|
Підсумки візиту в Україну міністра оборони РФ Сергеєва, тусовка промисловців на честь приїзду Аркадія Вольського&Ko і призначення на місце Тимошенко Дубини - ці події остаточно розвіяли міф, що культивується українською владою про її стратегічний курс на інтеграцію в Європу.
Вільгельм СМОЛЯКОВ
ProUA
Початок цій безславній справі було покладено ще під час вересневого візиту Президента Кучми в Сочі, де він зі своїм російським колегою хоч і не без краваток, але дуже довго спілкувався віч-на-віч. Російські газети, відображаючи думку своїх інвесторів з числа трубних промисловців, негайно залементували про те, що головною метою візиту Кучми було майбутнє бізнесу свого цивільного зятя Віктора Пінчука. Власник фірми “Інтерпайп” ніби опинився на межі банкрутства через обструкцію російських промисловців, направлену проти проникнення українських труб на сусідній ринок.
У розпалі скандалу, пов'язаного з планами будівництва Росією газопроводу в Європу, а також напередодні широкомасштабної кампанії ремонту вже існуючих магістралей Газпрому, трубовиробники стратегічного сусіда явно вже вираховували майбутній зиск і ніяк не хотіли ділитися ним з українськими конкурентами.
Тому версія російської преси про спроби Кучми, використовуючи переговори глав двох держави, котрі задекларували стратегічне партнерство, домовитися про бізнес-інтереси свого найближчого наближеного виглядає правдоподібною. Особливо, якщо повірити чуткам про зустрічні умови Путіна: Україна не перешкоджає "дотискуванню" норовистих центральноєвропейських держав у справі будівництва обхідного газопроводу, відмовляється від ескалації своєї участі в міжнародних проектах з транспортування енергоносіїв у Європу і не противиться повному встановленню стратегічного контролю Чорноморським Флотом РФ над бухтами Севастополя і всією прибережною акваторією Чорного моря. Досягнення цих цілей, як видно з останніх подій, або вже близько, або вже відбулося…
Респектабельний британський журнал “Економіст” вибухнув минулого понеділка статтею про Україну, в якій начебто нічого певного і не стверджується, а лише наводяться варіанти розвитку ситуації, але все ж самі по собі ці варіанти настільки одіозні, що подають Україну в найбільш невигідному для Європи світлі. Як заявили автору цих рядків дипломати іноземних держав, акредитовані у Києві, “як така популярність, то краще б взагалі нічого не писали…”
“Файненшл Таймс” у свою чергу вустами давнього “друга” України Чарлі Гловера ще більш визначено акцентувала свої висловлювання на важких наслідках для економіки України відставки Юлії Тимошенко і висловлювала виняткову заклопотаність домовленостями про створення перших в історії існування незалежних України та Росії спільних збройних формувань. Російська преса урочисто просурмила про відтягування України від НАТО у бік Євроазіатського геополітичного центру, а міністр закордонних справ України Зленко… виступив із заявою про похорон багатовекторності й малопереконливими запевненнями в прихильності до справи інтеграції в Європу…
І весь галас навколо слухань “українського питання” в Парламентській Асамблеї Ради Європи здатний справити враження тільки на "нацдебілів" з майдану Незалежності. Насправді, не жаліючи пороху на стрільбу по примарному поняттю загрози свободі слова в Україні (яка може бути загроза тому, чого насправді немає?), Європа наївно “не помітила” значно важливіших подій, що зумовлюють внутрішній і зовнішній курс держави на багато років уперед.
А "виклик" Гаранта Конституції на директорський міжусобничок металургів у Кривий Ріг минулого тижня зумовив не тільки звільнення Тимошенко (читай, припинення реформ у паливно-енергетичному секторі), але й призначення О. Дубини (читай, поворот економічної політики держави у бік задоволення апетитів російсько-українського директорату і контролюючих його олігархів). Як зазначила з цього приводу в інтерв'ю “Німецькій хвилі” експерт Інституту світової економіки Ірина Клименко, “металеві” директори живуть тільки сьогоднішнім днем і абсолютно не хочуть займатися клопітким переозброєнням своїх підприємств. Їм наплювати на те, що успадковані від радянської влади промислові гіганти неминуче розваляться від старості та поганого менеджменту, сотні тисяч робітників залишаться на вулиці без засобів для існування, а країну спіткає соціально-економічна катастрофа. Звідси і виникають директорські ультимативні вимоги до уряду продовжити “економічний експеримент у галузі”, що означає не що інше, як надання цілого ряду пільг і привілеїв, що дозволяють демпінгувати на зовнішніх ринках навіть в умовах значного погіршення кон'юнктури. Запевнення нашого красеня-прем'єра у вичерпності ресурсів для подальшої експлуатації надр і робочої сили України погано розуміються олігархічно-директорським симбіозом. Поки уряд руками Тимошенко прибирав до державних рук бізнес ненависних більшості східних олігархів Суркіса-Медведчука, все було добре. Але віддати на розтерзання насилу досягнутий баланс інтересів донецького і дніпропетровського кланів, ланцюжок вугілля-кокс-метал з виходом на виробництво труб і найкращі в світі можливості для демпінгу - це вже занадто! Ющенка наймали для вибивання західних кредитів і траншів МВФ, а не для якихось там реформ…
А раз не буде реформ, а кредити не красти у нас не вміють, то інтеграцію в Європу можна спокійно поховати. А ось змичку з братами-росіянами навпаки. Тут ще є деякий простір для спільних проектів, в реалізації яких не потрібні такі дурниці, як впровадження передового менеджменту і технічна модернізація.
Звичайно, навіть серед українських олігархів уже визріло розуміння того, що Путін, як істинний "лицар плаща і кинджала", ймовірно, використає скандал навколо справи Гонгадзе для повалення і Кучми і його оточення через рік-два, коли російський контроль над Україною буде міцним і нинішні союзники йому стануть не потрібні. Але, віддаючись Росії, олігархи і директори виграють час для поповнення своїх зарубіжних і офшорних банківських рахунків, а приймаючи умови інтеграції України в Європу - втягуються у важку роботу з цивілізації країни неляканого “совка”, що не обіцяє ніяких дивідендів в найближчому майбутньому. Те, що при цьому можна врятувати Україну від економічного розвалу і в майбутньому мати непогані умови для безбідного життя нікого не хвилює. Стратегічне мислення у наших можновладців відсутнє.
Неминуче поглинання економіки України Росією, навпаки, нікого не лякає. Номінальна незалежність України необхідна нашим олігархам, щоб їх мільйони доларів не розчинилися без осаду в мільярдах російських "братів по розуму". А питання “хто купить Україну - Захід чи Росія?” - вже неактуальне. Україна вже не продається, а передається Північному Сусіду практично задарма…
|
