|
ПРАВА АЛЬТЕРНАТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ |
Володимир АЛМАШИН
Головний редактор інтернет-газети “Народний Оглядач”
Перша половина 2002 року ознаменувалася доволі неочікуваним успіхом ультраправих політичних сил Європейського континенту, — значна частина виборців Данії, Франції та Великої Британії віддала свої голоси апологетам націоналізму, прихильникам збереження етнічно-культурної ідентичності та противникам міжрасового взаємопроникнення. Правозахисні організації почали бити на сполох, — мовляв, Європа повертається до фашизму. В усталених континентальних розкладах, сформованих по ІІ світовій війні, з’явилася легка тріщина. При цьому спостерігачів не полишає інтуїтивне відчуття, що процес триватиме й далі з яскраво означеною експансіоністською тенденцією. Причина — як у наявності стійкої у відсотковому відношенні кількості правоналаштованих представників титульних націй, так і у нездатності (неспроможності, небажанні) афро-азійських мігрантів гармонійно адаптуватися до реалій незрозумілої для них Європи (ідеться не лише про терени, означені абревіатурою ЄС, але й про постсоціалістичний простір, зокрема Україну).
Має право на життя точка зору, згідно з якою 31 березня 2002 року унаслідок чергових парламентських виборів Україна отримала законодавчий орган, ефективність функціонування якого вкотре знівелювалася запеклим протистоянням фінансово-політичних угруповань різновекторного геополітичного спрямування. Цілком реально, що протягом чотирьох наступних років ми спостерігатимемо руйнацію у масовій свідомості міфів про месію-реформатора, про плідну законотворчу діяльність згуртованого спільною ідеєю колективу висококваліфікованих юристів-економістів, про наполегливу розбудову стратегічних галузей економіки, про масштабну та всеосяжну євроатлантичну інтеграцію тощо... Права політична ніша прихильників національно та соціально структурованого суспільства при цьому лишилася вільною.
Водночас в Україні існує цілий пласт потенційних прихильників твердих правих поглядів, що свідомо уникають як партії влади, так і опозиції. Втома від усталеного розкладу, коли бізнес-проектам під партійною маркою протистоять засадничо пасивні сповідувачі національно-демократичної ідеї, змушує їх чи то перебувати в стані летаргійного очікування появи на арені правої потуги, чи то вдаватися до пошуків відповідних формально позаполітичних структур субкультурного гатунку.
Очевидно, що організаційне оформлення активного правого політичного руху є лише справою часу. Тому викликає зацікавлення ідеологічна база, яка стане підгрунтям згаданого явища. Доктринально модерне націоналістично-традиціоналістське відродження є діаметрально протилежним партійному спектру, багатовекторність та ідеологічна кволість якого просто дратує. Народ відчуває спрагу за конкретикою, лаконічністю, пунктуальністю, підсвідомо симпатизуючи авторитарній моделі корпоративного суспільного устрою. Таким чином, національний патріотизм є третьою силою, яка поки що збоку спостерігає за сумбуром політизованого довкілля. Естетика правого стилю чим далі, тим ефективніше сприяє наверненню перспективного поповнення з числа студентів, школярів, курсантів, представників робітничого класу. Недоцільно перейматися проблематикою рейтингової популярності: соціальна база українських неоправих спочиває виключно у зв’язку з наявністю вільної суспільно-політичної ніші. Можна із впевненістю стверджувати, що в разі послідовного, позбавленого емоційної романтичності проведення лінії на популяризацію власних програмових положень, оновлений правий рух очолить процес повернення нації до модернізованих згідно потреб сьогодення традиційних морально-світоглядних цінностей.
Ідеологічна невизначеність як результат споживання модних, нав’язуваних іноземними інтелектуалами концепцій розбудови т. зв. громадянського суспільства на практиці призвела лише до спустошення, втоми, деморалізації та загрожує катастрофічними наслідками для корінних мешканців України у вигляді депопуляції, а відповідно і радикальної зміни етнічного складу населення нашої держави на користь чужорідного елементу, а саме нелегальних мігрантів з країн третього світу. У зв’язку з об’єктивною неможливістю вітчизняних природно-ландшафтних ресурсів забезпечити повноцінне життя у нас мільйонам гнаних, голодних, учорашнім терористам, наркоторговцям, хворим на екзотичні невиліковні хвороби тощо представникам афро-азійських земель, єдиним критерієм існування України є забезпечення культурних і матеріальних потреб власного народу на теренах його розселення плюс стимулювання повнокровного відтворення нації на засадах фізичного здоров’я, національно-державного патріотизму, культу оптимізму, колективної сили та самодостатності.
Окремо стоїть питання щодо вакханалії на мас-медійних обширах. Як доводить практика, контроль олігархічних кланів над засобами масової інформації унеможливлює реалізацію права глядача на отримання неупереджених новин, якісної аналітики тощо. Деформована завдяки купленим ЗМІ уява про дійсність породжує неадекватне сприйняття оточуючого середовища. Тому спроби дегенеративного зомбування не мають права на існування з усіма передбаченими законодавством наслідками.
Парадокс тут у тому, що на тлі руїни правого політичного національного руху спостерігається колосальний стрибок популярності в широких народних масах активно-наступального світогляду, що має у своїй підставі захист традиційних цінностей від катастрофічної за наслідками навали чужорідного елементу. Особливо це помітно у великих промислових центрах, де робітники, науковці, військові та правоохоронці зіткнулися із чим далі, то нахабнішими спробами нелегальних мігрантів відвоювати власну фінансову нішу за рахунок наркоторгівлі, бандитизму, спекуляції, шахрайства. Принципово уникаючи соціально-культурної адаптації, некликані «гості» стають таким чином ключовим фактором суспільної нестабільності, провокуючи корінних мешканців на спонтанний самозахист. Не бажаючи отримати принизливий статус добровільних жертв, українці, особливо молоді, обирають спротив. На жаль, жодна з політичних сил на останніх виборах не оприлюднила у своїй програмі украй стратегічно важливий пункт про право корінного народу на повнокровну реалізацію свого Богом даного права на гідне життя у власній державі. Принаймні, українці повинні мати не менші права, аніж пуштуни, цигани чи зулуси. Що особливо актуально в ситуації, коли Україна досі не має державного кордону на північно-східному напрямі, водночас відгородившись від ЄС залізною шенгенською завісою. Перетворення колиски слов’янського світу на відстойник для мігрантів є прямим злочином перед нацією, етносом, расою.
Потенційні прихильники правих під час виборів до Верховної Ради виявилися розгубленими унаслідок відсутності національної потуги, що за усіма законами жанру мала репрезентувати інтереси патріотично налаштованих українських трудящих у вищому законодавчому органі країни. Ситуацією скористалися так звані центристи з числа політично-фінансових кланів, власне та їхня частина, що прямувала на вибори, використовуючи національно-патріотичні гасла. У результаті лише після 31 березня на порядку денному украй чітко та гостро постало питання щодо утворення єдиного правого національного альянсу, альтернативного як до лівих, так і до центристів.
Кількість незадоволених дезінтеграційними тенденціями збільшуватиметься щомісяця, отож праві вже сьогодні мають можливість поповнювати власні лави кваліфікованими активістами, які не сприймають хаос та анархію в якості єдино можливої реальності. Спрага за порядком, за дотриманням законів усіма, а не лише соціально незахищеними верствами, втома від корумпованих начальників і чиновників є передумовою популярності націоналістів. На тлі прогнозованого краху традиційних партій завданням нових правих є вистояти, акумулювати внутрішню енергію, аби через 4 роки реально репрезентувати інтереси здорової частини співвітчизників на виборах до Верховної Ради.
Паралельно протягом цих 4-х років має бути проведена низка публічних акцій консолідаційно-демонстраційного характеру з метою популяризації сучасної правої ідеї серед народу, якому вже набридла виважена пасивність та поміркована млявість.
<< повернутися | обговорити на форумi >>
|
