|
Ніяк не можу зрозуміти – чи є межа політичному безголов’ю наших політиків?
Кость
БОНДАРЕНКО
ПОСТУП
У вівторок, 17 квітня, стало відомо про те, що в парламенті виникло нове депутатське об’єднання “В Європу – разом з Росією”. До об’єднання увійшли 32 депутати.
Очолив об’єднання народний депутат Андрій Деркач. Секретарем об’єднання став Дмитро Табачник. Обидва – із групи “Трудова Україна”. Таке собі коротеньке повідомлення у пресі. Можливо, воно би і пройшло повз увагу більшості читачів, якби не кілька “але”...
Зауважмо, що Дмитро Табачник є людиною, яка чимало прислужилася для того, аби наш Президент став Президентом – і вперше, і вдруге. Він же став першим головою Адміністрації Президента і він же формував внутрішню та зовнішню політику України у 1994-
1996 роках. Нині Дмитро Володимирович є одним із натхненників “Индустриального союза Донбасса”, що виник довкола одіозної фігури губернатора Віктора Януковича. Це саме про нього, про Дмитра Табачника, у стінах Верховної Ради склали епіграму: “Живуть в Україні, як дачники, держави зневаживши суть. Нині там заправляють Табачники, де Тютюнники мали би буть”.
Також зауважмо, що Андрій Деркач є сином колишнього голови Служби безпеки України Леоніда Деркача. І сам є кадровим офіцером Служби безпеки. Незначна ремарочка: у 1993 році Андрій Леонідович закінчив Академію Федеральної служби безпеки Росії, а минулого року його розглядали як варіант “українського Путіна”.
Ще один момент: обидва належать до партії “Трудова Україна”. Тієї самої партії, яка вимагає від Віктора Ющенка створення коаліційного уряду. У разі створення цього уряду трудовики матимуть десять портфелів – причому, підозрюю, далеко не другорядних. Нині від “трудовиків” значною мірою залежить майбутнє України. І не лише майбутнє уряду Ющенка, а й геополітичне майбутнє нашої держави.
Цікаво, що десять років тому (ба навіть п’ять) гасла про єдність із Росією могли висловлювати хіба лише комуністи і відверті проросійськи налаштовані сили десь на далекому сході України. До чого ж дійшла криза нашої свідомості, що для більшості повідомлення про
утворення нового депутатського об’єднання не стало якоюсь шокуючою новиною? Загал сприйняв це, як належне.
Минулого року піднялася хвиля протестів і кампаній щодо витіснення російської культури із львівського простору. Але всяка кампанія захлинається, якщо їй бракує планомірності, стратегічних розробок, гасел, усього того, що в результаті дає можливість побачити мету, а не просто піднятися на стихійний бунт.
Сьогодні під час обіду був свідком сцени. Поруч зі мною за столиком сиділи троє львів’ян і сперечалися про долю уряду Ющенка. З доволі голосної розмови зрозумів, що вони є прихильниками уряду Ющенка і прихильниками європейської інтеграції. Проте коли я попросив офіціантку змінити “ай-яй-яй дєвчонку” на щось менш дражливе, вони одразу ж кинулися на захист російської, з дозволу сказати, пісні.
Інший варіант. Кілька років тому я, викладаючи в одному із львівських вузів, спостерігав картинку: під час пари студенти відповідали мені українською мовою, на перерві переходили на російську. На моє запитання “Чому?” відповідали: “А в нас у групі є студентка з Криму. Це – щоб їй було легше нас зрозуміти”.
О santa simplicitas!
От вона насправді – наша дорога в Європу разом з Росією. Ось він – електорат нових русоєвропейців. І стає зрозуміло, чому до нового об’єднання увійшов депутат Ткачук, який, як відомо, має львівське коріння і на великі свята їде до Львова.
Із цього починається наш євросійський вибір. Російська культура настільки глибоко проникла в нашу свідомість, що ми не можемо собі уявити нашу присутність у світі без опіки Росії. Ми досі, на десятому році незалежності, почуваємося без Росії так само невпевнено, як мала дитина, яка вперше без батьків потрапила у велике місто. І чи не нагадують наші політики, знову-таки, малу дитину, яка трішки погуляла, побешкетувала, а тепер знову біжить до “мами” – у колиску трьох братніх народів.
Дванадцять років тому Ромко Кухарук написав вірша “Я не люблю Росії”. Десять років тому Юрій Андрухович констатував, що “стає маразмом “Навіки разом”.
Хтось, риючись у пожовклих книгах доби непу та українізації, знайшов гасло Хвильового “Геть від Москви!”. Хтось пригадав слова Миколи Куліша, мовляв, українізація лише тоді переможе, коли повії у Катеринославі пропонуватимуть себе українською. Все це було тоді, десять-дванадцять років тому.
Але досі у барах Львова звучить російська музика. Молодь віддає перевагу російській мові (яка стає неодмінним атрибутом тінейджерських тусовок поруч із легкими наркотиками, віртуозним матом – де там Президенту! – та алкогольними напоями). Повії – навіть не у Катеринославі, а у Львові – пропонують себе російською. Переважно російськомовним є бізнес... Олег Невелюк нещодавно поставив питання: кого ж уважати російськомовним? Людину, яка є україномовною в побуті, володіє кількома європейськими мовами, а російською володіє краще, аніж етнічний росіянин, що мешкає в Україні? Чи, може, людину, яка, крім російської, не знає жодної іншої мови?
То як же нам без Росії? Куди ж нам без російської мови? Як же нам без російської культури? Саме на захист цього – доволі широкого прошарку населення – піднімають свій голос панове Табачник і Деркач. Саме задля них придумано формулу: мовляв, ми йдемо у Європу, на пляжі Рів’єри та в зали Лувра. А щоби нам не забороняли у Нотр-Дам-де-Парі лузгати зернята – ми йдемо у Європу разом з Росією. За її спиною нам ніхто нічого не заборонить. Ми зможемо вести себе по-хамськи, плювати і колупатися в носі, показувати потворні пики Європейському Союзу і проводити внутрішню політику, яка повністю суперечитиме всім уявленням про європейську цивілізованість. Європа вжахнулася, побачивши червоноармійців у будьонновках. Вона ще більше вжахнеться, побачивши нинішнє бидло, яке прийде в Європу разом з Росією.
Панове Деркач і Табачник покажуть Європі нову Україну – Україну рагулів та жлобів.
Тремти, Європо, бо ґрунт для такої “прекрасної перспективи” вже заготовлено.
І ще. Зауважте: об’єднання у Верховній Раді виникло в день, коли відбувався звіт уряду Ющенка. Дуже символічно: ось вам, громадяни України, ваше майбутнє. В Європу з Росією, але без Ющенка. І без демократів-опозиціонерів, які заважають, плентаючись під ногами. І – бажано – в єдиному братньому союзі трьох слов’янських народів.
|
