|
"У рік святкування Україною десятиліття своєї незалежності головне історичне питання для неї - хто стане "новим Рюриком", чи прийдуть "нові варяги", які стануть організуючим началом для формування "нової національної еліти", що врятує Україну від хаосу і безладдя, чи нинішні лідери зможуть втілити ідею української державності в реальну політичну практику», пишуть у додатку до російської "Незалежної газети" - "Співдружність" оглядачі Андрій Окара і Віктор Тимошенко. "Независимая газета"
Україна готується відзначити десять років своєї незалежності. Комісію зі святкування ювілею очолив особисто президент. Очікуються урочисті збори, роздача зірок і орденів, військові паради, наукові конференції, народні гулянки. Всі атрибути держави - прапор, малий герб, структури влади, державні кордони, визнання світовим співтовариством держави стали для України політичною реальністю. Але є й інша реальність. За десять років, за умови відсутності природних катаклізмів і воєн, Україна - одна із найбідніших європейських держав.
З усіх колишніх радянських республік Україна мала найбільший шанс стати благополучною, цивілізованою державою. Діапазон її можливостей залежав від багатьох чинників. З одного боку, Україна мала пристойний, навіть за світовими масштабами, економічний, стратегічний, промисловий, аграрний, науковий, культурний потенціал, з іншого, щоб його реалізувати, необхідна була політична воля, консолідовані зусилля української національної еліти.
Економіка України була надзвичайно енерговитратною, інтегрованою і міцно "прив'язаною" до Росії й інших колишніх республікам СРСР, що звужувало поле для маневру і прив'язувало до імпортованих енергоносіїв. Але був і ядерний потенціал, третій у світі по сумарній потужності заряду, який міг би забезпечити Україні належне геостратегічне становище.
Нинішня політична криза на Україні - цілком прогнозований підсумок десятирічної "втечі від державності". Український "етатичний мінімалізм" зумовлений не стільки специфічними обставинами пострадянської економічної і політичної дійсності, скільки тем, що називається "національним менталітетом" і стереотипами поведінки.
Україна мала кілька альтернативних шляхів у виробленні власної стратегії розвитку. Однак офіційною ідеологією була оголошена так звана "європейська інтеграція", яка передбачала стратегічне зближення з НАТО і ЄС, запозичення західноєвропейських політичних інститутів і моделей розвитку. Під останнім малася на увазі насамперед побудова правової держави, цивільного суспільства і ринкової економіки. Але фактично під цими на перший погляд красивими гаслами була реалізована цинічна, особлива модель розвитку - кримінальна-кланова олігархічна республіка.
Українському обивателю була навіяна двохполюсна модель соціально-політичного розвитку: одним полюсом стала пострадянська кланово-олигархічна (форма тимчасового консенсусу інтересів провідних кланово-олігархічних структур у їхній боротьбі за перерозподіл власності), іншим - західноєвропейський, зі специфічними романо-германскими чи англосаксонськими історичними традиціями, чи то такий, який існує на реальному Заході, чи то вигаданий європейськими політичними філософами. Україна, навіть на теоретичному рівні, позбавила себе можливості "третьої альтернативи" - розвивати державність на своїй власній специфічній і самодостатній парадигмі.
Головною причиною всіх нинішніх бід України можна назвати відсутність чи не визначального чинника - культурної і політичної еліти, здатної мислити в широкому контексті і виробляти повноцінну парадигму розвитку суспільства і держави. Ні українські "ліві" і "праві", ні ті, що їх прийнято вважати "білими комірцями", не сформулювали яку-небудь прийнятну позитивну концепцію розвитку економіки, соціальної і культурної сфери, міжнародного іміджу України.
Українське суспільство виявилося "безхребетним" і жіночним - не здатним до якій би то ні було корпоративної солідарності, до самоорганізації, до вибудовування вертикально-ієрархічних і горизонтальних відносин. Можливо, що проходить цивільна акція "Україна без Кучми", абстрагуючись від її реальних політичних цілей, так само як від замовників, спонсорів і організаторів, має важливе психологічно організуюче значення. Загострення політичної боротьби сприяє вихованню в громадянах почуття власної гідності і все-таки формуванню цивільного суспільства.
Проблема сучасної України - це абсолютне домінування в існуючій політичній еліті субпасіонаріїв - користолюбців, цілком занурених в індивідуальні або кланово-корпоративні інтереси. За рідкісним винятком, на Україні немає яскравих харизматиків, які мотивували б своє політичне поводження державними і національними інтересами, а не власним збагаченням. Українські олігархи навіть не заходяться зі спробами узяти на себе хоч частина "патерналістських" функцій, які у радянський час лежали на державі.
У сучасній Україні немає політиків, яким було б не страшно "довірити державу". Якщо проаналізувати діяльність прем'єр-міністра Віктора Ющенка, вона виявиться, скоріше, не формою "боротьби за владу", а способом "ухилення від влади".
Замість генерування представлення про Україну як про суб'єкта історичного і політичного процесу, національна інтелігенція все звела до створення мазохістичнкого загальнонаціонального культу українських історичних образ (головним чином, образ на "північного сусіда"). Сьогодні на Україні немає абсолютних авторитетів ні у сфері політики, ні в економіці, ні в духовно-культурній сфері. З українських політиків ніхто не може сказати, що він контролює ситуацію на Україні.
Як би кому це не подобалося, але поки Україна на зовнішньополітичній арені також грає контрпродуктивну, "угодовчу" роль - непевного буфера, "сірої зони", вона є не суб'єктом міжнародної активності, але об'єктом впливу - як з боку Заходу, так і з боку Росії. Таке проміжне положення, підкріплене "теорією безхребетності" - доктриною про багатовекторну геополітичну орієнтацію, справедливо вважається образливим і принизливим для національної свідомості.
Сьогодні головне історичне питання для України - хто стане "новим Рюриком", чи прийдуть "нові варяги", які стануть організуючим началом для формування "нової національної еліти", що врятує Україну від хаосу і безладдя, чи нинішні лідери зможуть втілити ідею української державності в реальну політичну практику.
|
