|
або За що гамселять бузину
Наприкінці двадцятого століття у великій Європейській державі Україна стало не по-європейському модним квацяти лайном усе, що упродовж багатьох століть вважалося наріжними каменями культури цього великого народу. Роман Малко
Українське слово, 9.11.2000
Виявляється, бути прогресивним у наш час — не дуже складна штука. Спочатку треба перебороти природне для людини почуття сорому. Це важливо, бо все подальше життя стає гучною декларацією нічим не обмеженої безсоромності. Потім обирається будь-яка визначна для народу особистість, знаменна подія, культурне надбання або духовна цінність і починається повільний, але впевнений процес обмащування пахучими перлами багатого словникового запасу. 3 часом обов'язково знаходиться бульварно-фактологічне видання, де можна буде час від часу з насолодою накладати купку.
Руйнувати легше, ніж будувати. Те, що будівельна бригада споруджує довгими роками, можна зруйнувати мішком гексогену за якусь мить. Бах — і немає. Терористові не потрібно знати, як будується будинок, і тим більше йому не потрібен багаторічний досвід бригадира.
Але погодьтеся, порівнювати Олеся Бузину й іже з ним з терористами — це те саме, що порівнювати працівників служби прочистки каналізації з рятувальною командою підводників. Те, чим займаються подібні псевдолітератори, важко переоцінити. Легше буде просто запитати: хто такий Бузина? Де він взявся? Що дає йому більше прав, ніж двірнику Василю, критикувати тих людей, які у своєму житті зробили щось, збудували свій нерукотворний будинок? Якою б пошарпаною і немодною виглядала ця будівля для всохлих мізків наших верескливих сучасників — вони ніколи не зможуть звести хоча б мініатюрну копію того ж Кобзаря. Принаймні щось, що справило б на сучасників хоча б десяту частину того впливу, який мала творчість Шевченка на вже мертві покоління, на декого з живих і, дай Боже, на багатьох із ненароджених.
Цікаво виходить. Півтора місяці тому пропав безвісти журналіст Гонгадзе, який намагався говорити тільки правду і тільки про те, що не можна не помітити. Байдуже, що половина України ніколи не читала його статей. Їх ніхто не друкує. Бо варто прочитати хоча б декілька матеріалів Георгія, щоб зрозуміти, що робиться і хто винен.
І от, через півтора місяці після того, як зник Георгій, «надавали по мордасам» якомусь Бузині. Бритоголовому «світилу» ламають носа за його вельми цінний літературний доробок. І за правилом посилення вищезгаданого аромату при прямому контакті, стає відразу важко дихати й хочеться закрити носа. «Лібегальна» журналістика починає захищати свого лисого генія, свою гордість. Справді, важко знайти людину, яка зі смаком і насолодою спотворювала б та нівечила культуру людей, серед яких живе.
Дурне слово «якби», але якби це було в Ірані і якийсь розумник набрався б нахабності написати допис під назвою «Аятола Хомейні — вовкулака», то після двох років поневірянь десь у глушині Сполучених Штатів його б таки розшукав розлючений моджахед і засунув до рота «лимонку» без кільця. Але ми — гуманний народ. Ми дозволяємо собі невимушено вручати Шевченківські премії і так само невимушено захищати нікчем, для яких гадити — це спосіб заробляння на хліб. А коли раптом виявляється, що найсвятіше лежить у лайні, починаємо безпомічно квилити: «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та!» І Миргород той, і Хорол-річка та сама. Просто треба продерти очі. І називати речі тими іменами, які їм дала історія. Когось — Кобзарем, а когось — дурисвітом. Jedem das
seine.*
---------------------
*
Кожному своє (нім.)
|
