|
Про глибинне значення мітингової одностайності українського народу.
Євген
КОСЯЧКОВ
ProUA
Головна подія першого робочого тижня нового тисячоліття - масові неподобства, організовані тими, хто не мислить Україну без Кучми. Ще раз перелічувати методи впливу на народ з метою сподвигнути його на захист Кучми і повторне підтвердження свого квітневого волевиявлення не варто: по-перше, вони однорідні на всьому незалежному просторі від Ужгорода до Луганська, по-друге - добре знайомі всім учасникам виборів-99 і референдуму-2000.
Отже, свідками чого ми всі стали? У чому всіх нас, а заодно й світову громадськість, а передусім Гаранта Імплементуючого намагалися переконати? А ось в чому.
Виявляється, населення України зовсім не таке політично пасивне, як багатьом здається. І навіть десять днів безперервних торжеств і застіль не відбили в людей бажання втекти зі свого робочого місця, яке вже охолонуло, - правда, не додому, а на мітинг. Маніфестанти підібралися всі як один - хоробрі до відчаю. Наприклад, ніхто з тих, кого саджали в автобуси, не цікавився, а чи дозволено владою проведення цих акцій? Адже 29 грудня - в останній робочий день - ніхто не повідомляв про те, що збирається 10 січня привести багатотисячні натовпи на центральні площі міст. Потім працівники "присутственных мест" пішли на тривалий уїк-енд, і лише напередодні акції, відпочивши, чиновники могли приступити до своїх обов'язків, в тому числі - пов'язаних з видачею дозволів на проведення майданних акцій й інших перфомансів. Але згідно із законом для отримання дозволу на це потрібно набагато більше часу, ніж одна доба. То чим же керувалися керівники підприємств і організацій, які відпускали своїх працівників на маніфестації? Невже тільки почуття сліпої любові до президента, що переходить в інстинкт, потягло косяки людей, як лосося на нерест, буйствувати навколо імпровізованих трибун?
Кого у всій цій ситуації шкода, то це губернаторів. Уявляєте собі, як хвилювалися ці гідні мужі під час оголошення результатів цього соціалістичного змагання - який регіон більше людей на вулиці зігнав? Хто не пам'ятає, чим закінчилися для деяких керівників областей вибори-99, коли ввірені їм виборці чомусь не захотіли підтримати Кучму з тією ж завзятістю, з якою це зробив електорат інших регіонів. І логічне підгрунтя підшукали - мовляв, якщо населення області N не дуже завзято бажає провести найближчі п'ять років свого єдиного життя під Кучмою, значить, живуть в цій області погано, ergo - і губернатор поганий. Урок пішов на користь - і 2 мільйони офіційно порахованих на площах українців були гідним подарунком до столу президента. Напевно, йому приємно було.
Але саме ця надмірність в організованості й масштабності вияву споконвічних почуттів та інтересів народу і стала тією ложкою дьогтю, яким заляпали святковий паштет президента. Час вибрали аж занадто вдало. 10 січня всі чекали на виступ Генерального прокурора у Верховній Раді, делегації ПАРЄ та "Репортери без кордонів" так і чигали Києвом, увага до України з боку іноземних політиків зросла надзвичайно - і ось саме в цей момент усьому світу і показали, якою у нас є демократія! Чого тепер варті запевнення в правдивості і законності президентських виборів і, тим більше, квітневого референдуму? Ось саме так, саме такими ж незграбними методами і тими ж силами й досягали тоді потрібних показників. Але навряд чи восени-99 і в квітні-00 сторонніх спостерігачів настільки цікавили методи побудови "правової держави", як в січні-01.
Є іще один аспект. Від виборів президента в жовтні-листопаді 1999 р. нікуди було подітися - за Основним Уставом покладено. Референдум - самі собі вигадали, довелося розплутувати і "боротися за результат". Але тепер навіщо було "світити" на весь білий світ особливості своєї політичної кухні? Адже результату ж ніякого, навіть тієї малої частки легітимності, як у референдуму, не передбачалося. То ж навіщо було зайвий раз викликати більш ніж обгрунтовані сумніви в нормальності існуючого нині режиму? Для чого затіяли ці показові виступи?
Є три варіанти відповіді на це питання. Перша - просто над простими людьми захотілося познущатися, в особливо викривленій формі, щоб остаточно відчули себе палестинцями. Друга - перед гарантом хотіли зайвий раз замалюватися, ось, мовляв, ми не тільки віддані, але й могутні. Хоч розпускай парламент до такої-то фені, Леоніде Даниловичу, ми тобі вмить ого-ого яку більшість сформуємо, не страшно тобі буде і в залі засідання з'являтися.
Третя ж відповідь найбільш правдоподібна. Ті ж особи з того ж "оточення", хто підклав гаранту свиню у вигляді безглуздих питань до безглуздого референдуму, що й спонукало президента займатися весь перший рік свого нового терміну чим завгодно, тільки не побудовою, вирішили ще раз ослабити позиції свого патрона. Принижений на славу гаранта народ ще більше відчув свою віддаленість від влади. Іноземці якщо й не зрозуміли до кінця суть механізмів, що "приводять пейзажі в рух", то уже точно зміцнилися в обгрунтованості своєї підозрілості. Загалом, навколо всі чужі, Леоніде Даниловичу. Крім своїх. Тримайся за них, а то пропадеш.
І це - свята правда. Без "своїх" він пропаде відразу ж. Іншим же не потрібен.
Так що особливо переживати і соромитися своєї участі в "акціях підтримки" нікому не раджу. Якщо уже вибирати - лаяти Даниловича "на кухні" чи демонструвати йому відданість на площах - то останнє навіть краще. Тільки робити треба саме так, як було зроблено 10 січня. Йти на площу тільки за гроші, "за екзамен", за обіцянку звільнити. Тримати в руках ідіотські свіжопофарбовані транспаранти. Кидати їх під колеса тролейбусів відразу ж після фінального свистка на виду в телекамер. Стояти на площі саме так як і стояли - смирно і саме з такими ж виразами облич. Загалом, без фанатизму.
Це єдина форма протесту, яка нам залишилася.
Історія це відмітить і оцінить.
|
