|
Виборам 1999 року призначено стати хрестоматійним прикладом політики в "перехідних" державах. Начебто і демократія (вибори все ж таки проводяться), але і як би її немає (влада використовує "адміністративний ресурс", і затурканість народу на 110%); є номінальна опозиція, але реальної - немає і т.д. З іншого боку, вибори показали, що ЦЕ (тобто "перехідний період") надовго, оптимісти остаточно перетворилися в скептиків, багато хто просто "зав'язав" з політикою, а всі разом зрозуміли, що "їхати треба".
Володимир ЗОЛОТАРЬОВ
«Кіевскій Телеграфъ» №
38.
Оборона і напад
Розглядаючи сьогодні, так би мовити, структуру виборів 1999 року, можна дійти висновку, що в опозиційного кандидата практично не було шансів на перемогу.
З одного боку Президент, на думку багатьох соціологів і соціальних психологів, є деяким збірним образом сучасного українця, він ідеально "попадає" в менталітет, що не може не дати позитивного результату на виборах. З іншого боку, оборона влади була глибоко ешелонованою, напад опозиції, у кращому випадку, нагадував наскоки легкої кавалерії. Дійсно, два основні параметри кампанії — публічний і нормативний — владою контролювалися цілком. На публічному рівні ми бачили практично повну монополію на електронні ЗМІ. У результаті, влада сама відігравала роль опозиції: вигадувала їй репліки і характеристики, реагувала на те, на що хотіла реагувати, та ігнорувала те, що хотіла ігнорувати. Нормативний рівень у вигляді законів, діяльності ЦВК і Печерського суду можна навіть не обговорювати. Ну і, нарешті, опозиціонера, котрий прорвався через перші два ешелони, очікували виборчі комісії, створені не без участі місцевої влади, дбайливо перетасовані незадовго до виборів.
Опозиційний президент
Втім, на мій погляд, найважливіший глибинний зміст того, що відбувається, полягає просто в неможливості опозиції в Україні. Справа навіть не в тиску, що миттєво проявляється, приміром, на праву опозицію, і не в залежності потенційних спонсорів такої опозиції від держави. Справа в тім, що не можна знаходитися в опозиції, якщо немає позиції. Політична позиція в Україні змінюється від міністерства до міністерства, від чиновника до чиновника. Причому розбіжності між ними існують не на рівні робочої дискусії, а на рівні концепції. Не можна підвищувати ціни на комунальні послуги, говорить міністр праці. Завтра їх підвищують. Хто це зробив? А біс його знає. Міністр праці подав у відставку? Так ні... Проти чого може бути спрямована опозиція в такій ситуації? Чи на що? Будь-яка її заява знайде своїх прихильників (супротивників) у владі. Ви проти приватизації? Так і міністр Пупкін теж "проти". Для виборця ваш голос на фоні могутнього голосу Пупкіна з телевізора — лише жалюгідний шелест. Ви за прискорену приватизацію? Так от і міністр Пипкін теж "за". Позиціюватися в такій ситуації можуть тільки крайні, котрі взагалі проти всього. Що, власне, ми і бачили в особі комуністів.
У результаті, на виборах склалася парадоксальна ситуація — найбільш опозиційним (з огляду на доступ до ЗМІ та інших факторів) кандидатом, що безкомпромісно критикує стан справ у країні, був діючий Президент. Цікаво, що цей парадокс нікого не здивував (можливо, у силу обставин, про які буде сказано нижче). Єдиною можливістю опозиції виграти вибори було висування "канівською четвіркою" загального кандидата задовго до дати виборів і відмова від участі у виборчій кампанії Симоненка. Але така поведінка вимагала значної політичної культури, про що ми і поговоримо нижче.
Культур-мультур, панімаїте...
Журнал "Комерсант-влада" після виборів написав про те, що російські іміджмейкери принесли успіх Кучмі шляхом трьох вдалих акцій - "обвинувачення Симоненка, Мороза, Вітренко в психічному розладі, підтасування рейтингів учасників канівської четвірки і поширення пліток. Наприклад, про те, що "все схоплено" діючим президентом, і нема рації "шарпатися". Ця цитата — оцінка політичної культури, як народу, так і еліти. Зверніть увагу на "підтасування рейтингів канівської четвірки". Метод полягав у тому, що кожному її учаснику "по секрету" повідомляли про його високий рейтинг і перевагу перед колегами, що і стало однієї з причин розпаду об'єднання. Якщо учасники четвірки впіймалися на такий дешевий трюк, то це, насамперед, говорить про те, що в них негаразди із самооцінкою, що доходить у декого до манії величі.
Стосовно виборців, то з ними справи йдуть ще гірше. Громадяни самі дозволяють витворяти із собою все, що завгодно, вибираючи способом "боротьби" відмову від неї. Як наслідок, ми маємо неймовірне відчуження народу від політики і державних справ. Влада, держава сприймаються як "ті", що живуть в іншому світі. Цей інший світ періодично проривається на голови виборців усілякими катаклізмами, від яких можна врятуватися різноманітними способами, у тому числі і виконанням незрозумілих ритуалів (вибори і т.п.). Крім того, у нашому суспільстві відсутні найпростіші соціальні рефлекси. Наприклад, відомий соціолог Євген Головаха показав, що громадяни не сприймають саму ідею виборів. Вони голосують за владу, тому що це влада і, отже, "зможе щось зробити". Проста думка про те, що будь-який інший кандидат, у випадку перемоги, теж стане владою і буде мати у своєму розпорядженні відповідні можливості "щось зробити", просто не доходить їм до голови. Важливо, що думка громадянина, не обтяженого спеціальним інтересом до політики, зупиняється на цій тезі і не йде далі без додаткових зусиль.
Це і є діагноз: патріархальне суспільство, провінційна еліта.
Рука мільйоноперстна
Втім, за такий стан справ громадяни відповідають не цілком. Увесь цей час держава зі своєї сторони теж докладала максимум зусиль, щоб ізолювати себе від народу. Візьмемо хоча б наші партії. Політологія вважає партії "містком" між суспільством і владою, що не дозволяє еліті розслабитися, а народу - озлобитися. В Україні вони не більше ніж декорація, і декорація шкідлива, що створює ілюзію того, що в нас "все, як у людей". Партія стає містком тоді, коли впливає на виконавчу, а не тільки на законодавчу владу. Українець, на відміну від американця і західного європейця, не може сказати, ЧИЙ Є в нього уряд. У конституційних умовах України уряди "заводяться", як таргани.
Якщо говорити про вибори, то тут ми фактично зіштовхнулися із ситуацією боротьби організованої партії проти неорганізованих опозиційних сил. Опозиційні партії, позбавлені пізнаваної ознаки володарювання, не можуть вважатися партіями в повному розумінні. Єдині, хто має таку ознаку - це комуністи, що правили 70 років, що дало привід виробити до себе відношення - негативне або позитивне. Цим багато в чому і пояснюється їхній високий результат.
Проти опозиції діяла злагоджена та ефективна сила. Економічний лад, котрий автор називає антиринком (у Москві його кличуть "адміністративним ринком"), відрізняється однією концептуальною ознакою - збігом економіки і влади. Це й уможливлює існування горезвісної "партії влади". Вона існує остільки, оскільки чиновники поводяться однаково в однакових ситуаціях, що створює ілюзію деякого свідомо керованого процесу. Поводитися певним чином наказують чиновникам їхні матеріальні інтереси, розташовані в діапазоні від виживання до одержання надприбутків. Диференціація цих доходів (часто поза залежністю від посади) додає необхідну цінність усій системі в очах кожного її учасника: якщо Василь зміг, то, можливо, і я зможу. Таку систему, що надає успішні життєві стратегії, так само як і основі цінності, що закладені в ній, її учасники будуть захищати з ентузіазмом, причому, без особливих спонукань з боку начальства і навіть не знаючи про дії один одного.
Координація, що самоорганізується, не може виявлятися в конструктивній діяльності, тому що така діяльність передбачає ряд послідовних і погоджених кроків. Кожний крок означає зміну сформованої ситуації і, отже, конфлікт інтересів (власне, цей процес ми постійно спостерігаємо в наших "реформах"). Проте така система непереможна в обороні, коли потрібно зберігати статус-кво. У цьому випадку ми маємо партію з декількох сотень тисяч чиновників, кожний з який щодня "працює з виборцем". Такій партії не потрібні ніякі застрашливі директиви з Києва, їй навіть не потрібно наказувати агітувати за конкретного кандидата. Уся її повсякденна діяльність навіває виборцю жах і "повагу", думку про ґарантовано фатальний результат прямого конфлікту із системою. Цього уже досить для перемоги.
На закінчення - про погоду
Сформована система досить стійка, хоча теж несе в собі парадокс: влаштовує всіх і не влаштовує нікого. Справа в тім, що витрати на її зміну поки явно вищі, ніж очікувані переваги. Тобто індивідуальний вибір між статус-кво, що хоч якось годує, і чимось "щоб зробити краще" явно схиляється на користь першого. Більш того, старі цілі (демократія, права людини) такою діяльністю дискредитовані, нові - не з'явилися і не з'являться найближчим часом. Цей суспільний стан може тривати дуже довго, а може дуже швидко закінчитися, тому що інформації, придатної для об'єктивного аналізу і дискусії з приводу цієї інформації (не кажучи вже про прийняття рішень), не існує. Різноманітні суспільні процеси проходять нелегально і можуть зовсім зненацька ввійти в стан резонансу, як це трапилося в перебудову. Тому в цій країні завжди "все може бути".
|
