|
У студії радіо "Свобода" — мати Георгія Гонгадзе — Леся Гонгадзе.
Київ, 11 січня 2001 —
Радіо
"Свобода"
Майя Нагорняк:
"Пані Леся, Ви звернулися до Печерського районного суду зі скаргою на Генпрокурора України, у якій Ви вимагаєте відсторонити Потебенька та його заступника Баганця від ведення справи по зникненню Вашого сина. Але, ясна річ, що людина, яка звертається до суду зі скаргою, повинна мати якусь крихітку віри і надії, що це справді так буде. Скажіть, звідки у Вас віра, що скарга буде задоволена і справа буде передана в ті руки, в які Ви б хотіли бачити…"
Леся Гонгадзе:
"Справа в тому, що я зверталася зі скаргою за місцем проживання спочатку, щоб справу перенести в міжнародну інституцію суду, в Страсбург. Коли я звернулася у Львові, мені відмовили, сказали, що я повинна звертатися по місцю проживання Генпрокурора.
Я звернулася в обласну юстицію, де мені так само дали відповідь про те, що я маю звертатися зі скаргою за місцем перебування Потебенька, в місті Києві. На той час матеріально я не могла поїхати в Київ, я мусила назбирати грошей.
Тепер я приїхала сюди і написала листа, мені допоміг у цьому мій правозахисник Комаров Анатолій. І я хочу почати так, як велить закон, з районного суду. Я знаю, що ні один суд в Україні не буде судити пана Потебенька, тому що наші суди є всі заангажовані, вони всі працюють на одного і на одну систему, яка продовжує нищити наш народ. Я є плід цієї діяльності. Коли я зустрілася з цим жахом, я зрозуміла , що ми є цілком безправні, в нас не є ніякого права. Найстрашніше те, що людина, яка не має грошей, взагалі є ніхто в цій державі…
Я не вірю, що Печерський суд прийме якісь рішення, тому що це є абсурд, не вірю… але я буду продовжувати поетапно, спочатку районний суд, потім Верховний Суд. І якщо Верховний суд не прийме до уваги мої скарги і не покарає Потебенька, який винний в сьогоднішньому положенні, в якому я знаходжусь і моя родина, і ціла Україна, і весь прекрасний український нарід, я буду звертатися в міжнародні інституції, буду звертатися в Страсбург.
Я не переслідую ціль матеріально збагатитися за рахунок пана Потебенька, ні одної гривні я від нього не візьму. Він заплатить моєму правозахисникові, бо мій правозахисник взявся безкорисно мене захищати…бо я не знайшла жодної людини, яка б встала на мій захист, крім нього.
Так що я впевнена на 150 процентів, що тут на Україні я правди не доб’юся, так як я ніколи в житті не мала справи ні з міліцією, ні з прокуратурою, я ніколи з тим брудом не була пов’язана… То тепер, коли мене нужда заставила з цими людьми зустрітися, я побачила всю їхню сутність. Це є яничари, нелюди. Я можу їх назвати тільки мутантами, це все, що можу сказати їм в очі, і Потебеньку…. Чому?
Коли мого сина почали переслідувати, я почула, що над ним нависла небезпека, але не дзвонила йому… не хотіла нервувати. Потім, коли я побачила, що в Білорусі забили незалежного радіожурналіста…, в Росії, я попередила його: "Ти знаєш, що приходять до мене додому і про тебе питають? Я тебе дуже прошу, звернися до властей, щоб тебе захистили."
На що мій син сказав: "Так, так мамочко, щось навокло мене робиться. Треба поцікавитись". Це були його слова. Я кажу: "Звернися до влади." А він – "В мене немає часу."
Як результат, 17 липня 2000 року він пише листа на імя Потебенька, де вказує, що його переслідують, що за ним їздить машина, що під його хатою стоять незнайомі люди, що працівників його газети зупиняють на вулиці, перевіряють документи… 28 серпня 200 року до мене додому з’являється працівник обласного відділу прокуратури пан Тріпник, показує документи. Але перед тим, як він мене побачив, він звернувся до мого брата, до сусідів, і, показуючи їм цього листа, він зосереджував увагу не на тому, що мій син просить захисту, а на тому, що він причетний до кримінальної розборки. Я тоді зробила зауваження: "Яке ви маєте право без мого відома ходити по людям і питати про мого сина…"
Прокуратура віттягала час. Це пройшло майже півтора місяці після звернення… Через два тижня мій син зник.
Поки я жива, я не позволю втоптувати мого сина в бруд…
Тіло знайшли 3 листопада, до того часу мене не повідомили, по закону на впізнання повинні були покликати мене як маму. Нічого цього не було зроблено . Раптом 11 грудня прийшли до мене, щоб я дала кров на ДНК, це психологічно пережити я нікому не бажаю. Я пережила величезний стрес … коли я здала кров на ДНК, ті працівники прокуратури Києва – Баганець, Квітка, ще хтось був… вони пасадили мене в машину і відвезли в обласну прокуратуру, там мене допитували. В разі кого допитували, я не зрозуміла, чи в разі свідка, чи потерпілої.
Пан Квітка - прокурор обласної прокуратури Києва - 4 години мене допитував і використав страшенно жахливі методи, натискав на найболючиші мої питання, в мене голова розривалася, мені стало погано… але він так гарно, по-українські, так чемно зі мною розмовляв, я думала, що це свята людина.
І коли вже була 5 година, раптом він почав мені підсовувати різні папери терміново підписувати. Я підписую.. підписую.. І раптом бачу останній листок і останній абзац. Там написано, що мій син позичав, мав великі борги і не міг розплатитися зі своїми працівниками. Я кажу: "Прошу, пане, я вам такого не казала, звідки Ви це взяли?" Я порвала цей абзац. Він каже: "Я перепишу", я кажу: "Переписуйте." В мене не було ніякої думки, що це зроблене з якимось умислом. І зараз я думаю, може я підписала те, що я не говорила, бо це було зроблено так: "скоріше, скоріше, треба все підписати, бо дзвонять."
Це Бог підвів мої очі на той останній абзац. Я зрозуміла, що це було зроблено для того, щоб мене змучити, щоб мене довести до виснаження, і щоб я не побачила, що я підписую А це був вирок моєму сину… - це одна з версій, що мій син позичав гроші. Це ніколи не могло бути так, він не був так вихований і для цього йому не потрібно було йти в опозицію до влади.
Вони спеціально спровокували мене на цей підпис, щоб пан Потебенько мав привід сказати, що в Гії були борги…"
|
