину, згідно з якою багаті повинні грабувати бідних. Ця проблема пропаганди не розв’язана й досьогодні. Адміністрація Кеннеді робила спробу розв’язати її шляхом переорієнтації латиноамериканських військовиків із завдань "оборони півкулі" на забезпечення "внутрішньої безпеки". Армію слід скорочувати, а внутрішні сили "правопорядку" збільшувати — для захисту багатих від бідних усередині країни.
Ще у 1792 році американський мислитель Джеймс Медісон попереджував, що розвинена капіталістична держава "заміняла мотив суспільного обов'язку мотивом особистої користі", що призвело до "реального панування меншості під прикриттям вигаданої свободи більшості". Він засуджував "зухвалу розбещеність цього віку", коли приватні власники "стають преторіанською бандою уряду — його засобами й тиранами одночасно, підкупленими його щедротами і вселяючими йому побожний страх гучними протестами і змовами". Вони кидають на суспільство тінь, яку ми називаємо "політикою", — так коментував це один із видатних філософів XX ст. Джон Дьюї. Він підкреслював, що демократія практично позбавлена сенсу, коли життям країни керує великий бізнес, який контролює "засоби виробництва, обмін, рекламну справу, транспорт, зв'язок, коли йому підпорядковані преса, журналісти і різні засоби реклами та пропаганди". У вільному й демократичному суспільстві робітники повинні бути господарями своєї трудової долі, а не інструментами, найнятими своїми господарями, — ось що казав Дьюї...
Стаття у форматi Word (zip-файл) 
<< повернутися | обговорити на форумi >>
|
