|
В передньому слові до книжки Б. Антоненка-Давидовича „Як ми говоримо" (Київ, „Либідь" 1991 р.) написано: „Книжка адресується тим, хто дбає про культуру мови й прагне запобігти помилковому словживанню, перебороти лексичну розбіжність у визначенні однакових понять, уникнути невластивих українській мовній традиції зворотів і висловів".
"Наше
слово"
Крім першого питання, залишається ще друге, поставлене редактором книжки: хто дбає або має дбати про культуру мови?
Живучи в розпорошенні, поза межами УРСР, спостерігали ми за результатами тодішньої комуністичної мовної політики.
Сьогодні маємо результати оцієї „політики" не тільки в Донбасі, але і Києві, навіть у Львові. Спостерігаючи, звичайно, із журбою за тим явищем, важко помітити, що самі часто-густо вживаємо таких слів, як „самохід", „зупа", „льодівка". Повернувшись із Києва, нарікаємо на „руськомовних", але не разить нас, коли тут, на місці, в найближчому оточенні українці говорять польською мовою.
У Польщі маємо кілька кафедр української філології при університетах. Лиш одна (варшавська) посилає на довші мовні стажування своїх студентів в Україну. Більшість з випускників (серед них від якогось часу уже переважають поляки) вивчає українську мову дещо машинально, щоб для прикладу знати (як годиться присяжному перекладачеві), як перекласти такі поняття: „глязурні плитки" чи „зубчасті передачі", звичайно, назвімо це вимогою часу або „бізнес є бізнес". Зате вчителів української мови для пунктів навчання і шкіл - „заімпортуємо" з України.
Повагу до державної мови в громадян країни здобуває сама держава, через те, яку мову вживають її функціонери. В Україні це лише політичне питання, яке залучають до передвиборчої кампанії.
У Польщі розглядається урядовий проект закону про польську мову. Має він бути заборолом перед поширюванням англійських термінів, а польська мова вважається культурною спадщиною усього народу, яка підлягає особливому піклуванню.
У Польщі - не так, як в Україні - немає цілих регіонів „непольськомовних", але держава добачає потребу захисту рідної мови. Бачимо часом дуже різку реакцію державних чинників, хоч би у випадку проби реєстрації Товариства шльонської національної меншості. Можна сказати, що ініціатива зустрілася з різкою протидією, її прямо „задушено".
Проект закону передбачає двомовні вивіски в місцевостях, де проживають національні меншості. Цей закон є своєрідним виконавчим актом до Конституції РП, де є основні мовні гарантії в державі.
Так діється над Віслою, а над Дніпром?
Подібно як у Польщі, Конституція вказує там однозначно на державну мову, але, замість послідовної реалізації існуючого законодавства, спостерігаємо за черговими „акціями" чи „боротьбою за..." в зовсім старому стилі.
„Державний комітет України у справах національностей та міграції, його Департамент із здійснення мовної політики, звертаються до Вас з проханням підтримати акцію „Передаймо нащадкам наш скарб - рідну мову" (...). В рамках проведення акції передбачається відзначення 200-ліття українського мовного відродження (...), вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка, проведення загальноукраїнського Уроку української мови в усіх, без винятку, державних установах, школах та вузах в День української писемності і мови (9 листопада 1998 р.), скликання „мовної толоки" у Києві редакторів української преси, виступи вчених-мовознавців в містах і селах України та місцях компактного проживання українців за кордоном тощо".
Чи українська меншість у Польщі, з її мовною свідомістю має з чим виходити на „мовну толоку"? Після спостережень із останнього XXI Молодіжного ярмарку у Сопоті, коли майже 100% української молоді (також із українських шкіл) говорить польською мовою, треба нам солідно подумити над цим питанням. Про те, що не втрачено шансів на взаємопорозуміння з молодими українцями, свідчить хоч би факт, що наша молодь ще розуміє, що до неї говорять „рідною", відповідає часто-густо польською. І все здавалося б o’key. Підростуть, зрозуміють, - так собі нишком думає багато батьків.
Державна мовна політика буде, звичайно, проводитися в Києві. Живучи над Сяном, Віслою чи Одрою, втілюймо свою „мовну політику" вдома, в церкві чи на вулиці. Якщо буде з чим, то після таких роздумів і відгукнімось дружньо на заклик із цитованого вище документу: „Були б Вам вдячні, якби Ви змогли періодично інформувати нас про заходи для висвітлення ходу акції в пресі, на радіо, телебаченні
(01021, м. Київ, вул. Інститутська 21/8, тел./факс
(044) 293-53-35)".
|
