|
Перше – ідея. Вона виникла одразу після повідомлень про те, що в Києві відбулася акція перед посольством Німеччини.
Друге - люди.
Третє – втілення та проведення.
Славко ДІМОНТ
Якщо з першим не було ніяких проблем, то з людьми було досить сутужно. На “ковбасних” емігрантів розраховувати було й годі, а от студенти виявилися настільки розпорошеними по країні, що зібрати бодай десяток найактивніших в столиці виявилося ділом безнадійним.
Отже часу було обмаль і треба було діяти оперативно. За два дні було досягнуто немало. Великою перемогою стало отримання дозволу на проведення акції протесту від поліцейського департаменту Берліну. Друге - це було виготовлення наглядної агітації та роздрук програмних матеріалів. Третє - переклад на німецьку-англійську-українську заклику і розповсюдження його серед засобів масової інформації.
Тут в нагоді стала річ, без якої в наш час, мабуть, неможливо буде повалити режим. Мова йде про Інтернет. Мережа не тільки дала змогу отримати дозвіл на проведення, знайти людей , які підтримали наші дії словом і ділом, оперативно повідомити ЗМІ та громадсько-політичні об’єднання, а також допомогла знайти друзів та “товаришів по зброї”. В час, коли майже всі медіа, так чи інакше підконтрольні кучмозаврам, чи не єдиним джерелом правдивої інформації (якщо взяти до уваги основне лексичне значення слова “джерело” - то це і є, місце, звідки тече чиста та прозора вода, тому назвати джерелами інформації українські ЗМІ, особливо радіо та телебачення, було б помилково) - є Інтернет. На нього складніше за все впливати і це вже добре відчула влада. На превеликий жаль послугами мережі в Україні користується всього до 4% громадян, що звісно не може конкурувати з традиційними медіа.
Але ближче до безпосередніх подій. Об 11 годині морозного ранку 18 січня ми з Юрком, а саме з ним ми познайомились на сайті-меморіалі Ґеоргія Ґонгадзе
(http://gongadze.com.ua), де і домовились про спільні дії і участь в акції, вийшли на ґанок українського посольства в Німеччині. Нас вже чекала поліція і після коротенької розмови з керівником зміни і повідомлення про наші плани ми почали розгортати плакати та вивішувати прапор. Отже в цей день на Альбрехтштрасе 26 висіло 2 українських стяга - один на будинку посольства, а інший на гілці дерева напроти нього. Але найцікавіше лише розпочиналося.
До речі, буквально в переддень відбулася телефонна розмова зі співробітником посольства України паном Коваленком. Склалося враження, що представник дипкорпусу трохи розгублений. На питання, як ставиться до дій президента і всього, що пов’язано з акцією “Україна без Кучми” від самого пан Коваленко особисто, як представника України та її громадянина, я почув лише фрази незрозумілого характеру густо пересипані вигуками та суржиком. Цікаво, що зателефонувати до посольства мені запропонували в поліції Берліну, сказавши, що в цьому зацікавлено саме українське посольство, тобто воно їх про це просило. Як виявилось, “ніхто нічого не хотів”, і якщо ми хочемо, “то канєшна” можемо робити “дємонстрацію”.
Так хто кому збрехав, якщо представник поліції сам передав мені телефон п.Коваленка і сказав, що саме представники посольства хотіли зі мною спілкуватися, а мій телефон їм не було повідомлено, так як це протизаконно?
Деякі співробітники посольства, серед яких виділялись статечний дядько у формі полковника і ще один у чорному пальто, які всім своїм виглядом і кострубатою німецькою намагалися втлумачити шефу підрозділу поліції пану Фраху, що ми не можемо тут знаходитись, а коли їм було сказано, що в нас є дозвіл, вони намагались нас “відсунути” у бік вулиці, подалі від стін посольства. Це теж не вийшло. Натомість офіцер поліції взяв у мене паспорт і пішов перевіряти дані. В цей час в нас відбулася “тепла” розмова з обома працівниками посольства. Після того, як я їм представився, я зажадав почути їхні імена, на що полковник взагалі нічого не відповів, а реакція пана у чорному пальті була наступною: “Єслі вас устраіваєт, то Пєтров”. Мене це дійсно “устраівало”, хоча, як з’ясувалося пізніше, ніяких “Пєтрових” в посольстві немає.
В свою чергу полковник, явно обурений всіма цими неподобствами прокричав нам “Хто вам заплатив?”, а побачивши прапор на гілці - “Вам не стидно державний прапор на дєрєво вішати?”.
Що можна було сказати людині, яка все своє життя все робила за гроші і навіть так гаряче Батьківщину любить не за спасибі, а от стосовно прапору, Юрко хотів відповісти, що колись цей статечний полковник з ходою старого кадебіста шматував і катував людей, а зараз “на дєрєво вішати”. До нас підійшов пан Фрах і сказав, що якщо отой у формі буде ще щось патякати, то щоб ми звернулися безпосередньо до нього. Як з’ясувалося пізніше, “отой у формі” був ніхто інший як військовий аташе України.
За якусь годину “Пєтров” вийшов і запитав, чи можна нас сфотографувати. Ми не мали нічого проти, бо якщо хтось хотів нас зняти, то міг зробити це з вікна посольства вже сто разів . Після цього він сказав , що фото направить безпосередньо до редакції житомирської газети, де я працював журналістом. Мабуть малась на увазі саме “Зірка надії”, а сплутав він мене з батьком, який в ній працює, бо в нас однакові прізвища. Таким чином, стало зрозуміло, що часу вони дарма не гаяли, і вже вся інформація про мене в них на руках. До того ж він повідомив моє місце проживання в Німеччині та де я вчусь. Дипкорпус заслуговує на повагу, от якби вони ще так оперативно оформлювали всі папери людям, що годинами мусять стояти в черзі, очікуючи якогось штампа, і місяцями довідки. Ми спостерігали картину, як відвідувачі посольства мусили по півгодини, а то і по 40 хвилин чекати на морозі, доки їм відкриють двері і милостиво скажуть - сьогодні неприйомний день.
Представники держави швендяли туди-сюди, на останніх моделях “фольксвагенів”, “вольво” та “ауді” і дивились в наш бік “як солдат на вошу”. Одиниці наважувались підійти і побалакати, але після декількох хвилин ставало зрозуміло, що людьми їх назвати важко, бо всі вони абсолютні “пластилінові істоти”.
- Хлопці, от чого ви тут стоїте?
- Ви знайомі зі справою Ґонгадзе? Ви знаєте, яку роль у його вбивстві відіграє Кучма?
- Та шось чув, але це ж не доказано.
- Ви чули плівки Мельниченка?
- Та це ж фальшивка, не можна всьому вірити.
- Ви згодні зі злочинною діяльністю президента?
- Це наш президент, ми його обирали - ми мусимо його поважать.
Логіка залізна, важко намагатись переконати людину, яка їздить на Volvo S70, та ще й куплену не за власний кошт.
До нас підходили люди, запитували. Для багатьох слово “Кучма” взагалі було абсолютною новиною. “А хто це?”, “Це ваш президент?”, “Невже він таке вчинив?”, - а коли ми розповідали про події на далекій Батьківщині, деякі хапались руками за голову, як наприклад одна дівчина, яка їхала в авто і прочитавши напис на одному з плакатів “Обезголовлене тіло журналіста - справжнє обличчя диктатури” навіть інстинктивно пригальмувала, що викликало певну напругу на дорозі. Були різні люди, німці, поляки, росіяни (до речі найбільш скептично настроєні), навіть мати з донькою грузинського походження. Але були не просто зацікавлені.
Десь о першій повз нас проїжджав на велосипеді хлопчина і зупинився, аби почитати заклик. Ми розговорилися. Хлопця звали Ніколаус, він виявився студентом аграрного факультету берлінського універу, який нещодавно повернувся з ... Києва, тож все це для нього не було новиною. Під’їхала ще одна небайдужа велосипедистка на ім’я Міхаела. Дізнавшись про те, що в нас немає де переночувати, вона одразу запропонувала зупинитися в неї. Взагалі, те ставлення, яке ми з Юрком побачили з боку всіх німців, з якими довелося спілкуватися, перевищило всі найоптимістичніші очікування навіть для мене, незважаючи на те, що в країні я живу не перший рік і німців трохи знаю. Отже, записавши адресу та телефон, ми пообіцяли в будь-якому разі зконтактувати, а таке ставлення не могло не зігріти буквально.
Отже нас залишилось троє, і в такому складі ми продовжували спостерігати за підготовкою до величного дійства. Під посольство під’їхала величезна фура з емблемою одної з місцевих пивоварень. Після тривалих, але невдалих спроб загнати її у двір посольства, (ворота виявилися надто вузькі) розвантажувати фуру стали безпосередньо перед входом у посольство. Якість і сорти напоїв та наїдків я не беруся казати, а от кількість ящиків ними заповненими була явно “сирітською”. Отже випити є, залишилось тільки гітару привезти і свято для Данілича забезпечене.
Ідилічна картина збору “бичків” та іншого непотребу в мить перетворила офіцерів та клерків у справжнісіньких прибиральників у спортивних штанях. Приблизно в цей момент я спробував сфотографувати аташе, який вже був без форми, але знову ж таки з “Пєтровим”. Коли він це побачив, то ледь не сказився. Ясна річ, до нас він не мав права чіплятися, тож бризкаючи слиною та волаючи про “приватну сферу” та “дозвіл на подібні” дії, він знову почав бідкатися поліцейським, які в свою чергу сонно дивились на нього з-за віконців свого зеленого фольксвагенівського “воронця”, не розуміючи в чому власне проблема. Так нічого і не досягнувши він з люттю зиркнув в наш бік і в його очах читалось явне “от якби ми були зараз в Києві, а не тут, я б вам таку фотогалерею зробив би, - рідні б не впізнали”, але на тому все скінчилось.
Потім все перейшло в більш-менш мирне русло, аж до того часу, коли не витягли згорнуту червону доріжку. На цю годину нас було вже двоє. Юрко, не витримавши холоду поїхав додому в своє місто, а ми з Нікі вирішили залишитися мерзнути до переможного кінця. Я знав, що на відкритті посольства має бути преса, тому не мав права полишати пост. І дійсно, за якихось 15 хвилин, (а діло вже йшло до шостої вечора) нас обліпила зграйка журналістів, що як фехтувальники виставили свої мікрофони та як кулеметники наставили камери.
Серед інших були українська ВВС, “Німецька Хвиля”, “Інтерфакс Україна”, ІСТV, “Новий канал” та інші. Я не встиг навіть роздивитися всіх. Нікі був просто приголомшений, а коли до нього звернулася кореспондентка української служби ВВС просто розгубився. Зміст її звернення полягав в головних вимогах акції “Україна без Кучми” з додатком про недопустимість приймати в країні демократії таких, що демократію ганьблять та попирають, те, що українське студентство також за Україну без Кучми. Я сказав, що незважаючи на те, що я член СПУ акція носить загально політичний характер. Деякі журналісти скептично поставилися до мого членства, на що я запропонував показати партквиток, на тому вони заспокоїлись. Але не встигли зникнути в нутрощах посольства представники преси, як нас вже було четверо: українофілів та антикучмістів більшало на очах, причому вдвічі: в особі Роберта, який знову ж таки мав безпосереднє відношення до нашої країни, бо пише роботу по українській історії та Джефрі - обох студентів місцевих університетів.
Наближалась шоста і пан Фрах нагадав нам, що рівно в шість ми маємо залишити територію. На таких умовах було дано дозвіл. Вже розгорнули доріжку, а перед посольством вибіг духовий оркестр поліції. Останні машини було відправлено із прилягаючої до посольства зони, а ті що так і залишилися без нагляду було жорстоко відтягнуто геть. Відданий своїй праці юнак, що ще кілька годин збирав з подвір’я “бички”, героїчно забивав в мерзлий асфальт цвяхи за дорученням бойового аташе: стовпчики символічної огорожі мали триматися міцно і не падати. “Ну це вже зовсім тупо”, - не витримав Нікі, коли побачив такий ентузіазм. Та ще добре, що не лобом, бо завзятості у патріота України вистачило б і на таке, якщо зважити як він дорожить місцем своєї роботи. Саме в цей час і почали збиратися гості імпрези, а ми, не довго думаючи, дали всім зрозуміти, хто сюди їде. Ситуація явно повертала не в те русло. Я голосно звернувся до всіх присутніх. За умовами ми не мали права використовувати мегафон, тож прийшлося трохи напружити легені,
до того ж ми мали трохи відійти в бік. “Пєтров” розпорядився поставити перед нами мікроавтобус аби нас ще менше було видно.
Хвилини збігали, а той, заради кого все це робилося не приїздив. Вже стали прибувати серйозні мерседеси, але того, хто мав розрізати стрічку на новому будинку посольства, в якому до перебудови була югославська музична установа, як на зле не приїздив.
Хто ж міг знати, що вже давно співробітники посольства знають про наш часовий ліміт, знають, тому і не приїздить Кучма, який мав бути рівно о шостій чи може навіть раніше! Як з’ясувалося потім, вже коли ми пішли, через 10 хвилин до посольства підкотило авто ґаранта. Його було попереджено про “непотріб”, що стоїть там і може зіпсувати гарний настрій, який йому так ніхто і не зіпсував того дня в Берліні. Хоча ні, був ще один, а саме міністр закордонних справ. Боже упаси, якщо ви подумали, про Зленко, ні-ні, - Йошка Фішер. Колишній вуличний боєць за демократію просто проігнорував запрошення відвідати торжество. Ну що, я думаю ґаранту більше залишилося з тої великої фури, от тільки не знаю, грав він дипломатам на гітарі, чи ні. О шостій до нас підійшов пан Фрах і сказав, що наш час, нажаль, вийшов. За його спиною тінню стирчав “Пєтров”, який щось вигукував, що нам вже пора йти. Ми почали повільно скручувати плакати, а я тим часом не витримав і заявив йому в обличчя, що це не наш, а його час вже вийшов і що дуже с
коро “ми до вас доберемось”. В цей момент його пика нагадувала морду роздратованого пітбуля, який сидить на ланцюзі та ще й в наморднику. Він навіть поліз на мене, але його швидко відтягнули колеги, та й зелені спини поліцейських в даному випадку не були дружніми “беркутівськими”.
Як я дізнався пізніше, Кучмі відмовили в проживанні в найфешенебельнішому готелі столиці – “Адлоні”, де зазвичай зупиняються всі глави держав, навіть африканських, тому він мусив вибирати між “Хайєтом” та “Хілтоном”. Що теж не так вже й погано. Але скоріше за все, він державні гроші тим самим хотів зекономити, і сам вирішив знайти притулок поскромніше.
На наступний день пікет підтримала українська студентка з Франції, яка саме перебувала в Німеччині. Але вже нічого особливого, окрім політінформації для поліцейських не було.
|
