|
Уважно стежу за розвитком дискусії навколо української мови, і вирішив висловити своє бачення вирішення цієї проблеми.
Юрій, студент НАУКМА
Почну з того, що є люди (і їх дуже багато), які вважають, начебто проблеми української мови не існує, що все це вигадка радикальних націоналістів і не більше. Але для кожної розумної і чесної (передусім перед собою) людини є очевидним той факт, що українська мова перебуває в стані жорсткої дискримінації (кaцaпaми i яничapaми). На перший погляд ніби нічого страшного немає: у нашій глибоко дискримінаційній державі багато несправедливості і нечесності. І все ж за українською мовою — мільйони людей, яким не байдужа доля унікального джерела української свідомості і національного характеру, яким є мова. Так, зручніше і безпечніше заплющити очі і створити видимість, що ти глибоко сховався за маскою «русскоязычности», але не все так просто. Дивитись як вмирає національна мова і робити вигляд, що все нормально, це не що інше, як зрада. Зрада перед всіма: перед предками, перед рідними, перед, можливо, русифікованими друзями, які не розуміють від чого добровільно, по-зрадницьки відмовились, врешті- решт перед Україною. Вже тривалий час цей символ сприймається як образ нереалізованих ідей змучених радянською владою людей. Попри все хочу вірити, що все зміниться, адже якщо вірити перестануть навіть молоді, то ми приречені!
А зараз хочу висловити свою концепцію, яка могла б змінити ситуацію на краще. Я дотримують думки, що українську мову слід підтримати перш за все економічними методами. Зрозуміло, що ці кроки неможливі без сильної політичної волі і бажання щось змінити.
Для початку потрібно заохотити працююче населення, збільшивши заробітну плату для тих працівників, які володіють і застосовують національну мову. Насамперед, це стосується працівників освітньої культурної та наукової сфери, а також сфери державного управління. Я пропоную збільшити оплату праці на 15%, щоб з’явилося зацікавлення у володінні мовою. Саме такий відсоток додавали вчителям російської мови в Україні в радянські часи. В опонентів виникне питання: а звідки взяти гроші, адже наша збідніла країна не має змоги виділити такі кошти. Було б доцільно обкласти податками всю інтелектуальну продукцію, яка надходить з іноземних країн (особливо Росії). Фінансові потужності російських видавництв, газет, рекордингових компаній, електронних мас- медіа досить серйозні, а попит на цю продукцію, хоч і зменшиться, але все одно буде значним. Саме ці кошти я пропоную спрямувати на розвиток української культури.
Я розумію, що потрібно орієнтуватися насамперед на свій економічний ріст, який має стимулювати акумулювання коштів на підтримку української мови. Але, думаю, наївно сподіватись, що якщо покращиться економічний стан, то всі дружно заговорять українською. Це помилка, адже в ситих людей не буде взагалі мотивації для повернення до першоджерел.
В цілому, я не схильний особливо пов’язувати проблеми з українською мовою до економічної ситуації в країні. Адже в Росії економічний стан не кращий, але росіяни не поспішають переходити, скажімо на англійську мову, яка активно завойовує пострадянський простір. Проблема в тому, що нахабна і добре організована (до того ж підтримувана владою) російська етнічна меншість (\"Xoлyйcькa пapтiя\" i їм пoдiбні українoфoби) дозволяють собі нав’язувати свою волю в країні, де частка етнічних українців становила більше 75%. Проблема в нашій аморфності і покладистості.
Останнім часом я чую від своїх російськомовних знайомих (яничаpiв), що більшість населення говорить російською мовою. Aле результати соціологічних опитувань свідчать про інше. Респондентам було запропоновано питання: якою мовою ви розмовляєте вдома? 41,8% розмовляють українською і 35,8 — російською; 21,8% і тією і іншою; 0,6% — іншими. Як бачимо найбільший відсоток все ж за українською мовою (aнe xoлyйcькoю). Тож потрібно ту частину (21,8%) населення, що розмовляє двома мовами зацікавити у застосуванні саме української мови. Зусилля держави мають бути направлені перш за все на молоде покоління, яке стоїть перед вибором: якою мовою розмовляти?
Хочу повернутись і до проблем громадянства. Вважаю, що не припустимо давати громадянство тим, хто не володіє державною мовою (пepш
за вce кaцaпaм). Тестування на володіння мови було застосоване в Прибалтиці і воно існує в усіх цивілізованих країнах. Зрозуміло, що це має відбуватися поступово, але рішуче.
Всі ці заходи слід застосовувати глобально і в комплексі. Припускаю реакцію російськомовних (яничаp), а особливо росіян, але, шановні (кaцaпи), не забувайте, хто господар на цій землі, хто є автохтонним народом, а хто прийшлим, яка мова є споконвічно законною в Україні. Якщо ви чесно відповідаєте на всі запитання, то можливо я (як і більшість українців), не буду почуватись чужинцем у столиці рідної країни.
Як ми говоримо В
Україні, а не на Україні Відтоді, як наша Батьківщина стала незалежною, в офіційному мовленні запанувала граматична форма в Україні. Але деякі громадяни й досі не можуть змиритися з цим, вишукують усілякі підстави, аби повернутися до старого — на Україні. Ні, так неправильно. Не кажуть же на Англії, на Португалії, на Китаї, а на Україні, виявляється, можна. Втім, послухаймо людину, вельми авторитетну в українській культурі — видатного мовознавця і славіста, міністра освіти в уряді УНР (1918) Івана Огієнка. В еміграції він видавав науково-популярний місячник “Рідна мова”, і в опублікованій там 1935 року статті з промовистою назвою “В Україні, а не на Україні” писав: “Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання “де” тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині... До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має прецікаву історію... Цілі віки ми чули то на Ukraine (від поляків), то на Украине, а тому й защепили собі це на Україні як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що власне на — болюча й зневажлива ознака нашого колективного поневолення... Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати в Україні, в Україну”.
Що ми й зробили. Однак ніхто не збирається виправляти фольклорних і літературних творів, де з історичних причин ужито вислів на Україні.
”Хрещатик”
http://mova.kreschatic.kiev.ua
|
