|
Україна на порозі політичної кризи. Саме так можна схарактеризувати ситуацію в Україні після оприлюднення О.Морозом змісту аудіокасети. І основне питання сьогодні навіть не в тому, чи переступить Україна цей поріг — проблема в тому, що Україна вперше зіткнулася з подібною ситуацією.
Андрій ДУДА
Українське слово, 14.12.2000 - http://www.ukrslovo.kiev.ua/suspilstvo/s30504.html
Політичні кризи у пострадянському просторі — не новина. Проте, зазвичай, їхньою основою було протистояння (внаслідок невиробленості легітимних механізмів їх вирішення) між Главою держави і законодавчим органом. Згадаймо події в Росії, Казахстані, Білорусі, Азербайджані. Сьогоднішня українська криза має якісно іншу — кримінальну — природу. Це криза не системи, це криза президентської влади.
Наскільки всі оглядачі в період президентських виборів демонізували Адміністрацію Президента і владу Леоніда Кучми, настільки сьогодні всі переконуються у її слабкості. Думаю, обидві позиції дещо некритичні. Варто говорити про сильні і слабкі сторони влади Кучми. Основою сили останнього є адміністративний ресурс. Але з адміністративним ресурсом легко на виборах, де є простір для маневру, і важко в бою на короткій дистанції. Президентська команда виявилася неготовою не лише працювати в умовах демократичного суспільства, вона не змогла адекватно і мобільно діяти у форс-мажорних обставинах.
Якщо у «справи Гонгадзе» вуха ростуть з Адміністрації Президента, якщо аудіоплівка є правдивою (а все говорить про її правдивість), то незрозуміло, чому рішення апарату Л.Кучми є настільки примітивними. З другого боку, незрозумілою є реакція і стратегія поведінки Президента України в ситуації, яка склалася.
Для нас вбивство Г.Гонгадзе — це подія, скандал, середньовічна дикість; але не забуваймо, що в тій же сусідній Росії смерті молодих людей — це статистика. Це тисячі вбитих і покалічених. Але питання про політичну кризу там не порушується. Тобто, за даних умовах ми мали би стати свідками прояву політичної волі Президента України — вольових рішень, здатних локалізувати ситуацію. По-перше, з президентської обойми мали би навічно випасти такі люди, як Л.Деркач, Ю.Кравченко, М.Потебенько. Це одіозні фігури — їхнє майбутнє бачиться у кращому випадку у відставці, у гіршому — в камері Лук'янівської тюрми, у найгіршому — вони стануть «випадковими» жертвами «помсти». По-друге, парламент мав би до зими не дожити: у Президента повинно було вистачити аргументів для його розпуску. Врешті, якщо ми маємо на чолі держави моральну людину, то Леонідові Кучмі треба було написати заяву про відставку. Таких вольових рішень наразі ми не побачили.
Ми побачили деградовану, розгублену президентську команду. Ми побачили алогічні, невмотивовані вчинки — приватні погрози, обшуки і пошкодження відеокасети на митниці. І це адекватні дії президентської влади?
А ще варто говорити про кулуарність, автономність останнього політичного скандалу. Наша криза — як річ у собі. Влада також сама в собі. І народ у собі. Думаю, вже час сказати слово і українському народові. Бо за смерть є смерть. За кров є кров. Хоч, звичайно, кров людська — не водиця…
|
