ЯК ШУКАЛИ ГЕОРГІЯ ГОНГАДЗЕ

Костянтин ШМЄЛЬОВ
Агентство журналістських розслідувань (Санкт-Петербург)

Фото: газета «Ваш тайный советник»
Фонтанка.Ru.

Частина перша - ЗМОВА, ЯКОЇ НЕ БУЛО

16 вересня цього року в Києві відбулася подія, що сколихнула всю українську громадськість. Зник відомий опозиційний журналіст, керівник інтернет-газети «Українська правда» Георгій Гонгадзе. Це зникнення настільки розбурхало українських журналістів, що вони  запросили в Київ представників петербурзького Агентства журналістських розслідувань – щоб допомогти місцевим журналістам провести власне розслідування того, що відбулося. Перше наше враження – ми моторошно здивувалися.

Таке почуття нам передалося від багатьох київських колег, але краще всіх їхні думки висловила одна пані, симпатична у всіх відношеннях.

«Ми зверталися до Президента Леоніда Кучми з проханням, щоб він доручив пошуки Георгія Службі безпеки України, а він ухилився від прямої відповіді. Виходить, Гонгадзе викрали саме співробітники спецслужб, тому що він заважав їм робити свої брудні справи».

Більше всього нас шокував той факт, що в цю ЛОГІКУ в Києві багато хто вірить. Ми, звичайно ж, далекі від думок про те, що зникнення київського журналіста – результат змови спецслужб, але надзвичайно цікаво: чому в Києві дуже багато представників преси охоче вірить в існування таких змов?

8 липня до проживаючої у Львові матері Георгія Гонгадзе пані Лесі зайшов інтелігентний молодий чоловік, що представився співробітником райадміністрації і став перевіряти документи на квартиру. Квартира зареєстрована на Георгія, розмова плавно перейшла на нього, відвідувач попросив фотографії, став розпитувати про всілякі подробиці. Пані Леся не зметикувала перевірити його документи, але в неї склалося враження, що «співробітник райадміністрації» насправді працює в СБУ.

10 липня до директора київської радіостанції «Континент» Сергія Шолоха прийшов дядечко, що представився полковником МВС і чомусь відразу заявив, що взагалі-то він політичними справами не займається, а займається тільки карними. Потім він розповів Сергію надто карну історію про те, як в одне з одеських кафе зайшли дві особи кавказької національності і представилися співробітниками радіостанції «Континент», пред'явили відповідні посвідчення, в одному з яких, ніби, було прізвище Гонгадзе. Коли ці люди пішли, до кафе приїхали бандити й улаштували перестрілку. Може бути, що це помилка, зізнався полковник, але, з огляду на той факт, що Гонгадзе дійсно до травня працював на «Континенті», він попросив Шолоха розповісти йому про цю людину. У Сергія склалося враження, що дивний полковник насправді працює в СБУ.

Приблизно в той же час Георгій Гонгадзе помітив біля під’їзду будинку, де вони з дружиною знімали квартиру, автомобіль марки «Жигулі», що з'являвся там занадто часто, супроводжував Георгія до редакції і часто знаходився там. Трохи пізніше на лавочці в дворі вималювався громадянин непримітної зовнішності, що уважно дивився на вікна квартири Гонгадзе. Усе це не приносило ніякої шкоди, але псувало настрій. У Гонгадзе склалося враження, ніби зовнішнє спостереження за ним організували співробітники СБУ.

У жовтні 2000 року ми зустрілися з одним із співробітників СБУ, з яким познайомилися за допомогою особистих зв'язків У приватній бесіді ця людина розповіла нам, що заходи у відношенні до Георгія Гонгадзе дійсно проводила СБУ, а пов'язано це було з його скандальними політичними випадами та із сумнівними, з погляду спецслужб, контактами з представниками реакційно налаштованих політичних рухів. Завдання ставилося таке: просто про усяк випадок зібрати інформацію. Ще наш співрозмовник повідомив, що всім офіційним особам наказано говорити журналістам, що ні одна офіційна структура України до цих заходів ніякого відношення не має. Мовляв, усе перевірили, самі губимося в здогадах…

Загалом, київські спецслужби (як, утім, і будь-які інші) – скоріше всього, не без гріха. Напевно, тому декілька днів тому більш ніж 50 київських журналістів звернулися до посольства США в Україні з пропозицією залучити до пошуків Гонгадзе…ФБР. 

Коментувати цей факт вище наших можливостей, а тому спробуємо дослідити історію зникнення Георгія Гонгадзе із самого початку.

Частина друга - «КІТІ-КЕТ» З КУРКОЮ

Близько 21.00 у суботу 16 вересня Георгій Гонгадзе разом зі своєю подругою і колегою по роботі Оленою Пpитулою зайшов у квартиру, яку вона знімала, і яка розташовану в одному з висотних житлових будинків на бульварі Лесі Українки. Приблизно до 21.45 Георгій приймав душ (не варто сприймати цю фразу буквально, не можна ж описувати дійсно ВСІ подробиці!), потім одягся, зателефонував своєму приятелю до редакції і попрямував в найближчий магазин за баночкою "Кіті-Кет" для оленчиного кота.

Близько 22.20 Георгій Гонгадзе pозпpощався з Пpитулою і пішов додому - ось-ось повинна була під'їхати його дружина Мирослава з дочками, у них не було ключів, а тому без Георгія вони не змогли б потрапити в квартиру. З тих пір керівника "Української правди" ніхто не бачив.

Ця історія була описана, озвучена і показана практично у всіх українських засобах масової інформації, причому, кожного разу вона обростала все новими загадковими подробицями. Але це – тільки початок.

Частина третя - ФОТОРОБОТ ГОНГАДЗЕ

Усього через два дні після зникнення Георгія, коли навіть у співробітників міліції не було ще ні однієї осмисленої версії, Кримська Асоціація вільних журналістів вже опублікувала заяву з такими словами: «Ми вважаємо, те, що відбулося … стало останнім дзвінком, який змушує … задуматися, у якій країні ми живемо. Ця країна не може вважатися демократичною, якщо журналіст, котрий пише правду про владу, повинен боятися виходити на вулицю…»...

Трохи пізніше аналогічну заяву опублікували українське посольство США і ряд великих громадських організацій. А депутати Верховної Ради України направили керівникам усіх місцевих спецслужб запит «про перевірку обставин зникнення» Гонгадзе. Ніби без цього запиту такої перевірки б не було.

Через тиждень після зникнення Гонгадзе в Києві почалися мітинги під гаслами «Знайдіть Гонгадзе!», а газета «День» написала про те, як народний депутат Григорій Омельченко заявив, ніби журналіст зник саме після того, як він, Омельченко, передав йому нові матеріали про корупцію у вищих ешелонах влади. Але Олена Притула, після виходу з квартири якої Георгій зник, ніяких документів не бачила. Може, Омельченко і є остання людина, котра спілкувалася з Гонгадзе?

Навіть президент України Леонід Кучма, якщо вірити Олені Притулі, почував себе розгубленим. «Передаючи лист (відкритий лист групи київських журналістів), я сказала президенту «спасибі», - написала Олена у своїй статті, - на що президент розгублено відповів недоладу «Добрий день»…

При цьому ми не знайшли навіть згадування про те, що хоч один журналіст спробував сам навести довідки про обставини зникнення Георгія. Це щонайменше дивно, якщо врахувати, що коло спілкування Гонгадзе замикалося саме на журналістському і навколожурналістському середовищі. Так що співробітники київських спецслужб увесь цей час намагаються одержати в журналістських колах інформацію, хоч якось пов'язану зі зникненням Гонгадзе. Журналісти нічого розумного не кажуть, зате дістають своїми вимогами і розпитами перших осіб цих самих спецслужб, що вимушені розповідати на прес-конференціях одним журналістам те, що їхні підлеглі довідалися від інших!

Зате всього за тиждень майже нікому не відома "Українська правда" стала ледве чи не самою популярною у країні газетою, а Георгій Гонгадзе - справжнім національним героєм. Сама «Українська правда» дивувалася: «Може здаватися дивним, що саме ця людина ... став символом опозиційності в Україні». До двадцятих чисел вересня популярність інтернет-газети і її зниклого керівника досягли тієї межі, за якої починається відвертий ідіотизм. Кажуть, один з не особливо просунутих українських міліцейських чиновників розповідав у той період в бесіді з журналістами, що, мовляв, нарешті-то вдалося скласти фоторобот Гонгадзе... 

Частина четверта - ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО РОЗШУКУ

Взагалі, взаємини між київськими журналістами і співробітниками міліції не можна назвати смішними або, тим більше, абсурдними. Вони – зворушливі. Чого вартий хоча б той факт, що Олену Притулу увели до складу оперативно-слідчої бригади по пошуку зниклого журналіста! Вона цілком серйозно ходить на наради вищих чинів МВС України, - проводить такі наради сам міністр або його заступник, генерали звітують, їх у свою чергу вичитують, а Олена ображається. Їй здається, ніби в її присутності на таких нарадах чогось не договорюють! Недовірлива, загалом, жінка.

До речі, дружина Гонгадзе Мирослава теж включена в оперативно-слідчу бригаду, щоправда, її, чомусь, на відміну від Олени, на наради не кличуть. Може, позначилися роки роботи Олени в пресслужбі Президента? А, може, міліцейські начальники бояться сімейних сцен? Утім, історії «співробітництва» українських міліціонерів і журналістів гідні більш детального опису.

Історія перша.

Один громадянин, що не побажав представитися, зателефонував до грузинського посольства і повідомив, що він точно знає, де знаходиться зниклий журналіст. Гонгадзе, за словами цього гідного громадянина, знаходиться в Московському районі Києва, у напрямку Феофанії. За такою «адресою» у Києві проживають декілька сотень тисяч чоловік, що, наприклад, Олену Притулу як досвідченого члена оперативно-слідчої групи анітрохи не засмутило. Вона зажадала, щоб міліціонери прочесали (!) зазначений район. Ті у відповідь з обережною дипломатичністю повідомили, що «дуже багато чого робиться, нічого нового повідомити вам не можемо».

Історія друга.

«Українська правда» опублікувала повідомлення агентства «Інтерфакс-Україна», з якого випливає, що кореспонденту цього агентства надало інформацію про хід пошуків Георгія Гонгадзе деяке конфіденційне джерело з Міністерства внутрішніх справ. Буквально інформація наступна: «У дворі будинку, з якого пішов Георгію, постійно знаходяться більше 10 чоловік, що знову і знову обшукують двір і територію». Інформація датована 20 вересня, значить більше 10 чоловік «постійно знаходилися» там як мінімум 4 дні. Вони, що, вели археологічні розкопки?

Історія третя. 

Після тижня інформаційних воєн у висловленнях керівників українських силових структур з'явилася східна багатозначність. На пряме запитання депутатів Верховної Ради про те, які нові результати пошуків Гонгадзе заступник Генпрокурора України Сергій Винокуров делікатно відповів, що в 1999 році з 35449 зниклих громадян України знайти вдалося 31231 чоловік. Математично підковані депутати зрозуміли: 4218 чоловік не знайдені. На депутатів статистика подіяла пригнічуюче. Заступник міністра внутрішніх справ Микола Джига після цього повідомив журналістів, що його шефу - міністру зателефонував депутат Сергій Правденко. Депутат повідомив міністра, що «до нього на вулиці підійшов невідомий і тому він тепер ховається»…Після цього президент Кучма сказав журналістам: «У справі Гонгадзе з'явився новий поворот». Прямо, як у «Машині часу».

Історія четверта. 

26 вересня київська міліція перейшла на посилений режим несення служби. Цей так званий сезонний профілактичний захід пов'язаний з традиційним осіннім підвищенням ділової, а, отже, і кримінальної активності в місті. Але керівник київського ГУМВС Юрій Черкасов про усякий випадок сказав журналістам, що з пошуками Гонгадзе ці заходи «тільки частково пов'язані». Зате інформаційна служба МВС перейшла в рішучий наступ. Українські ЗМІ опублікували звіт про перші результати пошуку журналіста. Ось ці результати: «міліція обстежила приблизно 17 тисяч об'єктів, «відпрацювала» 29 чоловік, з якими тісно контактував Гонгадзе, а також 157 абонентів, чиї номери телефонів були знайдені в його записних книжках». Пізніше кількість перевірених об'єктів зросла до 55 тисяч.

Крім того, керівник київського ГУМВС Черкасов поширив інформацію, від якої здригнулися спецслужби всього колишнього СРСР: «На пошуки журналіста орієнтовані 5 тисяч джерел оперативної інформації і 7,8 тисячі довірених осіб», - якщо вірити газетам, сказав він. Для довідки: обидві згадані категорії «стукачів» відрізняються один від одного лише тим, щ перші працюють за контрактами, інші – просто так. Фактично, цією дивною заявою міліцейський чиновник розкрив чисельний склад спецапарату київської міліції. З 1 мільйона і 800 тисяч працездатного населення Києва близько 13 тисяч чоловік таємно співробітничають з міліцією. Це – трохи більше, ніж кожен сотий…

Історія п'ята.

Інтенсивні пошуки Георгія Гонгадзе привели українських міліціонерів до зовсім несподіваного результату. Мати Георгія дала оперативникам медичну картку свого сина, у якій містилася інформація про отримане ним під час грузино-абхазького конфлікту осколкове поранення. Картка потрапила до заступника міністра Миколи Джиги, що, розмахуючи нею на прес-конференції, повідомив, що, виявляється, Гонгадзе варто притягти до карної відповідальності – за українськими законами участь у збройних конфліктах чужих держав карається. Можливо, добре, що Георгія не можуть знайти?

Історія шоста.

До Служби безпеки України надійшла заява від громадянина, що, пересуваючись по місту на трамваї, став випадковим свідком розмови між чоловіком у міліцейській формі і жінкою. Чоловік, нібито, розповідав жінці про те, як йому довелося розібратися з «знахабнілим журналюгою». Далі йшли подробиці. Співробітники СБУ серйозно вивчили трамваї даного маршруту, що, чомусь, ні до яких результатів не привело.

Історія сьома.

Олена Притула, за її висловом, «відчуває час». Крім того, вона, здається, вірить екстрасенсам. Зокрема, вона надала співробітникам правоохоронних органів докладний план дачного селища, в одному з будинків якого (окремий малюнок будинку додавався), нібито, насильно утримували Гонгадзе. План з малюнком склали екстрасенси, а оперативники декілька діб визначали це фатальне місце. Визначили, все було досить подібно, тільки Гонгадзе там не виявилося…

Усе це разом нагадує історію, що відбулася в одному з відділів карного розшуку Петербурга. Туди звернулася бабуся з заявою, що в неї украли шапку. Бабуся скандалила, заяву прийняли, і вона раз на тиждень ходила до начальника і запитувала про результати пошуку шапки. Результатів, звичайно, ніяких не було, так само, як і самих пошуків, але бабусі щораз говорили щось підбадьорююче. А один раз у розташованому поблизу кафе співробітникам цього відділу міліції стали давати комплексні обіди за пільговими цінами. Під час одного такого обіду бабуся знову прийшла цікавитися нелегкою долею своєї шапки. Начальник провів тітоньку в кабінет карного розшуку, показав порожні робочі місця співробітників, що обідали, і мовив: «Бачите, нікого немає. Усі шукають вашу шапку»!

Частина п'ята - ТІНЬ СИЛЬВЕСТРА СТАЛЛОНЕ

Коли вперше розглядаєш фотографії Гонгадзе, то перше, що приходить до голови: цей хлопець схожий на Сильвестра Сталлоне. При визначеному ракурсі, виразі обличчя, особливо, якщо одягне темні окуляри і зачеше назад волосся. Усі ми пам’ятаємо, що в Сталлоне рішуче підборіддя з вертикальною ямочкою в центрі, повні губи, специфічно вигнуті – чи то з насміхом, чи то із зневагою. І взагалі, Рембо - крутий мужик, саме про це розмовляли недільним вечором 17 вересня двоє працівників бара "Еpікс" (вірніше – бар “У Еріка”, що розташований навпроти кінотеатру “Київ” – "НО"), коли побачили високого чоловіка в темній куртці, що піднімався з-за столика, розташованого у центрі верхньої зали. Він відразу привернув до себе їхню увагу, тому як був дуже схожий на знаменитого актора.

Це було 17 вересня, а рівно через тиждень - 24-го - до баpу "Еpікс" зайшли декілька працівників міліції, котpим необхідно було пеpевіpити алібі бізнесмена Євгена Лауеpа. Справа в тім, що Євген непогано знайомий з Георгієм, він за фахом лікар, брав участь у бойових діях радянських військ на території Африки. Хтось з його колишніх товаришів по службі працює в київському “Беркуті” (загін міліції особливого призначення – НО), і коли зник Гонгадзе, Олена Пpитула зателефонувала Євгену, той - знайомому омонівцю, що, недовго думаючи, надіслав до місця зникнення Георгія трьох бійців. Вочевидь, для психологічної підтримки.

Бійці походили навколо і поїхали, а Євген попрямував до міліції, вимагати, щоб швидше знайшли Гонгадзе. Євген вимагав дуже наполегливо, крім того, він має застрашливу зовнішність і їздить по Києву на вишневому "Крайслері". Обивателі, що начиталися детективів, побачивши даного джентельмена (зазвичай шкіряна куртка, коротка стрижка, важке підборіддя і темні окуляри) втрачають дар мови. Зрештою в оперативників виникло класичне запитання: "А де ви були вчора увечеpі?!". Євген відповів, що в барі "Еpікс", міліціонери перевірили - так і є, сидів у барі і, за словами очевидців, нікого не викрадав.

Лауеpа відпустили, а співробітникам бара про усяк випадок показали фотографію Гонгадзе, мовляв, чи не бачили. Виявилося, що бачили 17 вересня, у точно на наступний вечір після того, коли Гонгадзе відбув у невідомому напрямку з квартири Олени Пpитули, а Євген Лауеp відпочивав в "Еpіксі". Дуже схожий на Гонгадзе чоловік нагадав працівникам бара Сильвестра Сталлоне. Як і нам, коли ми побачили його фотографію. Психологи стверджують, що асоціативне сприйняття – найбільш надійне...

А ось чи це був Гонгадзе - через добу після свого зникнення - можна лише ворожити. Але завдяки цій, частково курйозній історії, у киян з'явилися підстави задуматися: а чи не міг Гонгадзе зникнути за власною ініціативою? Чому всі відразу вирішили що зникнення Георгія - обов'язкове викрадення? Чи був Гонгадзе в той момент настільки серйозною фігурою в політичній журналістиці, щоб комусь спало на думку викрасти його у зв'язку з написаними їм текстами?

Частина шоста - ПРЕС-КОКТЕЙЛЬ

"Українська правда" існує тільки в мережі Інтернет, вона так і задумувалася, а тому на більш-менш швидку популярність претендувати не могла. У нас є серйозні підстави думати, що до зникнення Георгія за межами Верховної Ради цю газету читали лише ті, хто особисто знав Гонгадзе та інших працюючих там журналістів і тому виявляв цікавість до їхньої творчості. Депутати Верховної Ради читали "Українську правду" з двох причин. По-перше, майже усі вони були давно і добре знайомі з Гонгадзе, по-друге, там публікувалися статті про них самих. Усім депутатам світу читати про себе дуже подобається.

Георгій Гонгадзе зі своєю «Українською правдою» зайняв нішу кулуарного журналіста, у творчості якого присутні неприховані елементи політичної жовтизни. Звідси – однобокість оцінок: невмотивовані образи і явний недолік фактичного матеріалу. Газета, наприклад, може, зовсім справедливо критикуючи українських податківців за побудовані для них невиправдано дорогі будинки, називати всіх представників податкових органів «дармоїдами». Вибачте, але бюджет будь-якої країни тримається саме на цих людях. Вони – не дармоїди!

За якихось причин неприємний Георгію телеведучий Валерій Лапікура в «Українській правді» обізваний алкоголіком. Алкоголізм – хвороба, опрелюднення як алкоголізму, так і геморою в однаковій мірі неетично. Тим більше, що алкоголізм телеведучого ніякого відношення до суті статті, у якій про це написано, не має. Так само негарно якось називати на сторінках газети «маячнею» авторську програму тележурналіста Ігоря Сторожука.

Ми дуже уважно вивчили всі публікації «Української правди», у яких за місяць до зникнення Георгія Гонгадзе критикувалися конкретні високопоставлені особи. З 15 серпня по 16 вересня «Українська правда» лаяла:

Головного податківця України Миколу Азарова за те, що на облаштованість його відомства витрачено занадто багато грошей.

Народного депутата Олександра Волкова за те, що він занадто багатий і занадто близький до родини президента Кучми. Цю статтю «Українська правда» передрукувала з одного з російських електронних ЗМІ (“Агентство Федеральних Розслідувань” – http://www.flb.ru  - прим.«НО»,) вона містить визначений набір фактичного матеріалу, що ганьбить репутацію Олександра Волкова. Незрозуміло, щоправда, чому газета лає саме Волкова, претендентів на ті ж обвинувачення,  що містяться в даному матеріалі, в Україні досить багато, а конкретного інформаційного приводу в статті немає.

Керівника секретаріату Верховної Ради Коваля за те, що приміщення для журналістів у парламенті відгороджено скляною стінкою. Відгороджувати депутатів і журналістів один від одного стінкою, навіть скляною, звичайно ж недобре, але чому Гонгадзе лає за це саме Коваля, не навівши жодного доказу зв'язку між ним і появою нещасної перегородки?

Судью Замковенко за те, що той відмовився замінити запобіжний захід з утримання під вартою на підписку про невиїзд двом бізнесменам, що знаходяться під слідством. При цьому – ні слова про мотиви, якими керувався суддя. Можливо, ці люди небезпечні для суспільства?

Голову Служби безпеки України Леоніда Деркача за те, що він повідомив про отриману його співробітниками інформацію про те, що нібито готувався теракт у відношенні одного з учасників Самміту глав держав СНД. Гонгадзе обвинуватив Деркача в тім, що, швидше за все, до Кучми цей теракт міг не мати ніякого відношення!

Список можна продовжити, але в цьому немає необхідності. І так зрозуміло, що серйозної шкоди іміджу будь-кого Георгій Гонгадзе завдати не міг, навіть, якби дуже хотів. Ні він, ні його підлеглі просто не мали у своєму розпорядженні дійсно НЕБЕЗПЕЧНОГО фактичного матеріалу. Більшість політичних статей в «Українській правді» будуються на здогадах і емоціях, а не на конкретних фактах. З погляду формальної логіки, з цього випливає лише одне: нейтралізація Георгія Гонгадзе як політичної фігури безглузда. 16 вересня 2000 року маловідома «Українська правда» і скандальний-необразливий Георгій Гонгадзе нікого серйозно не цікавили.

Тому в нас залишився тільки один спосіб зрозуміти зміст зникнення журналіста: подивитися, до чого воно призвело і за яких обставин відбулося.

Частина сьома - ЧУЖА СЕРЕД СВОЇХ?

Офіційний день народження "Української правди" - 17 квітня 2000 року. Цей день співробітники редакції зустріли в новому офісі з трьома новими комп'ютерами, масою надій і навіть виплаченою зарплатою. А все від того, що наприкінці березня в ще не народженої газети з'явився спонсор. 

Цей загадковий пан приймав представників "Української правди" на конспіративній квартирі, відгородженої від навколишнього світу броньованими дверима без номеру. Гонгадзе в розмовах із товаришами називав цю людину Петровичем і описував звіроподібний вигляд його особистого охоронця. У вузькому колі оточення поповзли чутки про зв'язки Петровича із секретарем Ради безпеки України Марчуком. Колись давно Марчук очолював український КДБ, а тому в "Української правди" були всі шанси оточити себе таємничим ореолом віртуального друкованого органа при органах. Але - нічого не вийшло.

У травні головний редактор "Української правди" Олена Пpитула зробила те, що здалося б неймовірним для будь-якої людини, що хоч трохи розбирається в засобах масової інформації. Вона опублікувала на сайті "Української правди" статтю, у якій, м'яко кажучи, нічого гарного про Марчука написано не було. Називався цей матеріал "Претенденти в президенти, pозслабтесь!", одним із претендентів був Марчук, що, незважаючи на дружню пораду, розслаблюватися не став. Через декілька днів після публікації в редакції з'явилися ввічливі хлопці, що винесли звідтіля видані Петровичем комп'ютери. Ще через декілька днів співробітникам редакції запропонували розслаблюватися на вулиці - офіс довелося звільнити.

Може бути, Олена Пpитула пpосто не хотіла, щоб Марчук став президентом? Про смаки, як говориться, не сперечаються.

Гонгадзе, звичайно ж, змушений був шукати іншого спонсора. Ось тут йому запропонував свої послуги відомий у політичних колах України журналіст Лаврентій Малазонія. Він запропонував Георгію працювати в одній телекомпанії, Георгій відмовився, потім Георгій запропонував Малазонії працювати в «Українській правді», але теж отримав відмову. Співробітництво не вдалося, але вони почали більш-менш регулярно спілкуватися. Мабуть, усе це було б зовсім не цікаво, якби не один момент: уже багато років Лаврентій Малазонія працює в команді Григорія Суркіса, одного з найвідоміших на Україні фінансистів, політиків і конкурентів Олександра Волкова. 

За словами Мирослави Гонгадзе, Георгій тісніше зблизився з Лаврентієм наприкінці липня, коли я була у відрядженні в Америці. Чоловік розповідав мені, як Лаврентій познайомив його зі своїм «патроном» Суркісом, як Суркіс пропонував Георгію співробітництво і спонсорську допомогу на утримання «Української правди». Його це бентежило, тому що Суркіс не висував ніяких конкретних вимог, при цьому зрозуміло, що просто так гроші ніхто не дає. Георгію здавалося, що Суркіс хоче його нейтралізувати і тому готовий платити. Лаврентій Малазонія говорив чоловіку, що хоче допомогти йому…

Розповідає Лаврентій Малазонія:

На початку серпня я познайомив Гонгадзе із Суркісом, мені здавалося, що Георгій був у цьому зацікавлений. Він хотів відкрити спортивний сайт у рамках проекту «Української правди», Суркісу це було цікаво, думаю, вони могли б принести один одному користь. Вони зустрілися, поговорили, по-моєму, Суркісу ідеї Георгія сподобалися. Домовилися про нову зустріч, але вона довго не відбулася з технічних причин – Суркіс увесь час у роз'їздах. Зрештою Суркіс призначив йому зустріч, ми домовилися з Георгієм, що я зателефоную опівдні, я зателефонував о 10 хвилині на першу, але його уже не було – пішов з дочками на прогулянку…

Ми знайшли в Києві кількох людей, що мають інформацію про те, що в той самий період, коли Лаврентій Малазонія робив наполегливі спроби зблизити Георгія Гонгадзе зі своїм шефом, сам Гонгадзе шукав шляхів зближення з Олександром Волковим. Важко сказати, чому Георгій хотів бачити як спонсора «Української правди» Волкова, а не Суркіса, але, в тім, це було саме так. Георгій говорив про це багатьом людям (його взагалі не можна назвати потайною людиною), напевно він ділився своїми роздумами з подругою і «товаришем по зброї» Оленою Притулою. Олена зробила з усієї цієї історії якісь дивні висновки.

5 вересня «Українська правда» опублікувала статтю про Олександра Волкова. Стаття містить масу інформації про те, що Волков багатий, близький до родини президента Кучми, а також, підозрюється у відмиванні грошей за кордоном. Швидше за все, велика частина цієї інформації відповідає дійсності, але, вибачте, Гонгадзе бачив у Волкові потенційного спонсора своєї газети! Скоріше всього, як і у випадку з Марчуком, Олена знову щось переплутала…

Звичайно ж, питання про спонсорську допомогу з боку Волкова вирішилося автоматично і, як не важко догадатися, не на користь «Української правди». Олександр Волков, до речі, не приховував того, що зі змістом цієї статті ознайомлений. За два дні до свого зникнення Георгій Гонгадзе на сторінках своєї газети критикував Волкова за те, що той не пустив його на свій «прес-коктейль». Проте, деякі журналісти і не намагаються пити коктейль за рахунок людини, якого тільки що самі рознесли в пух і порох у своїх публікаціях.

Втім, Гонгадзе зник дуже ВЧАСНО. Журналіст улаштував скандал першою публікацією, герой цієї публікації прилюдно дав зрозуміти, що незадоволений (не пустив на «прескоктейль»), журналіст опублікував ще один критичний (і, взагалі-то, не дуже коректний) матеріал про ту ж людину, після чого зник. Перша думка, що при такому розкладі приходить у голову: дістав, помстилися…

Нетямущим допомогли. Через декілька днів після зникнення невідомий подзвонив у посольство Грузії і повідомив, що до зникнення Гонгадзе причетний, зокрема, Олександр Волков. Співробітник посольства теж не підвів – відразу сповістив про це засоби масової інформації.

Скандал розвивався за всім законами інформаційних кампаній. Уже на наступний ранок після зникнення Гонгадзе в «Українській правді» з'явився матеріал, що у багатьох викликав асоціацію з некрологом. А навіть тоді, 17 вересня рано вранці, в усіх була надія на те, що Георгій повернеться. В усіх крім Олени. Їй і в голову не прийшло, як її другу і начальнику буде неприємно, повернувшись, зрозуміти, що весь Київ знає про те, що він кудись зник, на шляху від коханки до дружини. Створюється враження, що Олена діяла по якомусь ій одній відомому ПЛАНУ.

Розповідає Євген Лауер:

Після зникнення Георгія мене затримали на 10 діб, щоб перевірити мою причетність до цього зникнення. Я, природно, був обурений, ми з Гонгадзе добре один до одного ставилися, а отут – наручники, камера, мовляв, де ти був 16 вересня ввечері?! Звільнившись, я зателефонував Олені Притулі і попросив опублікувати зі мною інтерв'ю. Я хотів надати розголосу своїй історії, щоб на майбутнє зберегти себе від міліцейської сваволі. Олена передала слухавку Лаврентію Малазонії, що незрозуміло звідкіля з’явився, який відмовив мені, посилаючись на інтереси «Української правди». Я дотепер не зрозумів, як він там з’явився і як він може вирішувати питання публікації матеріалів у цій газеті. Адже головний редактор – Олена…

Після зникнення Гонгадзе в редакції «Української правди» Лаврентій Малазонія з'являється ледве не кожний день. У багатьох людей склалося враження, що ця людина стала неформальним куратором газети. Кажуть, що він робить це в інтересах свого боса Суркіса.

Тим часом практично всі засоби масової інформації України у тому чи іншому вигляді пов'язували зникнення Георгія Гонгадзе з депутатом Олександром Волковим. Це так само вигідно Григорію Суркісу.

Частина восьма - ВЕРСІЯ ЗНИКНЕННЯ

Всі описані тут події складаються в струнку версію:

Георгій Гонгадзе зник при досить загадкових обставинах, єдиним свідком яких була його подруга і колега Олена Притула. Її опис цих обставин цілком не підтверджується, що об'єктивно змушує сумніватися або в її правдивості, або в адекватності її оцінки того, що відбувається.

Практично одразу ж після зникнення Георгія Гонгадзе в українській пресі була розгорнута безпрецедентна інформаційна кампанія. Але це – зовнішня сторона питання. Фактично ж зникнення Георгія більше нагадує один з етапів масштабної інформаційної авантюри, що почалася в травні 2000 року. 

Спочатку з «Української правди» були «видавлені» спонсори (критичний матеріал про Марчука), потім у газеті з'явився критичний матеріал про Олександра Волкова, після якого вибухнув скандал, що спровокував Волкова на різкі висловлення стосовно Гонгадзе. Потім – ще один критичний матеріал про Волкова, і Гонгадзе зник. Відразу після зникнення в пресу підкинули інформацію про причетність Волкова до цього зникнення.

Одночасно з початком усіх цих подій у колі спілкування Георгія Гонгадзе з'явився неформальний помічник бізнесмена Григорія Суркіса – відомий київський продюсер Лаврентій Малазонія. Він зробив усе можливе, щоб поставити Гонгадзе у фінансову залежність від свого патрона, але йому це не вдалося. Поступово став впливати на політику «Української правди». Після зникнення Георгія про Малазонію стали говорити як про «сірого кардинала» цієї газети. 

Це означає, що Григорій Суркіс від того, що сталося виграв двічі: нанесений могутній удар по іміджу його конкурента Олександра Волкова й узята під контроль газета «Українська правда», популярність якої після зникнення Гонгадзе стала неймовірно високою.

Практично всі етапи описаної інформаційної акції зроблені руками головного редактора «Української правди», подруги Георгія Олени Притули. Вона опублікувала статтю про Марчука, вона опублікувала статтю про Волкова, вона поспішила роздути грандіозний галас навколо зникнення Гонгадзе, коли сам факт зникнення був не очевидний. А чи розуміла вона, що робила, чи її використовували в темну? У будь-якому випадку, Олена Притула поводилася як класичний агент впливу, що діяв в інтересах Григорія Суркіса.

Без відповіді залишається головне питання: чи за своєї волі Георгій Гонгадзе взяв у всьому цьому участь?

Костянтин ШМЄЛЬОВ
Агентство журналістських розслідувань (Санкт-Петербург)

Від “Народного оглядача”.
Стаття ця з’явилася ще до появи подій навколо виявлення неопізнаного тiла в Таращі, в якому згодом, нібито, було опізнано зниклого Георгія. І незаконна довідка про смерть Гонгадзе була видана на вимогу колег Георгія, а не родичам...

 Партнери

ЗМІ

Реклама

PING Banner Network

© Перехід-IV, 2000-2001
 © Український клуб, 2000-2001
 © Видавництво "Мандрівець", 2000-2001
 © Інтернет-студія "Гармонія", 2000-2001