|
Нинішнє протистояння влади і опозиції, окрім вуличних сутичок та маніфестацій, характеризується ще й жорсткими "боями без правил" у ЗМІ, що належать до різних таборів. Можливо, тому, що кризу спричинили зникнення і смерть опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе, і одні хочуть це забути, а другі - навпаки. Володимр
СКАЧКО ІМІ
Але не тільки це, бо найхарактернішою ознакою цього медіа-протистояння є очевидна нерівноправність можливостей влади, яка захопила всі телеканали, здатні найшвидше і найдешевше доносити до громадян будь-яку інформацію, і опозиції, яка послуговується або газетами, або можливостями небагатьох радіо- і тележурналістів, які ще хочуть та якимось дивом можуть об'єктивно висвітлювати події в умовах жорстокої цензури. І, звичайно, якби в опозиції була хоч половина медійних можливостей влади, то Кучма вже давно або відпочивав би від справ державних, або давав свідчення слідчому з приводу свого "мудрого" керівництва.
Проте склалося так, як воно є сьогодні. Однак і опозиція значною мірою винна в тому жалюгідному становищі, в якому вона опинилася з висвітленням своєї діяльності в ЗМІ. Вже час відверто сказати, що коли на вдалі PR-кроки опозиція ще здатна (публічне спалення опудала "пахана", народний трибунал над Кучмою тощо), то сконцентрувати зусилля і матеріальні кошти для якогось централізованого висвітлення цих подій, яке "увійшло" б до кожної оселі, вона не може. Бо традиційно не може об'єднатися.
За весь час протистояння єдиним позитивним прикладом масованої пропаганди свої поглядів у друкованих ЗМІ є діяльність Соцпартії України з її підтримки і використання газети "Грані". Матеріали цієї газети елементарно передруковували регіональні соціалістичні газети, і вони розходилися накладом у 300-450 тисяч примірників. А коли пишуть Ірина Погорєлова, Тетяна Коробова чи Ольга Ансімова, то, сажу вам, почитати є що. А головне – влада хотіла щось зробити, щоб таке не відбувалося, але не змогла. Всі інші опозиціонери розсовували свої вікопомні творіння в напівмаргінальні за виглядом і змістом газетки і теж роздавали їх під час маніфестацій, але ефект від цього був майже нульовий. І єдиної потужної - цікавої і читабельної одночасно - газети опозиції немає й досі. Як, до речі, не було й до цього…
Другою відчутною помилкою нерідко є відсутність чіткого розуміння і попереднього роз'яснення мети тієї чи іншої акції опозиції. А також – планування таких заходів для того, щоб вони були не нудними, а навпаки – цікавими і для публіки, і для журналістів. Чи не найяскравішим прикладом непродуманості акції з точки зору роз'яснення її мети було намагання опозиції не допустити покладання квітів до пам'ятника Шевченку Леонідом Кучмою. Більшості людей так і залишилося незрозумілим, чому чинний глава держави не міг покласти квіти в день народження поета, який є символом держави, тоді, коли він просто зобов'язаний це робити. Тож, як наслідок, у значної кількості людей так і залишилося враження, що події 9 березня – це вуличне криваве хуліганство некерованої опозиції, яка просто хотіла побитися з охороною президента, аби тільки привернути до себе увагу. А чого варте було намагання підпалити жовто-блакитну стрічку з президентського букета! Чим відрізнялися заповзяті опозиціонери, паплюжачи національні кольори, від міліціонерів, які кількома днями раніше тягали по хрещатицькому асфальту державні прапори, зносячи наметове містечко, невідомо, мабуть, і самим антикучмістам. Але негативну справу було зроблено: рахунок по негативу з нацсимволікою став 1:1. Якщо міліцейське знущання над прапором не змогли не показати навіть підконтрольні телеканали і це викликало справедливе обурення діями кравченківців у всіх нормальних людей, то стрічку, яка не хотіла горіти від опозиційних сірників і запальничок, теж показали всі, але активніше за інших це зробили президентські інформхолуї. І жодне побиття чи міліцейська сваволя не можу бути виправданням для знущання над прапором, за який, до того ж, борешся.
А що треба було зробити опозиції, окрім унеможливлення вище згаданих ситуацій, так це через ЗМІ та Інтернет, у листівках, плакатах, по радіо і ТБ, де це тільки можливо, попередньо пояснити, чому Кучма негідний був покладання квітів Шевченку. Негідний - як живий і чинний символ занепаду держави, про яку мріяв поет і яку занапастив своїм антинародним режимом її президент, довівши народ до зубожіння і вимирання, народне господарство - до розграбування і розвалу, політику – до маразматичної "багатовекторності" і шатання, які на ділі можуть скінчитися черговою втратою незалежності під російським чоботом. Треба було пояснити, що покладання Кучмою квітів Шевченку – це все одно, що президент Росії Путін покладає квіти до пам'ятника імаму Шамілю в Чечні, а його звідусіль охороняють десантники та спецназівці на бронетранспортерах і снайпери на дахах і деревах. І жoвто-блактину стрічку можна було просто очистити, як від скверни, від надпису "Від президента України". А квіти покласти Шевченкові: квіти не винні, що до них торкнувся Кучма…
До речі, в українському варіанті так і було: Кучма боявся власного, а не чеченського народу. Його на своїй землі охороняли, як якогось окупаційного гауляйтера. І воно не дивно: режим Кучми за наслідками для народу дуже нагадує окупаційний. І якщо "найорліший з орлів бойових" Кравченко, ховаючи очиці за темними окулярами і з видимим задоволенням розглядаючи результати "наведення конституційного порядку" міліцією, сказав, що правоохоронців було "з двісті міліціонерів", то голова СБУ Володимир Радченко у парламенті визнав: Кучму біля пам'ятника Шевченку охороняли 2 тисячі міліціонерів і майже сотня працівників держохорони. А для всіх державних посадовців – "правильних" депутатів, чиновників, хто повз туалети не встиг потрапити до пам'ятника разом з "гарантом", за словами першого заступника Кравченка Миколи Джиги, "було зроблено пропускні пункти". Радченко зізнався: такий пропускний пункт він теж знайшов з трудом. Тож, за Кучмою, якщо все доводити до маразму, то біля Кобзаря біля університету залишилося запровадити фільтраційні табори і відстійники, як у інгушському Чорнокозово, і демократія, бля, переможе остаточно…
І, звісно, такі організаційні проколи опозиції з планування акцій чи окремих їх фрагментів стали можливі ще й тому, що опозиціонери не змогли з'єднати кадрові зусилля. Йдеться про те, що єдиний штаб, де політики-вожді "торгують фейсами" для журналістів, є і називається чи то Форум нацпорятунку, чи то комітет "За правду!", чи то координатори акції "Україна – без Кучми!", але, здається, немає єдиного мозкового центру, де зібрані були б фахові "піарщики", психологи, політологи, соціологи тощо. Принаймні, його стабільної і системної діяльності не видно, і це постійно дається взнаки. І це дуже добре, що у Кучми є Долганов з усякими там княжицьким, лапікурами, сторожуками, а немає свого, приміром, Гліба Павловського, як у Путіна. А то зовсім було б погано.
|
