|
Або культурно промовчали… Анатолій ДАЦЕНКО
Москва. 20.03.2001 р.
Принаймні, саме такий висновок напрошується, коли проглядаєш тижневі підбірки російських ЗМІ одразу після останніх відвідин Москви комісаром з питань прав національних меншин ОБСЄ Максом Ван дер Стулом. На цей раз він прибув у російську столицю для ознайомлення з тим, як почуває себе в Росії багатомільйонна українська діаспора і як за допомогою влади російські українці розвивають свою культурну-національну автономію, яка задекларована російською стороною документально й покликана продемонструвати світові, що з правами національних меншин, тим більше, таких великих як українська (пробачте за тавтологію) в Росії все ОК!
Отже, сам Стул зустрічався з представниками українських організацій та громад Росії в Москві цілих два дні. Ба, більше, - група його співробітників, яка готувала ці переговори та збирала відповідні документальні свідчення (вона попередньо відвідала Тюменську область і ту ж Москву), сиділа тут щонайменше тиждень. Втім, за весь цей час жоден (!!) з російських журналістів не поцікавився не те що темою, але й самим фактом перебування в Москві комісара ОБСЄ! Чому? «Бо це не актуально для нас…» - так відповів вашому кореспондентові один із російських колег.
- Невже? - запитав я. - Адже коли Стул напередодні відвідав Україну, де вивчав ситуацію з правами так званого російськомовного населення (Росія чомусь вперто зараховує до своїх співвітчизників в Україні всіх її громадян, які знають російську…), то російські ЗМІ (як електронні, так і прості старі паперові) весь той час повідомляли земляків і про візит Стула до Західної України, і про відвідини його делегацією Києва, і, нарешті, про жахливе (з російської точки зору) становище в Україні російських нацменів. Хоча (на цьому слід наголосити окремо) жодними висновками своєї комісії щодо цієї теми Стул не поділився не те що з російськими, ба навіть із західними ЗМІ!
Виходить, тема російськомовного населення в Україні актуальна, а от проблеми української діаспори в Росії (яка налічує навіть за офіційними даними мільйони осіб) - ні.
Те, що подібне явище відноситься до політики так званих «подвійних стандартів», навіть не викликає сумніву. Цікаво не тільки ще раз засвідчити цей давно відомий з історії факт, скільки спробувати проаналізувати його нинішні витоки й джерела.
Важливо знайти відповідь на запитання, чи це звичайна інерція імперського мислення, чи наслідок логічного продовження єдиної політичної лінії Москви по відношенню до «матєрі городов русскіх»?
На жаль, для звичайної ментальної інерції численні публікації в російських ЗМІ про Україну, які майже всі без винятку спрямовані якщо не прямо проти української самостійності, то, принаймні, явно покликані викликати у громадськості сумніви в її доречності, виглядають надто організованими й цілеспрямованими. Так луплять по цвяхах, коли хочуть загнати їх у дошку по самий капелюх. З такою ж настирливістю, гідною книги Гінеса, в Росії захищали югославського Мілошевича, бо чомусь довго й вперто пов'язували саме з його іменем любов до сербського народу. Причому не варто навіть висловлювати сумнів у тому, що «промілошевська» лінія спускалася російським ЗМІ «згори», як колись, ще за Брежнєва, їхнім колегам спускалася лінія Афгану. Цікаво, що багато з російських журналістів визнавали нав'язуваний їм стиль щодо Мілошевича, але сором'язливо опускають очі до долу, коли запитуєш їх про Україну. Бо справді, повідомлення російських ЗМІ про «антиросійські заборони» російських пісень львівською владою навіть на чверть не відповідали дійсності. Оскільки ніяких заборон не було, тим більше репресій з боку української влади проти творчості російських поп-виконавців. А було цілком логічне й цивілізоване рішення львівської влади вказати власникам міських кав'ярень та барів на неприпустимість порушення громадського спокою в місті надмірними децибелами динаміків, з яких лунають блатні пісні. Причому окремо було сказано про те, що не слід дратувати спокій львів'ян будь-якими піснями подібного змісту, незалежно від мови їхнього виконання. З усього цього російські ЗМІ зробили висновок про заборону у Львові російської мови та культури, про що й повідомили російську громадськість. Причому неодноразові спростування цих спотворених фактів як з боку представників української діаспори в Росії, так і з боку офіційного Києва жодного (!!) разу не були озвучені російськими ЗМІ! Минуло вже кілька місяців, але російська громадськість й досі впевнена, що львівські «націоналюги» заборонили в своєму місті слухати російську попсу. «Та невже вони нас так не
навидять? Адже пісні не винуваті!» - саме так, напідпитку, скаржився мені один із російських колег. «От ти, хохол, скажи мені, невже вони у Львові слухають тепер тільки своє хохляцьке?» «Та ні, у вас, кацапів, спотворена інформація про ситуацію у Львові» - відповідаю. «Чого ти їх захищаєш?! І чому нас назвав кацапами?!» «Та я просто запозичив твою манеру спілкування й так сказав, щоби тобі було зрозуміло…» «Слухай, та хіба хохли це образливо? Це ж нормально, ви ж русськиє люди, просто мову вашу штучно поляки створили, аби Русь розділити! А ви ж малороси, Малая Росія то єсть! Давайтє оп'ять об'єдінімся і заставім етот Запад нас бояться і уважать! Хотітє, даже государство наше триєдіноє с вамі да с бєлорусамі Кієвской Русью назовьом!» «Друже, а яка ж тоді мова буде на тій новітній Кієвській Русі державною?» «Как какая, русская конєчно мова будєт!»
А ви кажете! Якщо так від щирого серця журналіст заливає, то навіщо ж тут якась стратегічна лінія, політична ідея? Просто вгорі, логічно припустити, думають так само демократично. А що може бути сильнішим за одностайність? Хіба одноголосність. Як в російських ЗМІ, коли про Україну… А Стул в цих питаннях все одно як аксесуар… Парадокс ситуації в тому, що це розуміє не лише російська верхівка, але й сам Стул, здається, «наздоганяє». Але нічого не поробиш, робота, знаєте, в нього така…
|
