|
22 листопада цього року весь світ відзначав 110-й ювілей від дня народження генерала де Голля — людини, яка показала, яким має бути політичний лідер не тільки за посадою, а й за покликанням.
Олександр ШМОРГУН
Газета «Українське
слово», N 48 (3048)
 Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 р. (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до $4,5 млрд. у 1965. Країна не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилась на кредитора, який займав на той час третє місце в світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. У ці роки за середньорічним економічним зростанням – 5,5% — Франція поступалася лише Японії. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, обсяг експорту – на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким, як ніколи. Вдвічі зросла кількість представників науки і культури.
А головне — за десятиліття президентства де Голля чисельність французів збільшилось з 45 до 50 мільйонів! А це, погодьтесь, врешті-решт, найбільш досконалий показник ефективності економічних реформ.
Всі ці серйозні здобутки стали можливими завдяки тому, що, на відміну від постійного повторення заяложених тез типу «маємо те, що маємо» або «політика – це брудна справа», Шарль де Голль жив і діяв за принципом: «політика – справа честі», а інколи й «мистецтво неможливого».
Ці добродії не вміють стріляти...
У велику політику генерал де Голль прийшов, маючи досвід не тільки суворої військової служби, а й безпосередньої участі у бойових діях. Уже під час Першої світової війни він отримав декілька поранень, одне з яких було важким, а під час Другої – був чи не єдиним з вищих офіцерів, хто в ситуації повної деморалізації французької армії спромігся організувати ефективний контрнаступ проти багаторазово переважаючих сил Вермахту і, за спогадами маршала Гудеріана, трохи не захопив його власний штаб. Пізніше, після найнебезпечнішого із кількох замахів на його життя, вийшовши із пробитої кулями президентської машини, він лише скаже: «Ці добродії зовсім не вміють стріляти».
От як сам де Голль описує якості, необхідні справжньому полководцю: «Але щойно події набувають загрозливого характеру, небезпека наближається, і справа загального порятунку вимагає негайної ініціативи, готовності до ризику, твердості, ... якась могутня хвиля виштовхує на передній край людину характеру... Це борець, котрий знаходить сам у собі джерело власної енергії і свою точку опори... Людина характеру надає дії благородства... Хоч би що відбулося, тільки на його долю випадає сувора радість відповідальності».
Нація понад усе
Генерал заперечував марксистський історичний детермінізм і підносив роль особистості в історії. Він стверджував: «Історична фатальність існує тільки для боягузів... Історія у великі хвилини терпить біля керма влади лише тих людей, котрі здатні спрямовувати хід подій». Де Голля, і небезпідставно, часто називали «людиною кризи», яка діє тим рішучіше і нестандартніше, чим складнішою стає ситуація.
Цікаво, що де Голль
виховувався у католицьких державницьких традиціях. Не випадково саме в контексті соціального католицизму де Голль завжди уявляв собі Францію як жінку, мадонну, яку він має захищати від тяжких негод. (Як тут не згадати нашу традицію ставлення до України як до матері, прекрасної жінки, «земної мадонни», починаючи з Гоголя і Шевченка і закінчуючи Маланюком, Сосюрою і Симоненком.) Знову і знову він повторює: «Франція — єдина моя турбота і вища мета мого життя... Я залишусь проводирем Франції... Я служу тільки Франції.
Більше того: Шарль де Голль був прихильником теорії «інтегрального націоналізму», яка зародилась у Франції, вважаючи, що в суспільно-економічних процесах національний чинник має пріоритет, а нація — емоційно-духовна і вольова цілісність, яка завжди зберігатиметься у нашому неспокійному світі.
Мир проти «друзів»
Саме тому де Голль ніколи не мав жодних ілюзій щодо альтруїзму в зовнішній політиці, стверджуючи, що в ній завжди діє «залізний закон національних інтересів». У дусі послідовника єзуїтської традиції Ніколо Макіавеллі, а також ще одного видатного політика ХХ століття Вінстона Черчілля, свого постійного суперника-партнера, де Голль стверджував: «Держава, гідна величі Франції, не має друзів», «союзники — це іноземці, завтра вони можуть стати ворогами», «війна — проти наших ворогів. Мир — проти наших друзів». Він дозволяв собі не тільки говорити про велич Франції, але й відстоювати її навіть тоді, коли країна була окупована, а сам де Голль знаходився у вигнанні. Генерал застерігає від того, щоб Франція і весь Старий Світ не перетворилися на сателіта чи то СРСР, чи то Нового Світу. Де Голль робить все для того, щоб створити «незалежну європейську Європу» національно суверенних країн та загальноєвропейські збройні сили.
Ліва політика правими методами
У внутрішній політиці де Голль, знов-таки, дотримувався ідеї пріоритету загальнонаціональної спільності над будь-якими вузькокласовими інтересами, досить скептично ставився до системи парламентаризму («партійного феодалізму») з притаманним їй постійним кланово-партійним протистоянням. Причому він виявляв упередженість не тільки щодо лівих партій, а й щодо представників переважно спекулятивного бізнесу, заявляючи, що дуже часто «система коаліцій приватних інтересів... у нашій країні діяла проти інтересів нації», а тому, виходячи з принципу нерозривної єдності національної солідарності та соціальної справедливості, незважаючи на політичні протести і «лівих», і «правих», послідовно здійснював «ліву політику правими методами», домігшись того, «щоб приватні інтереси змушені були відступити перед суспільними, щоб найважливіші ресурси національного багатства освоювались і використовувались заради всезагального блага».
Що ж до комуністичної партії Франції, то де Голль був переконаний, що вона є недостатньо «національною і французькою», і називав лівих «сепаратистами», «іноземною партією», «агентами Рад».
Так, генерал де Голль був прихильником досить жорсткого політичного авторитаризму, завжди послуговувався принципом персональної відповідальності, підкреслюючи, що «радяться всі – вирішує один». Але не забуваймо, що до влади він прийшов у момент чергової в історії Франції перманентної гострої внутрішньої і зовнішньої кризи, коли, за його виразом, вона знаходилась у стані «хворої людини». В той же час генерал підкреслював: «Я чудово усвідомлюю, що битви завжди виграє піхота. Я чудово усвідомлюю, що велич Франції завжди створювала лише маса її дітей. ...Я не мав жодних намірів встановити свою власну диктатуру... Влада має силу лише тоді, коли її цілі збігаються з вищими інтересами країни, і коли вона має всебічну довіру з боку громадян». Шарль де Голль безмежно поважав волю французького народу, він заявив, що піде у дострокову відставку навіть у тому випадку, коли будь-яка його пропозиція отримає на референдумі лише просту арифметичну більшість, а не переважаюче всенародне схвалення. І дотримав свого слова! Після першої ж відмови на всенародному референдумі з приводу пропонованих змін до Конституції з метою реформування структури влади він заявив про те, що французький народ розірвав з ним соціальний контракт, і достроково пішов у відставку з поста Президента.
Не випадково в команді «першого серед французів» були найвидатніші інтелектуали, зокрема видатний французький письменник, лауреат Нобелівської премії Франсуа Моріак та знаменитий письменник і філософ Анре Мальро.
Де Голль домігся зміни чинної Конституції Франції на користь всенародного обрання на посаду Президента, за офіційними повноваженнями — «гаранта національної незалежності». Відновив діяльність Сенату як повноцінної відносно Національних зборів гілки влади. З метою перетворення верхньої палати на «визначну економічну та соціальну асамблею» запровадив її формування за територіально-корпоративним принципом.
Французьке диво: продуктивні реформи
Стосовно економічної політики де Голля, то «ліві» нерідко трактують «голлізм» в економіці переважно як максимальне наближення до радянської командно-адміністративної моделі, тобто як масову націоналізацію та застосування планового начала.
Насправді «націоналізація» у формі знаменитого «дирижизму» — це зовсім не радянський директивний етатизм, тобто одержавлення, а реальне підпорядкування продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль розумів, що структура національної економіки, попри універсальні механізми, – унікальна. Оптимальні для даної території, демографічної структури населення, його менталітету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, питома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова системи мають формуватися цілеспрямовано. Тому приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником часто виступала сама держава.
Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямовувались на розвиток найбільш перспективних наукомістких галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сільського господарства, вирішене вкрай актуальне і для України завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар’єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції.
Чудово усвідомлюючи неухильність наростання процесів економічної глобалізації, Президент Франції як головний критерій ефективності діяльності підприємства розглядав його конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Тому в момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємство ще не може «на рівних» змагатися з іноземними ТНК, лише «набирає висоту», воно одержувало максимальну підтримку держави. А після завершення структурної перебудови та якісного покращення систем технологічного й управлінського забезпечення «Верховний комісаріат плану, модернізації та оснащення» поступово перейшов до суто стратегічного планування економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контрольних пакетів акцій — переважно вже існуючій раді директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загальнонаціональним інтересам.
|
