|
Мистецтво молодіжної політики інколи полягає в умінні обрати єдино правильний шлях свого майбутнього розвитку. Іноді такі рішення
бувають неординарними, і те, що на перший погляд видається кроком назад, насправді виявляється
плацдармом для наступного прориву.
Звичайно, оцінити по гарячому сліду вихід відомого бізнесмена
Юрія Збітнєва з лав "Молодої України" непросто.
ПОЛІТИКА І КУЛЬТУРА
№43(78) / 21- 27 листопада 2000
 — Вихід з "МУ" мав би означати остаточне прощання з політичною молодістю?
Я так не вважаю. Доброю політичною школою стали перші чотири роки у парламенті, що дали мені серйозний заряд енергії і спрямованість на найближчі кілька літ. Думаю, що зараз для мене настав час зайнятися серйознішими
справами. З іншого боку, вихід з партії — це ще один урок демократії для молоді: зазвичай прийнято вважати, що з політичної структури виходять через ідейні розбіжності чи особисті амбіції. В даному разі — це не так. Я бачу нову плеяду політиків, які
зобов'язані спробувати себе на політичній арені, а такою для них повинна стати "Молода Україна."
— І все-таки, чим викликаний такий неординарний крок?
Напевно, сьогодні я не стільки партійний лідер, скільки фахівець в галузі
політичних технологій: знаю, як створити партію, що вона має робити, і що
врешті-решт вийде з новонародженої. Українські соціал-демократи у перші роки своєї діяльності двічі розколювались і тричі об'єднувались. Останній раз мені вдалося зібрати три соціал-демократичні партії в СДПУ(о), що її очолив Василь Онопенко. Після цього я пішов з публічної політики, але не відмовив собі в задоволенні допомагати окремим людям у створенні партій.
Щодо "Молодої України", то подібна партія мала б зайняти на політичному ринку нашої країни нішу, привабливу саме для молоді. Ця позиція має безліч переваг і недоліків, але партія завжди залишиться на метою, а засобом — засобом досягнення влади. Для вирішення цього завдання в молодій партії повинен бути єдиний авторитетний лідер, який забезпечуватиме монолітність структури і прискорення розвитку організації.
— Вважаєте, що політик може бути "вічно молодим" ?
Тут доречно згадати Ціцерона, який стверджував, що молодість людини не залежить від її віку, а визначається енергією й уявленням про себе. Електорат, з яким ти хочеш працювати, може бути різним. Але нові вибори диктуватимуть нову мету — знадобляться нові люди. А союз досвідченого державного діяча в особі Анатолія Голубченка і молодого покоління дасть можливість останньому наростити м'язи до виборчої кампанії.
— Коли людина так впевнено каже про механізми створення політичних партій, складається враження, що вона є тіньовим лідером політичних процесів в Україні. Не боїтеся таких звинувачень?
Подібних сірих кардиналів в Україні можна нарахувати близько сотні. Сьогоднішні реалії такі, що партії (їх створюють, як правило, під вибори й під конкретних осіб), рухаються в напрямі технологій, а не ідеологій. Сьогодні легко не лише зареєструвати нове підприємство, але й створити нову політичну структуру. Потрібні лише певні фінанси. Досвід виборів, в яких результати відомі наперед, переконує в їх цинізмі. Визначальну роль відіграють гроші, а не ідеологія, тому навіщо говорити про сірих кардиналів? Давайте оперувати в політиці категоріями бізнесу. Партія — це той самий товар, який потрібно лише красиво запакувати й запропонувати виборцям.
У 1997-му я зініціював цікавий процес. Під жорстким контролем КПУ існував "Союз робітників України". В "Союзі" були традиційні суперечності, й ми підкинули ідею створення незалежної від нього "Робітничої партії України". Написали звернення до трудящих, видрукували яскравий плакат і віднайшли кошти на відрядження. Вдала акція не змусила довго чекати результатів. Через два тижні ми вже мали три тисячі підписів за створення партії, а ще через два — 13 регіональних організацій. І, додатково, енергійні розмови про диктатуру пролетаріату. Після чого змушені були припинити ініціювання процесу, бо зрозуміли, що це може призвести до небезпечних наслідків. Але такий досвід — показовий приклад вдалого підходу до вибору часу та електорату.
— Чи не побоюєтесь, що після відходу з політики у бізнес та видавничу діяльність зійдете до рівня звичайного виборця?
Боятися нічого. Політична діяльність — не стільки присутність у тій чи іншій організації, скільки дії та процеси, які необхідно ініціювати і брати в них участь. Звичайно, легше усього демонструвати дієвість у парламенті, але нагадати про себе не так уже й важко, якщо активно займаєшся бізнесом або видаєш газету чи журнал. Політика — річ дуже багатогранна, і політична партія є лише однією з цих граней. Хай вагомою, але надто вже часто партії стають маріонетками, а не самодостатніми політичними силами.
— Хіба журнал "Перехід-IV" розрахований на широке коло читачів?
Цей журнал став черговим етапом тієї довгострокової програми, яку я намітив для себе ще в 1995-му. Свого часу з моєї ініціативи виник Український клуб, в якому збиралися достатньо відомі вітчизняні політики й бізнесмени. Діяльність клубу полягала не в публічній політиці, а в збиранні під одним дахом людей, здатних приймати вольові рішення і впливати на долю держави, в обговоренні ними найсерйозніших проблем, що стоять перед нами. Колишні й нинішні міністри, парламентарі й бізнесмени можуть і повинні впливати на добробут країни та її громадян. Відомо, що в будь-якій державі рішення ухвалюють не більше трьох тисяч осіб. Але завдяки їм визначається життя мільйонів. Якщо ці люди — політична та бізнесова еліта, то їхня ідеологія, спосіб мислення, розуміння розвитку ситуації в країні повинні приводити до одного результату, ім'я якому "Україна. Держава. Нація".
Подібну мету я ставив, і беручись до журналу "Перехід IV". Не приховую, що він, певною мірою, елітарний. Але суть цієї елітарності не в назві чи епіграфі, а в можливості висловитися тим, хто є інтелектуальним набутком нації. Ці люди готові запропонувати щось нове, зруйнувати стереотипи і створити нову, сучасну ідеологію, яка не покриватиметься пилом на бібліотечних полицях, а буде освоєна нацією. Це повинно стати новим баченням історії української нації, її державності, але новизна повинна проявитися у поясненні 50-ом мільйонам співвітчизників, що Україна виникла не на порожньому місці, а існувала завжди і завтра знову займе помітне місце у світовій історії.
— Ви вірите в можливість створити інкубатор для еліти?
Напевно, таким інкубатором могла б стати нинішня влада. Кожна еліта повинна або створити собі майбутнє, або загинути. Кожна людина, що досягла влади, прагне залишитися в історії. Це психологія, і політика водночас. Думаю, що створення такого інкубатора є завданням теперішньої влади, незалежно від її внутрішніх суперечностей.
— Еліта і народ... Вони віддалюються одне від одного чи зближуються ?
Кожна людина має свою планку. Перефразовуючи філософа Френка Герберта, скажу: "Кожний плаває на своїй глибині". У кожної людини є своє призначення, своя доля. Риба, що занурилася надто глибоко чи піднялась надто високо, гине. Люди теж розвивають свої потенційні можливості в залежності від волі та цілеспрямованості. Еліта завжди стояла трохи вище загальної маси, але саме тому, що не втрачала з нею зв'язку.
— Вважаєте себе елітарною людиною?
Прагну нею бути, але, як на мене, набагато важливіше бути корисним суспільству.
|
