|
Ігор Каганець
23.08.2001 Жалюгідний стан, в якому нині перебуває Україна, незаперечно свідчить про некомпетентність правлячої верстви. Оскільки значна її частина сформована внаслідок більш чи менш демократичних виборів, то виходить, що її обирали за абсолютно хибними критеріями. Пропонована праця має на меті показати, що критерії добору компетентної правлячої верстви (еліти) треба шукати не в політичній площині (“ліві-праві”, “олігархи-патріоти” тощо), а в площині антропологічній. Говорячи простіше, ПАРТІЯ — НІЩО, ПОРОДА — ВСЕ!
Нові політичні істини будуть грунтуватись на істинах психологічних. Людство готується залишити економічну епоху, щоб увійти в епоху психологічну.
Герман Брох
Якщо раніше завданням філософії вважалось довести існування Бога, то в нашу дегуманізовану епоху основне її завдання — довести існування Людини.
Евандро Агацці, президент Всесвітньої філософської асоціації
1. HOMO SIMPLEX І HOMO DUPLEX
Почнемо з класифікації, оскільки саме так починається наукове дослідження будь-якого явища. Антропологи вже давно зауважили, що вид Homo sapiens ніби складається з двох підмножин або підвидів, які психологічно суттєво відрізняються одне від одного. В термінах, які запропонував французький антрополог Марсель Мосс, це Homo simplex (“Людина проста”) і Homo duplex (“Людина подвійна”).
У масової “Людини простої” (яка складає переважну більшість людства) емоції і відчуття, розум і пристрасті нероздільно сплавлені одне з одним, злиті в єдиний конгломерат. Вона легко потрапляє під зовнішній вплив, всією натурою реагує на найменші враження — навіть не усвідомлюючи цього. Через такі особливості деякі антропологи називають її також “Людиною дифузною” або “конформною” і підкреслюють, що характерною ознакою людей цього підвиду є сильна здатність сприймати навіювання (переконання словом) та відсутність вроджених засобів психологічного захисту від зовнішнього вольового тиску. При цьому зазначають, що така загострена здатність до сприймання словесних інструкцій є фундаментом розумної поведінки і дає можливість провести коректну межу між психічно здоровою і психічно хворою людиною (або не-людиною). Адже “ненормальна поведінка” — це неможливість коректувати іззовні дії індивіда, тобто ненавіюваність.
У другого підвиду, що зустрічається на порядок рідше — “Людини подвійної”, — існує наче “психологічний двійник” або “внутрішній спостерігач”, який забезпечує адекватну рефлексію — осмислення людиною передумов, закономірностей і механізмів власної діяльності. Рефлексія — це здатність володіти самим собою як предметом; “здатність вже не просто пізнавати, але пізнавати самого себе; не просто знати, а знати, що знаєш”. При зовнішньому спостереженні “Людина подвійна” виділяється особливою схильністю до самоконтролю, вмінням панувати над власними інстинктами і пристрастями, здатністю раціонально організовувати своє життя. З погляду самоідентифікації, така людина усвідомлює, що вона майже весь час спостерігає за собою, навіть в моменти найсильніших емоційних потрясінь. Таким чином, “Людині подвійній” властиве ніби мислення другого порядку, “думки про думки”. Людина подвійна також має розвинену схильність до сприймання навіювання, але завдяки рефлексії і волі може йому протистояти.
Здатність керувати собою є передумовою до керування іншими, тому “Людина подвійна” має потенційні здібності лідера-організатора, які за певних умов може розвинути і реалізувати. Відповідно, “Людина проста” не здатна ефективно і надійно керувати іншими, оскільки не здатна ефективно і надійно керувати собою.
Зрозуміло, що згадані людські підвиди (підмножини) не існують відособлено. Принаймні, в дитинстві всі люди поводяться як “прості”, але згодом, внаслідок вроджених схильностей і зовнішніх впливів, невелика частина з них самореалізується як Людина подвійна. Хоча існує і зворотний процес, коли внаслідок несприятливих життєвих обставин, хвороби або старості Людина подвійна може набути ознак Людини простої.
У поділі людей на “простих” і “подвійних” закладена велика мудрість. Річ у тім, що людське суспільство подібне до окремої людини. Людина складається з голови, яка схильна керувати своїм тілом і дбати про нього, і тіла, яке схильне слухатись наказів голови. Подібно і в суспільстві: воно складається з “тіла” (множини Homo simplex — природжених виконавців) і “голови” (множини — природжених керівників). Відмінність соціального організму від індивідуального полягає в тому, що в суспільстві функцію “голови” (панівної верстви) нерідко виконують люди, які не мають для цього або здібностей (не є Homo duplex), або кваліфікації (не реалізували свій вроджений потенціал Homo duplex), або мотивації (не відчувають спорідненості з народом, яким керують, — наприклад, є чужинцями), або не є людьми в точному розумінні цього слова (не є носіями людяної поведінки). Остання категорія Homo sapiens потребує особливої уваги.
2. НАРОДНА АНТРОПОЛОГІЯ
Захисти нас, Господи, від Перевертнів,
а з Нелюдами ми самі дамо раду.
“Нелюдська поведінка” характеризується відсутністю уявлень про совість, а також відкритою чи прихованою агресивністю, спрямованою на інших людей. Індивідів, які є носіями такої поведінки, можна розділити на дві підгрупи, які, здебільшого, в житті розрізняються досить виразно.
Нелюди
Члени першої поведінкової підгрупи нерідко себе “реалізують” як бандити, гангстери, кілери, серійні вбивці, тирани, деспоти, сатаністи та інші душогуби. Для них існує чітке народне визначення — НЕЛЮДИ, — надзвичайно точне, оскільки несе негативну моральну оцінку і попереджає: ці істоти страшніші будь-якої тварини.
У цілому для них властиві затятість, фанатизм, здатність іти до кінця, напролом, в лобову атаку, на таран. У конфліктних ситуаціях розвиненіші з них здатні на безстрашні і безкомпромісні дії, оскільки в такі моменти нестримна агресивність заглушує всі інші почуття — навіть інстинкт самозбереження. Вони спокійно ставляться до вбивства невинних і отримують задоволення, коли здійснюють тиск на інших людей, підкорюють їх своїй волі, принижують і залякують. Розвиненіша частина Нелюдів володіє надзвичайно потужним логічним мисленням. Характерно, що з 1000 убивств, здійснених в Чикаго з 1919 року, більшість були холодними і наперед прорахованими.
Серед історичних осіб багато нелюдського можна знайти в поведінці Івана Грозного, Петра Першого, Леніна, Сталіна та багатьох інших “героїв” та “вождів”. Незабутній образ Нелюда створив Джордж Оруел в романі “1984” — це О’Брайєн, партійний лідер: “Нас не обходить чуже благо, нас цікавить лише влада... Ні багатство, ні розкіш, ні довге життя, ні щастя — лише влада, чиста влада. Влада — не засіб; вона — мета. Мета репресій — репресії. Мета тортур — тортури. Мета влади — влада”.
Якщо подивитися, що нам несе значна кількість голівудських кінофільмів, то це рекламування саме нелюдської поведінки. Наприклад, з відомих кіногероїв — це супер-інтелектуал доктор Ганнібал Лектер з “Мовчання ягнят” (при пожиранні людей у нього навіть не прискорюється пульс), не менш інтелектуальна головна героїня фільму “Основний інстинкт” (у виконанні Шерон Стоун). У радянських і пострадянських кінофільмах героїв-Нелюдів значно менше і вони не такі привабливі — наприклад, граф Володимир Шадурський (серіал “Петербурзькі таємниці”), бандит Фокс (“Місце зустрічі змінити не можна”), Шариков (“Собаче серце”), пахан Принц (“Геній”).
Перевертні
Для представників другої поведінкової підгрупи також властиві безсовісність, аморальність і хиже ставлення до людей, але в них немає властивої Нелюдам прямолінійності, затятості і фанатизму. Якраз навпаки — їм притаманні дивовижне пристосуванство, брехливість і абсолютна безпринципність. Інша справа, що вони вміють успішно імітувати агресивність і сміливість Нелюдів, вдало маскуючи свій страх показовою безстрашністю. Але це скоріше те, що називається «нахабством» і «підступністю». Для багатьох з них основною «професійною орієнтацією» стали казнокрадство, шахрайство, політичний кар’єризм. Складаючи основну масу посіпак тиранів, «паханів» та інших «сильних світу цього», вони завжди готові плазувати перед сильнішим і знущатись над слабкішим.
В народі носії цього типу поведінки влучно називаються ПЕРЕВЕРТНЯМИ. Їхню поведінку можна назвати псевдолюдською, оскільки вони здатні як маскуватися під людську поведінку (зачаюватися), так і імітувати повадки Нелюдів (нападати).
При пересічних інтелектуальних здібностях це, як правило, дрібні шахраї, аферисти, сутенери, актори, здатні грати будь-які ролі, продажні писаки, придворні «поети» і «спічрайтери». Відсутність совісті у них простягається до крайньої форми — фізіологічної безсоромності, що стає незамінним прийомом в їхній метушливій балаганній діяльності. Їхня агресивність — це не обов’язково брутальний психологічний тиск; вона може виражатися в патологічному злобливому зубоскальстві, брудному «чорному гуморі», нав’язуванні іншим «страшилок», «трілерів», паскудних анекдотів та іншої гидоти. При більш високому рівні інтелекту Перевертні стають «гнучкими» політиками, модними адвокатами, значними ділками-махінаторами, нерідко — маститими кон’юнктурними письменниками. При відсутності помітних талантів і здібностей вони здебільшого намагаються пробратися до влади, прилаштуватися в її ешелонах. Саме тому в неконтрольованих суспільством владних структурах так багато збочених особистостей, які шокують підлеглих своєю унікальною підлістю і немислимим нахабством.
У цілому Перевертні складають соціальну групу, яка живе в своє задоволення за будь-якого режиму. Характерним прикладом може бути масовий перехід суперлояльних служителів радянської тоталітарної системи в ряди суперактивних борців за перебудову і демократизацію, або миттєве перетворення переконаних борців за комунізм на не менш переконаних борців за капіталізм.
Щоб краще відчути різницю між Нелюдами і Перевертнями, корисно почитати казочку Івана Франка «Лис Микита». Очевидно, що Лис Микита — це Перевертень, а Вовк Неситий — це Нелюд. Причому Лис Микита, який є садистом і моральним чудовиськом, багато в чому виглядає значно потворнішим, ніж прямолінійний і відверто хижий Вовк. Якщо Вовк Неситий виступає уособленням брутального зла, то Лис Микита — уособленням лицемірства, підлості та підступності.
У принципі, Нелюдом або Перевертнем може стати кожний, хто не працює над своєю душею. Принаймні, добре відомо, як влада або «корито» можуть зіпсувати людину. З іншого боку, іноді зустрічаються випадки, коли носії нелюдської поведінки усвідомлюють всю страхітливість свого стану, каються і починають нове — вже людське — життя.
3. ЄВАНГЕЛЬСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
Отже, з певними застереженнями можна констатувати наявність 4 видів поведінки: Людини простої, Людини подвійної, Нелюда і Перевертня. Перші два типи є природними складовими національного організму, два останні типи — це інородні, деструктивні домішки. Питання в іншому: наскільки така типологія поведінки є суттєвою? А може, це просто ілюзія, наслідок обмеженості і суб’єктивності нашого сприйняття, витвір нестримної фантазії? Досі ми розглядали погляди, яких дотримуються деякі антропологи, а також апелювали до власного життєвого досвіду і народної мудрості. А що з цього приводу каже релігія?
Для декого буде несподіванкою, але поділ на чотири поведінкові групи подається в книгах Святого Письма Нового заповіту (Євангелії). Ісус Христос з властивою йому наочністю, ясністю і символічною точністю дає поділ на “овець”, “пастирів”, “хижих вовків” і “вовків в овечих шкурах”.
“ВІВЦІ” — це, безумовно, символ “Людини простої” — “Homo simplex”. Це основна маса людей, для яких властиві довірливість, простодушність, неагресивність. Це народне тіло, це люди, які потребують розумного і людяного управління. Самі по собі вони не здатні до організованих дій і ефективного самозахисту: “Вражу пастиря — і розбіжаться вівці отари” (св. Матей, 26.31, св. Марко, 14.27). Для повноцінного і захищеного життя “вівці” потребують “пастиря”.
“ПАСТИРІ” — це ті, хто організовують “овець”, керують ними і захищають їх навіть ціною власного життя: “Пастир добрий кладе життя власне за вівці” (св. Йоан, 10.11). Зрозуміло, що “Пастир” повинен добре володіти собою, зокрема контролювати свій страх, адже він керує іншими, захищає їх від смертельних загроз і активно протистоїть злу. Тобто “Пастир” повинен мати якості, властиві “Людині подвійній” — “Homo duplex”.
“ХИЖІ ВОВКИ” — це Нелюди, агресивні і безжальні, які вбивають та поїдають “овець”, причому нерідко продовжують вбивати їх навіть тоді, коли вже наїлися. Вони не здатні самі зупинитися і самостійно обмежити свої апетити, тому що така вже їхня хижа природа. Вони стають особливо сміливими і жорстокими тоді, коли немає “Пастиря”, котрий захищає “овець”: “Бо я знаю, що як я відійду, то увійдуть між вами вовки люті, що отари щадити не будуть” (Діяння святих апостолів, 20.29).
“ВОВКИ В ОВЕЧІЙ ШКУРІ” — це Перевертні, які лише прикидаються “овечками”, але насправді є хижаками. Це ті, що “приходять до вас в одежі овечій, а всередині — хижі вовки” (св. Матей, 7.15).
З типології поведінки, поданої Ісусом Христом, можна зробити два важливі висновки:
1) Щоб керувати “вівцями”, “пастир” має бути до них органічно близьким, бути СВОЇМ: “Я — Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають” (св. Йоан, 10.14). Фактично, “вівці” і “пастирі” становлять собою єдине ціле.
2) “Вовк” або “вовк у овечій шкурі” не може керувати “вівцями”, бо не є для них “своїм” — зокрема тому, що у нього цілком інша внутрішня природа.
Виникає запитання, чи може “вовк” змінити свою природу і стати “вівцею” або “пастирем”? В історії зустрічаємо приклади різних дивовижних перетворень, так що не будемо відкидати таку можливість.
Значно більше протилежних випадків, пов’язаних, наприклад, з серійними вбивцями. Для багатьох такого роду душогубів властива абсолютна відсутність уявлень про совість і навіть натяків на покаяння. І це при тому, що психіатричні обстеження не виявляють у них жодних відхилень.
Досліджуючи проблему походження людської агресивності, деякі науковці зайнялись походженням людини — і прийшли до несподіваних висновків.
4. ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДСЬКИХ ВИДІВ
Якщо прагнеш щось зрозуміти — пізнай, як воно виникло.
Борис Поршнєв, палеопсихолог
На думку деяких вчених, витоки людини сучасного типу (Homo sapiens) пов’язані зі смертельною конкуренцією двох видів гомінідів — так званих палеоантропів (неандертальців та їм подібних) і неоантропів (“нових людей” — кроманьйонців та їм подібних). Як стверджує Едгар Морен (провідний сучасний французький філософ, директор Міждисциплінарного центру Школи вищих досліджень в соціальних науках), “олюднення тісно пов’язане не лише з появою, але й зі зникненням: воно супроводжується вимиранням тріумфально пануючих видів — австралопітека, homo habilis, Man 1470, homo erectus, homo neandertalensis; і не виключено, що на кожний з цих видів полював наступний вид, пожираючи його”.
Нові дані археології і генетики свідчать, що перші пралюди (неоантропи-“протокроманьйонці”) з’явилися в Африці від 100 до 200 тисяч років тому і навіть раніше. Судячи з усього, вони протягом десятків тисяч років переховувались у важкодоступних районах, рятуючись від палеоантропів-канібалів, і до пори залишались на периферії історичних подій. Тому ще недавно археологи і не підозрювали про таке давнє їх існування, і в монографіях звичайно зазначалось, що неоантропи вперше з’явилися лише близько 40 тисяч років тому в районі Близького Сходу.
Можливо, саме смертельна ворожнеча між неоантропами і палеоантропами, вважають антропологи, стала причиною інтенсивних міграцій, у процесі яких Люди тієї епохи заселили (в жорстоких умовах льодовикового періоду!) всі придатні для життя райони нашої планети. Можливо, що предки сучасної людини — неоантропи — протягом кількох десятків тисяч років виступали стосовно своїх більш древніх і більш могутніх сучасників — палеоантропів (неандерталоїдів) — як “відсталі дикі племена” і об’єкт полювання.
Проте приблизно 35—40 тисяч років тому — за історично миттєвий проміжок часу — палеоантропи (ці вже не звірі, але ще не зовсім люди) були цілком фізично винищені неоантропами (Людьми). Це виглядає неймовірним, адже палеоантропи за більшістю показників були сильнішими за неоантропів. Не підлягає сумніву, що палеоантропи володіли більшою фізичною силою, на їхньому боці були розвиненіша матеріальна культура з досить складною “палеолітичною індустрією” і складними ритуалами, нарешті — освоєність територій, які вони займали. Найдавніші відомі нам поховання належать неандертальцям: гора Кармель (40000 років), Шапель-о-Сен (45000—35000 років), Монте-Чирчео (35000 років).
Як же сталося, що Люди-неоантропи — звичний об’єкт полювання для людожерів-палеоантропів — раптом повстали і стерли їх з лиця землі? На думку частини антропологів, ІНДИВІДУАЛЬНО неоантропи були слабкішими за палеоантропів, але вони змогли стати сильнішими за них КОЛЕКТИВНО. Головними чинниками кращої бойової організації предків сучасних Людей були:
1) значно ефективніші комунікації;
2) суттєво нижчий рівень внутрішньоплемінної агресивності.
ВІДКРИТІСТЬ ДО СПРИЙМАННЯ СЛОВА
Ефективність комунікації визначається величиною енергетичних витрат, необхідних для надійної передачі повідомлення (команди) певного об’єму і з певною швидкістю. Вирішальну роль тут відіграє здатність сприймати повідомлення як керівництво до дії. Як доводить професор Б.Ф.Поршнєв, видовою ознакою Людини є саме загострена здатність до сприймання навіювання (сугестії). Отже, генетично і культурно закріплена відкритість до сприймання словесних інструкцій (повідомлень, команд) була головним чинником ефективніших внутрішніх комунікацій, що зробило Людей здатними до ефективніших колективних дій, ніж палеоантропи. Взагалі, здатність до солідарних колективних дій, до діяльності “в команді” можна вважати однією з характерних ознак Людини.
Однак навіюваність, яка є сильною стороною людської натури, перетворюється на слабкість, оскільки робить Людину беззахисною перед агресивним зовнішнім тиском. У процесі багатотисячолітнього полювання за Людьми палеоантропи випрацювали особливий потужний нейрофізіологічний апарат інтердикції — здатність до психологічного тиску, який паралізує волю (подібна здатність взагалі властива хижакам, наприклад, зміям або левам). Саме тому Люди на перших порах ставали легкою здобиччю палеоантропів, доки не випрацювали систему часткової протидії інтердикції, зокрема, завдяки досконалішій соціальній організації.
ЗНИЖЕНА АГРЕСИВНІСТЬ
За словами Е.Морена, “як в перших неандертальських побоїщах, так і в тих, що будуть, розростаючись, слідувати за ними, можна побачити ненадійність контролю над агресивністю”. Антропологи переконані, що палеоантропи (неандертальці) були значно агресивніші за неоантропів — про це, зокрема, свідчать деякі особливості будови їхніх черепів. В їхніх колективах ВАЖЧЕ було вижити “майстрам”, “умільцям”, старикам та іншим носіям суспільно корисної інформації, оскільки головним критерієм добору була груба фізична сила і агресивна енергія (хоча є відомості про довге життя калік-неандертальців). “Отже, — наголошує академік РАН Микита Мойсєєв, — такі популяції, втрачаючи “майстрів”, втрачали і у швидкості свого технічного прогресу. В результаті у неандертальців виявлялась гіршої якості зброя, їхні бойові ватаги були менш дисципліновані. А оскільки між двома популяціями, що займають спільну екологічну нішу і живуть за рахунок того самого ресурсу, не може не виникнути смертельної конкуренції за цей ресурс, то одна з популяцій неминуче мала загинути”.
5. ТАЄМНА ЗБРОЯ НЕОАНТРОПІВ: ТРЕТЯ СИГНАЛЬНА
Але звідки з’явилися ці нові психологічні якості: загострена чутливість на словесні інструкції, дружелюбне ставлення до своїх одноплемінників, здатність до згуртованих колективних дій? На думку деяких антропологів (Поршнєва, Діденка та ін.), вирішальною зброєю предків сучасної Людини у безкомпромісній міжвидовій боротьбі став особливий, унікальний еволюційний винахід — ТРЕТЯ СИГНАЛЬНА СИСТЕМА.
Нагадаємо, що перша сигнальна система — це рефлекторна діяльність: інстинкти, умовні і безумовні рефлекси. Її верхня межа — це примітивне мислення, кмітливість вищих тварин, що діють методом спроб і помилок, здатні набувати і передавати досвід, в тому числі навчати своє потомство.
Друга сигнальна система є особливою формою вищої нервової діяльності. Це розум, мова і розвинене абстрактне мислення істоти, здатної на самоусвідомлення і осмислену поведінку. Друга сигнальна система виступає обмежувальним чинником для першої сигнальної системи, гальмує буйність її імпульсів, стримує пристрасті. З великої різноманітності прагнень, мотивів і способів, що диктуються силами емоцій та інстинктів, людський розум вибирає найбільш раціональні, які найнадійніше приводять до поставленої мети. Межа можливостей другої сигнальної системи — це інтелектуальна поведінка, логічне мислення, навіть наукова діяльність і розробка високих технологій.
Третя сигнальна система властива лише Людям (хоча деякі натяки на її присутність зустрічаємо і у вищих тварин). Її проявами є совість, співчуття, милосердя, врахування інтересів інших людей, не чинення зла ближнім і природі. Йдеться про вроджені, спонтанні прояви, без будь-яких зовнішніх залякуючих чинників. Завдяки третій сигнальній системі Людина стає моральною істотою.
Третя сигнальна система є стримуючим і обмежувальним чинником вже по відношенню до другої сигнальної системи. Крім того, вона стримує і першу сигнальну систему, зокрема приборкує агресивність, яка за певних умов може з’явитися у кожної Людини.
Можна сказати, що завдяки третій сигнальній системі Людина отримала надійний орган колективного виживання, який дозволяє відчувати інтереси соціального організму, до якого вона належить, досягати гармонії особи і суспільства. Для цього вона має внутрішній компас — совість, яка з більшою чи меншою ясністю та інтенсивністю вказує Людині на її руйнівні вчинки щодо себе, суспільства, природи.
Третя сигнальна система — це і була головна зброя Людей-неоантропів, яка дозволила їм технічно і організаційно перевершити палеоантропів-неандертальців і перемогти. Як пише академік Мойсєєв, “результат цієї боротьби був наперед вирішений — неандертальців підвела моральність”. “Не виключено, — продовжує академік, — що серед наших попередників були і більш розумні, і потенційно більш талановиті гілки гомінідів, ніж та, що породила нас з вами. Але позаяк остаточний добір відбувався головним чином на рівні співтовариств, родів і племен, то одним з вирішальних чинників розвитку ставало вже не вдосконалення окремого індивіда, а особливості організації, якщо хочете, соціальної структури роду, племені”.
6. ПАЛЕОАНТРОП І СУГЕСТОР-МАНІПУЛЯТОР
Проте, на думку частини антропологів, чисто вийти з доісторичного світу, «не забруднившись», Людині не вдалось. «Всі пралюди, — пише академік Моісєєв,— належали до того самого великого роду гомінідів, і всі вони, подібно до собак і вовків, могли за певних умов вступати в статеві стосунки”.
Процес міжвидового змішування став суттєвим чинником формування великих рас: “На думку деяких антропологів, суттєвим чинником формування негроїдної раси було значне змішування африканських неоантропів з африканськими палеоантропами (неандертальцями, можливо — також з Гомо еректус та іншими архаїчними підвидами Гомо сапієнс). Важливим чинником формування монголоїдної раси були змішування неоантропів з азіатськими палеоантропами, передусім — синантропами. Як пише авторитетний фахівець з антропології В.П.Алексєєв, простежується об’єктивна, основана на морфології лінія спадкоємності між синантропами, віддаленими від сучасності не менше як на три сотні тисячоліть, і сучасними монголоїдами”.
Найменше змішувань зазнали європеоїди (біла раса): “З погляду генетики європеоїди в цілому володіли і володіють рецесивними спадковими ознаками, тобто при змішуванні з представниками двох інших — древніших — рас здебільшого перемагають негроїдні і монголоїдні гени. Це дає антропологам підстави стверджувати, що кроманьйонці «тривалий час знаходились в ізоляції, що дозволило їм збільшити власну популяцію і уникнути повного поглинання навколишнім середовищем неандертальців, які володіли домінуючою генною структурою (якою володіє, скажімо, і насьогодні негроїдне і монголоїдне населення Землі по відношенню до європеоїдного)»”. Таким чином, чим виразніше виявляється європеоїдний тип, тим менша ймовірність присутності в ньому генних домішок палеоантропів.
Антрополог Борис Діденко, розвиваючи концепцію Бориса Поршнєва, про наслідки змішування неоантропів з палеоантропами висловлюється значно категоричніше. Оскільки генетична сумісність предків сучасних Людей (неоантропів) з неандертальцями безсумнівна, він стверджує, що у складі людства залишились прямі нащадки палеоантропів.
У результаті людство являє собою не єдиний вид, але родину Homo sapiens — крім самої Людини (яка складається з двох підвидів — Людина проста і Людина подвійна) до неї входить ще два види гомінідів.
Перший вид — це палеоантропи (Нелюди або «хижі вовки»), психологічно дуже близькі до своїх попередників-неандертальців, котрі полювали за Людьми, придушуючи їхню волю за допомогою властивого хижакам апарату інтердикції. Ці агресивні істоти зафіксовані в людській пам’яті з давніх давен, зокрема в різноманітних переказах.
Другий вид — це сугестори-маніпулятори (Перевертні або «вовки в овечих шкурах»). Цей вид, як стверджує Діденко, виділився з неоантропів на тому етапі антропоморфозу, коли Людина ще була беззахисним об’єктом полювання з боку палеоантропів. Сугестори відбрунькувались від цієї — як тоді здавалось, неблагополучної і безперспективної — групи і пішли по шляху імітації агресивної поведінки палеоантропів. Зародки третьої сигнальної системи у них вже були, але це лише заважало пожирати осіб того ж самого з ними виду — Людей. Тому з часом вона атрофувалась «за непотрібністю», що було закріплено на генетичному рівні. Умовно кажучи, якщо палеоантропи — це ЩЕ не Люди, то сугестори — це ВЖЕ не Люди.
Сугестори здатні ефективно імітувати поведінку як Людей, так і палеоантропів (хоча самі в цілому не можуть протистояти гіпнотизуючому психологічному тиску останніх, особливо в ситуаціях прямого протистояння — «лобової атаки»). Причому ця імітація і моторошна «позиція перевертня» займається ними підсвідомо, автоматично. Для них вона природна, органічна, не потребує ніякого навчання і тому так успішна. “Вроджений артистизм” і “патологічна брехливість”, “надприродна гнучкість” і “вміння пройти між крапельками” — це лише деякі її ознаки.
Як стверджує Б.Діденко, всі три види родини Homo sapiens відрізняються одне від одного морфологією кори головного мозку. Різниця між ними значно суттєвіша, ніж наявність чи відсутність якогось гена, на зразок недавно відкритого американцями «гена агресивності». Можливо, вважає антрополог, існує деяка стійка спадкова структура, як мінімум — супергенний комплекс, який і обумовлює ці видові відмінності.
7. ПОПЕРЕДНІ ВИСНОВКИ
Якщо бути науково коректним, то сьогодні ще немає надійної методології відносити досліджувану особу до того чи іншого біологічного виду Homo sapiens. Серед іншого, це пов’язане з тим, що Людина (особливо — Людина проста) схильна легко потрапляти під зовнішній вплив і наслідувати Нелюдів та Перевертнів, наприклад, під впливом дегенеративного телебачення. Проте є всі можливості дослідити реальну поведінку особи та її наслідки і з більшою чи меншою імовірністю віднести її до одного з чотирьох ПОВЕДІНКОВИХ типів. Це буде вірно ще й тому, що при такому підході виконується євангельський принцип: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (св. Матей, 7.16).
Врешті-решт, з чисто практичної точки зору важливіша не генетика, а саме реальна поведінка, адже людині все одно, хто її вбиває, — палеоантроп чи людина, яка є носієм поведінки Нелюда. Так само їй однаково, хто у неї відбирає останній шматок хліба, — генетичний сугестор-маніпулятор чи людина, що поводить себе як Перевертень. У зв’язку з цим Нелюдами і Перевертнями називатимемо всіх носіїв відповідної поведінки, незалежно від їхньої реальної видової приналежності.
Нарешті, треба визнати, що гіпотеза професора Поршнєва та його школи несе значний творчий заряд. Передусім тому, що серйозно ставить питання про наявність людської і не-людської поведінки. Врешті-решт, щоб краще збагнути добро, треба відчути зло; щоб краще зрозуміти світло, треба побачити темряву; щоб пізнати Людину, треба дослідити Нелюда.
Викладені вище погляди не вичерпують всієї різноманітності уявлень про природу людини. Якщо одні дослідники причини людської агресивності вбачають у генетичній відсутності третьої сигнальної системи, то інші це пояснюють психічним виродженням. Наприклад, ось як писав відомий психіатр і культуролог Макс Нордау про особливості психопатів (зокрема т. зв. «виродків вищого порядку» — «degeneres superieurs»): «Майже у всіх хворих цього роду відсутні почуття моральності і справедливості. Для них не існує ніякого закону, ніякої пристойності, ніякого сорому. З великим спокоєм і самозадоволенням вони здійснюють злочини і підлості...». І тим не менше, розглянуті вище підходи дозволяють побачити достатньо цілісну картину, яку можна, з певними застереженнями, звести до наступних положень:
1. Головною, принциповою відмінністю Homo sapiens («Людини розумної») від тварини є наявність другої сигнальної системи, проявами якої є розум, мова, абстрактне мислення.
2. Представники Homo sapiens є носіями чотирьох основних типів поведінки:
? Людина подвійна (Homo duplex, «Пастир»)
? Людина проста (Homo simplex, «Вівця»)
? Палеоантроп (Нелюд, «хижий вовк»)
? Сугестор-маніпулятор (Перевертень, «вовк у овечій шкурі»)
3. Людина подвійна і Людина проста безумовно належать до одного виду, оскільки володіють спільними морфофізіологічними, біохімічними і поведінковими ознаками (морфолого-функціональний критерій), здатні до взаємного схрещування, яке дає в ряді поколінь плодовите потомство (генетичний критерій), розповсюджені в межах того ж самого ареалу (географічний критерій) і подібно змінюються під впливом факторів середовища (еволюційний критерій). В подальшому викладі позначатимемо їх терміном «Homo sapiens III» (Людина розумна з третьою сигнальною системою) або просто — «Людина».
4. Люди відрізняються від інших видів Homo sapiens наявністю вродженої третьої сигнальної системи, яка виявляється у вигляді совісті, докорів сумління, співчуття, милосердя, справедливості, любові до ближнього, вродженого інстинкту «не убий», солідарності, щирості, відкритості до переконання словом.
5. Палеоантропи і сугестори-маніпулятори, володіючи другою сигнальною системою і будучи носіями розумної поведінки, не мають розвиненої третьої сигнальної системи, що, серед іншого, суттєво послаблює їхню здатність до колективних дій і можливість контролювання власної агресивності. В подальшому їх позначатимемо терміном «другосигнальні види» або Homo sapiens II.
6. З точки зору морфолого-функціонального критерію палеоантропи і сугестори-маніпулятори належать до окремих видів родини Homo sapiens, оскільки суттєво відрізняються і від Людини, і одне від одного за поведінковими ознаками.
7. Можливо, що згадані три види відрізняються і за генетичним критерієм, тобто при схрещуванні не дають повноцінного потомства. Як стверджує Б.Діденко, внаслідок схрещування між цими трьома видами народжується гібридне потомство з ознаками виродження; ці ознаки здебільшого виявляються в другому, третьому і пізніших поколіннях. Для міжвидових гібридів здебільшого властиві:
? генетичні відхилення, які призводять до викиднів, імпотенції, безпліддя («мул-ефект») тощо;
? значне послаблення батьківського і материнського інстинктів;
? психічні відхилення, зокрема схильність до депресії та самогубства (ознаки, які в психіатрії вважаються симптомами психічного виродження).
8. Людина через притаманну їй навіюваність схильна некритично сприймати і навіть наслідувати хижу поведінку другосигнальних видів, однак рано чи пізно у неї починає говорити голос совісті (хай навіть і перед самою смертю). Крім того, спроби Людини наслідувати нелюдську поведінку здебільшого виглядають досить незграбно, адже в неї немає ані вродженого артистизму сугесторів, ані жорстокості і затятості палеоантропів.
8. МОДЕЛЬ ЛЮДИНИ
Описані вище уявлення про природу Homo sapiens дозволяють побудувати модель, придатну для практичного застосування:
1. Людина (Homo sapiens III) має генетично закладені три сигнальні системи:
? Перша сигнальна система повідомляє особу про задоволення чи не задоволення її двох основних інстинктів — індивідуального виживання та продовження роду, пов’язаних з ними потреб і пристрастей, прагнення до поліпшення умов свого існування, до фізичного та психологічного комфорту. Реакцією на незадоволення цих потреб є агресивність. Наприклад, якщо особа голодна або самотня, вона може озлобитись на весь світ, а якщо її до чогось примушують — вона може прагнути знищити джерело примусу і т.п. Можна сказати, що перша сигнальна відповідає на запитання «Що для мене приємно?», сигналізує про невідповідність між вітальними інтересами особи та їх задоволенням.
? Друга сигнальна система стримує першу сигнальну систему (зокрема, генеровану нею агресивність) з точки зору розумної поведінки. Вона ніби запитує — «Що для мене корисно?». Друга сигнальна система може дати вихід агресивності, якщо лише вважає, що від цього їй не буде ніякої шкоди. На цьому рівні немає міркувань про моральність і совісність — є лише раціональний, прагматичний розрахунок. Можна сказати, що друга сигнальна є додатковим органом для індивідуального виживання, для забезпечення найперше особистих інтересів.
? Третя сигнальна система стримує першу і другу сигнальну з погляду етики. Вона ставить зовсім інші запитання, причому в категоричній, абсолютній формі: «Це добро чи зло, істина чи облуда, справедливість чи свавілля?». Третя сигнальна — це орган спільного виживання системи разом з надсистемою: починаючи сім’єю і закінчуючи всією планетою та всесвітом. Вона так спрямовує поведінку Людини, щоб вона не шкодила навколишньому соціальному та природному середовищу, але перебувала з ним в гармонійній єдності. Прагнення частин до гармонійної єдності в одному цілому — це є любов. Цілісний погляд на життя — це мудрість. Тому можна сказати, що третя сигнальна система — це орган мудрості і любові. Справді, адже любов робить Людину мудрішою, а мудрість завжди супроводжується любов’ю до Бога, до ближнього, до природи, в т.ч. штучної природи — техніки.
2. Друга сигнальна система складається з двох рівнів:
? нормативний розум: ефективні дії у стандартних ситуаціях, ефективне застосування соціальних та технологічних норм, здатність до швидкого засвоєння колективного досвіду, ерудиція;
? творчий розум: здатність вирішувати нестандартні завдання, знаходити причинно-наслідкові зв’язки, творче раціональне мислення.
В процесі розвитку Людини спочатку формується перша сигнальна система, потім друга, за нею — третя. Це відповідає послідовності їх виникнення в процесі еволюції Людини, тобто справджується біогенетичний закон Геккеля: «Онтогенез (індивідуальний розвиток) є коротким повторенням філогенезу (історичного розвитку)».
3. Мислення і поведінка Людини значною мірою визначається тим, яка сигнальна система в ній домінує (є керівною). В результаті можна виділити чотири типи Людини:
Людина-1 («Людина особистого досвіду»): Її поведінку в основному визначають інстинкти, рефлекси, бажання і пристрасті, які йдуть від першої сигнальної системи. Вони здатні досить легко підпорядкувати собі розум Людини (другу сигнальну систему) і не зважати на голос сумління (третя сигнальна система). Пізніше, коли пристрасть задоволена, починає говорити голос розуму («Ну чому я такий дурний?!») і, ще голосніше та категоричніше, голос совісті («я вчинив підло... Ну чому я такий поганий?»).
Людина-2 («Людина колективного досвіду») керується в основному розумом, який грунтується на всьому тому, що перевірено колективною практикою, що є традиційним і загальноприйнятим. Людина-2 здатна вчитися не лише на власних, але й на чужих помилках. Нерідко це ерудити, які знають, як це роблять інші, і здатні зробити краще. У стандартних ситуаціях друга сигнальна система здатна контролювати нестримність першої сигнальної і генерувати розумні рішення, проте в цілком нових і незнайомих обставинах цей контроль стає випадковим і ненадійним. Тобто нормативний розум Людини-2 здатний лише частково контролювати її першу сигнальну систему.
Людина-3 («Людина розуму»): У неї діяльність другої сигнальної системи досягає своїх вищих проявів, що виявляється у стійкій здатності до ефективного вирішення нестандартних завдань, до творчого раціонального мислення. Повнота реалізації другої сигнальної системи дозволяє цілковито контролювати першу сигнальну систему, що, серед іншого, виявляється у розвиненій рефлексії і виникненні феномену «внутрішнього спостерігача». Отже, Людина-3 — це вже Homo duplex (Людина подвійна). Проте її поведінка не завжди відповідає вимогам третьої сигнальної, що нерідко призводить до суперечностей між раціональним розрахунком і совістю, а це стає джерелом внутрішнього неспокою і страждань.
Людина-4 («Людина мудрості») керується третьою сигнальною системою, яка повністю контролює другу і першу сигнальну, точніше — гармонізує їхню діяльність. Людина-4 досягає внутрішньої гармонії, оскільки її розум і бажання спрямовані на добро і не суперечать голосу совісті, тож немає причин до психологічного дискомфорту. Людина-4 живе згідно зі своїми переконаннями, тобто, за словами Альберта Швейцера, її життя є найкращим аргументом на користь її філософії. Характерною властивістю Людини-4 є діяльна любов до ближніх і справедливість, коли вірні слова підкріплюються вірними вчинками.
4. Людина-1 і Людина-2 належать до Homo simplex (Людина проста), а Людина-3 і Людина-4 — до Homo duplex (Людина подвійна).
5. Життєва практика свідчить, що частина людей, в тому числі дуже розумних, не лише поводиться підло, але навіть не подає найменших ознак докорів сумління. Це може бути з двох причин:
? особа належить до одного з другосигнальних видів Homo sapiens (є палеоантропом або сугестором);
? особа є Людиною, але має неповноцінну (деградовану, нерозвинену або хвору) третю сигнальну систему.
Незалежно від справжньої причини (належності до не-людей, виродження, зіпсованості чи психопатії), такого роду «другосигнальну поведінку» можна ідентифікувати як поведінку Нелюда або Перевертня.
9. З ПОГЛЯДУ СУЧАСНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
Як ми вже знаємо, для хижих видів властива підвищена агресивність, спрямована на людей. Але в той же час очевидно, що за певних обставин агресивність може виявляти практично будь-хто. Де тут межа між поведінкою Людини і не-людини? Для з’ясування цього питання корисно звернутися до напрацювань сучасної психології.
Анатомія людської деструктивності
Під такою назвою в 1973 році вийшла книга філософа і психоаналітика Еріха Фрома (1900—1980). На основі критичного дослідження величезної кількості спеціальних праць у сфері агресивності людей і тварин він дійшов висновку про існування двох видів агресії — «доброякісної» і «злоякісної» : «Перший вид, спільний і для людини, і для всіх тварин, — це філогенетично закладений імпульс до атаки (або втечі) в ситуації, коли виникає загроза життю. Ця захисна, «доброякісна» агресія служить справі виживання індивіда і роду; вона має біологічні форми виявлення і згасає, як тільки зникає небезпека. До другого виду належить «злоякісна агресія» — це деструктивність і жорстокість, які властиві лише людині і практично відсутні у інших ссавців... Людина відрізняється від тварини саме тим, що вона є вбивцею. Це єдиний представник приматів, який без біологічних і економічних причин мучить і вбиває своїх одноплемінників, та ще й знаходить у цьому задоволення».
Зрозуміло, що останнє положення стосується далеко не всіх, оскільки в цій же книзі Фром аргументовано доводить наявність у людини інстинкту «не убий». Для доказу того, що переважній більшості людей не властива злоякісна агресія (т. з. «деструктивність», тобто прагнення до абсолютного панування над іншою живою істотою і до руйнування), Фром серед іншого звертається до відомого експерименту, проведеного в 1963 році Стенлі Мільграмом в Йєльському університеті. Метою експерименту було дослідження того, наскільки обставини можуть примусити людину виявляти жорстокість. Експеримент показав, що переважна більшість людей виявила наявність «голосу совісті», сильну реакцію проти жорстокості і неприйнятність садистського типу поведінки. З іншого боку, виразно виявилась і невелика група осіб, які в ході експерименту виявляли жорстокість, не відчуваючи при цьому найменших незручностей чи докорів сумління.
Аналізуючи інші подібні експерименти, Фром дійшов висновку, що «людина не так легко перетворюється в садиста. ...Існує велика різниця між поведінкою і характером. І необхідно розрізняти того, хто поводить себе у відповідності з садистськими правилами, і того, хто, виявляючи жорстокість до інших людей, знаходить в цьому задоволення». Останнє Фром пов’язує зі структурою особистості, тобто з «деструктивними рисами характеру, котрі не зникають і не виникають, а притаманні конкретному індивіду в прихованій чи явній формі завжди». Ці деструктивні риси характеру виявляються у вигляді садизму (мазохізму) або некрофілії. Фром вважає, що «серцевину садизму, притаманну всім його виявам, складає пристрасть, або жадоба влади, абсолютної і необмеженої влади над живою істотою, хто б це не був — тварина, дитина, чоловік чи жінка. ... Він (садизм) є перетворенням немічності в ілюзію всемогутності. Тобто це — релігія духовних виродків. ... Садист прагне стати господарем життя і тому для нього важливо, щоб його жертва залишилась живою. Саме це відрізняє його від некрофільно-деструктивних людей. Останні прагнуть знищити свою жертву, розтоптати саме життя...».
Фром констатує, що за певних обставин деструктивні особистості вибиваються у воєначальники або стають відомими державними діячами. Чи може суспільство захиститися від них? Це залежить від самого суспільства: «Якщо індивідуальний характер відхиляється від суспільного, то соціальна група має тенденцію посилювати ті риси характеру, які їй відповідають, і послаблювати небажані риси. Якщо, наприклад, індивід садистського типу живе у групі, в якій більшість людей не має цієї риси і де садистська поведінка засуджується, то це ще не значить, що садист-одинак обов’язково змінить свій характер. Однак він буде старатися діяти наперекір свому характеру; його садизм не зникне, але через нестачу живлення «засохне». ...Для суспільства антисадистської спрямованості особистість одного садиста не несе особливої небезпеки. Його будуть вважати хворим. Він ніколи не набуде популярності і навряд чи отримає доступ до соціально значимих позицій. Коли йдеться про причини і корені злоякісного садизму, то не можна обмежуватися лише вродженими біологічними факторами, але враховувати також психологічну атмосферу, від якої залежить не лише виникнення соціального садизму, але й доля індивідуального, особистісного садизму».
Констатуючи, що серед нас живуть тисячі прихованих садистів, Фром застерігає, що “з соціальної точки зору в буденному житті вони не завдають великої шкоди, хоча не можна недооцінювати числа тих, кому вони заподіюють шкоду і нещастя. Але коли сили руйнування і ненависті загрожують поглинути все суспільство, такі люди стають особливо небезпечними. Адже вони завжди готові стати для влади знаряддям жахів, тортур і вбивств... Тому треба вчитися читати книгу характерів і не чекати, коли обставини дозволять чудовиську показати своє істинне обличчя» (вид. наше. — І.К.).
Подібні міркування стосуються і некрофільної деструктивності. «Важливо зрозуміти, що повністю некрофільні характери зустрічаються порівняно рідко. Таких людей слід розглядати як важкохворих і шукати генетичні корені цієї патології. ...Немає жорсткої межі між некрофільною і біофільною* спрямованістю... Однак на практиці все ж цілком можна провести грань між переважно біофільним і переважно некрофільним типом особистості.
Навряд чи треба особливо нагадувати, що потенційно некрофільні особистості є носіями серйозної небезпеки для оточення. Це людиноненависники, расисти, палії війни, вбивці, потрошителі і т.д. Вони небезпечні не лише тоді, коли займають пости політичних лідерів, але і як потенційна когорта майбутніх диктаторів. З їхніх рядів виходять кати і вбивці, терористи і насильники. Без них не могла би виникнути жодна терористична система.
У світлі викладених фактів хіба не цікаво суспільству мати уяву про наявність серед населення потенційних некрофілів. На мою думку, знання складу населення з погляду потенційних носіїв некрофільної чи біофільної тенденції — справа великого соціально-політичного значення. ...Чи нас цікавить лише енергія, котру потребує матеріальне виробництво? При цьому ми просто не знаємо і не бажаємо знати, що існують і форми людської енергії, які є вирішальним чинником в соціальному процесі» (вид. наше. — І.К.).
Погляди Еріха Фрома на природу агресії і деструктивності також схиляють до висновку про те, що в середовищі сучасних Людей присутні особи, які знаходяться на примітивніших рівнях еволюційного розвитку і ще не мають сформованої третьої сигнальної системи .
Як ми вже знаємо, доброякісна агресивність має вимушений характер і виявляється лише в ситуаціях, які несуть загрозу життєвим інтересам окремої людини або групи; як правило, після спалахів такої агресивності слідують докори сумління. Можна сказати, що такого роду біологічна агресивність — це річ людська. Зате злоякісна агресивність, яка приносить задоволення без натяку на розкаяння, — це ознака того, що перед нами моральний виродок або не-людина (палеоантроп або сугестор-маніпулятор). Цю різницю добре висвітлює відома християнська формула:
Грішити — це річ людська.
Розкаятися і перестати грішити — це річ християнська.
Але перебувати в грісі (без розкаяння) — це річ диявольська.
10. СТРУКТУРА АГРЕСИВНОСТІ
Отже, характер агресивності є ключовим показником для ідентифікації людської або не-людської поведінки. Це спонукає нас глибше придивитися до феномену агресивності.
Зазвичай термін «агресія» застосовується тоді, коли йдеться про грубий фізичний тиск. Однак «душевна жорстокість, психічний садизм, бажання принизити іншу людину і образити її розповсюджені, мабуть, ще більше, ніж фізичний садизм. Цей вид садистських дій найменш ризикований, адже це зовсім не те, що фізичне насильство, це ж «тільки» слова. ...Психічний садизм має багато способів маскування: нібито безневинне запитання, посмішка, натяк... Хто не знає таких майстрів-умільців, котрі завжди знаходять точне слово або точний жест, щоб кого завгодно збентежити або принизити. Зрозуміло, особливого ефекту досягає садист, якщо образа здійснюється в присутності інших людей». На думку деяких соціальних психологів, «такі прояви, як виставлення когось у невигідному світлі, очорнення або публічне висміювання, позбавлення чогось необхідного і навіть відмова у любові та ніжності можуть за певних обставин вважатися агресивними». Попри велику розмаїтість підходів, можна запропонувати таке визначення агресії:
Агресія — це поведінка, спрямовання на завдання шкоди іншій живій істоті, яка має всі підстави уникати такого з собою поводження.
Згідно з цим визначенням: 1) агресія передбачає навмисне, цілеспрямоване завдання шкоди жертві; 2) шкода завдається живим істотам; 3) жертви не бажають такого поводження з собою.
Якщо поглянути на проблему агресії з точки зору гіпотези про видову неоднорідність Homo sapiens, то напрошуються такі висновки:
1. При загрозі власним або груповим життєвим інтересам Людина виявляє біологічну (доброякісну — за Фромом) агресивність, яка згасає при зниженні рівня цієї загрози і здебільшого викликає докори сумління та дискомфорт.
2. Для другосигнальних видів (палеоантропів і сугесторів-маніпуляторів), а також духовно неповноцінних Людей (моральних виродків) властива злоякісна агресивність, при якій не виникають докори сумління і яка супроводжується відчуттям задоволення від здійснення агресії у будь-якій формі (від брутального фізичного насильства та вбивства до злобливого зубоскальства чи тихого саботажу).
11. АБСОЛЮТНО НЕСТРИМАНІ І НАДМІРНО СТРИМАНІ АГРЕСОРИ
Як ми пам’ятаємо, видатний філософ, гуманіст і психоаналітик Еріх Фром закликав до проведення масштабних психологічних досліджень для виявлення осіб з деструктивним характером: садистів, некрофілів, моральних виродків. Підставою для цього є те, що руйнівні риси характеру є достатньо стійкими, вони «не зникають і не виникають, а притаманні конкретному індивіду в прихованій чи явній формі завжди». Справді, «все більша кількість даних свідчить про те, що риси характеру, які обумовлюють схильність до агресії, самі по собі є достатньо стійкими». Беручи це до уваги, багато дослідників почали вивчати особисті якості, які мають пряме відношення до агресивності. По-перше, немало зусиль було спрямовано на визначення характеристик, які вказують на схильність нормальних людей до агресії. По-друге, значна увага приділялась визначенню характеристик насильників — осіб, для яких виявлення крайньої агресивності настільки звичне, що суперечить уявленням про нормальну людську поведінку.
При ближчому розгляді було встановлено, що серед осіб, які вчинили важкі злочини, переважають люди або з надзвичайно «слабкими», або надзвичайно «сильними» бар’єрами, що стримують агресію.
Перших прийнято називати «абсолютно нестриманими агресорами» або «насильниками». Вони вважають агресію цілком прийнятною і легко застосовують її як засіб для досягнення своїх цілей. Характерно, що абсолютно нестримані агресори зовсім не відчувають вини за свою поведінку, позитивно ставляться до агресії і демонструють високий рівень імпульсивності.
І навпаки, злочинцями іноді виявляються т. з. надмірно стримані агресори — «пасивні, м’які за характером люди. Вони зовсім не імпульсивні і їх важко спровокувати. Вони видаються дуже терпеливими, здатні терпіти страждання протягом тривалого часу і вміють себе стримувати». Наведена нижче історія служить яскравим прикладом того, що може відбутися з такими людьми (Schultz, 1960):
Джим якось прийшов додому раніше звичайного і застав свою дружину в ліжку з сусідом. Він не знав, що робити. Просто зачинив двері, повернувся до роботи в полі і заплакав. За його словами, він міг «що-небудь» зробити, оскільки в сусідній зі спальнею кімнаті зберігалась заряджена гвинтівка. Пізніше Джим ніколи не нагадував дружині про невірність, і вона, бачачи відсутність будь-якого опору, осміліла. Коханець почав залишатися не лише на вечерю, а іноді й на ніч. Джим не заперечував і навіть позичав коханцю своєї дружини гроші, насіння, фермерське обладнання... Врешті-решт, коли минуло три роки, коханець приїхав на ферму Джима на вантажівці, завантажив її домашнім скарбом, худобою і, посадивши туди дружину Джима і чотирьох його дітей, поїхав. Джим, хоча й був вражений відсутністю дружини і дітей, не лише нічого не зробив для їхнього повернення, але й жодного разу не підійшов до коханця своєї дружини.
Звичайно, дуже важко уявити яскравіший приклад стримування перед лицем таких неодноразово повторюваних провокацій. Незважаючи на нахабні дії своєї дружини та її коханця, Джим не зміг протягом трьох років виразити в якій-небудь формі свій протест. Лише пізніше, коли він знову одружився і виявив, що й друга дружина йому не вірна, він нарешті вибухнув і з незвичайною жорстокістю вбив її разом з коханцем.
Отже, надмірно стримані агресори просто одного разу відчули, що їх «загнали в кут», і тоді їхнє терпіння луснуло. Після «викиду» агресії вони знову поверталися до свого звичного стану пасивності. Як правило, до моменту здійснення злочину вони ніколи не мали неприємностей із законом. Після здійснення насильства вони відчували докори сумління і негативно ставилися до агресії.
Неважко побачити, що надмірно стримані агресори демонструють те, що Фром називав доброякісною агресивністю, тобто такою, яка є реакцією на загрозу вітальним інтересам. Це Люди, причому здебільшого Люди прості, які «зірвалися» під пресом непомірно важких зовнішніх обставин.
З іншого боку, виявлена протилежна поведінкова група — абсолютно нестримані агресори, які залюбки застосовують насильство і не відчувають жодної вини; все це є критерієм не-людської поведінки.
Таким чином, навіть поверховий аналіз свідчить, що правопорушники, як і всі інші люди, досить чітко поділяються на дві групи, поведінку яких можна умовно назвати «людською» і «не-людською».
12. АДРЕНАЛІНОВИЙ ТЕСТ
Отже, сучасна психологія дає підстави серйозно поставитися до гіпотези, що серед Людей існують особи, які знаходяться на примітивнішому рівні еволюційного розвитку (зокрема, не мають розвиненої третьої сигнальної системи) і органічно схильні до поведінки, яку ми відносимо до не-людської. Така відмінність на поведінковому рівні дає підстави стверджувати, що вони належать до різних біологічних видів, адже відрізняються за морфолого-функціональним критерієм . Сучасна психологія дає можливість ідентифікувати поведінку трьох видів, які належать до родини Homo sapiens — а саме Людей, палеоантропів і сугесторів-маніпуляторів.
Проте морфолого-функціональний критерій видової відмінності включає не лише поведінкові, але й біохімічні та морфофізіологічні ознаки. З цього випливає, що людський вид і не-людські види можуть відрізнятися за показниками, які піддаються об’єктивним вимірюванням. Чи справді існують такі показники?
По-перше, як пишуть американські психологи Роберт Берон і Дебора Ричардсон, «існує немало даних, які свідчать про те, що для високоагресивних особистостей не характерна типова реакція на страх (Venables, 1987)» (згадувана вище властивість палеоантропів).
По-друге, «Хінтон, О’Ніл, Дишман і Вебстер (Hinton, O’Neill, Dishman & Webster, 1979) виявили (на основі шкірно-гальванічної реакції), що психопати-насильники виявляють менше передчасної тривоги, ніж нормальні суб’єкти». «З’ясувалось, що у агресивних осіб рівень адреналіну — речовини, яка має відношення до збудження і тривоги — порівняно низький (Olweus, 1987; Woodman, Hinton & O’Neill, 1978). Таким чином, агресивні особистості відрізняються меншою реактивністю і виявляють менше стурбованості, ніж нормальні люди». Дослідники порівняли виділення адреналіну і норадреналіну в стресових ситуаціях у пацієнтів тюремних лікарень. З’ясувалося, що досліджувані особи виразно розділились на дві групи — з нормальною реактивністю і зі зниженою реактивністю. Причому у осіб зі зниженою реактивністю в стресових ситуаціях значно нижчі рівні адреналіну і значно вищі рівні норадреналіну, ніж у індивідів з нормальною реактивністю. «Але найцікавішим для цілей нашого дослідження є той факт, що особи зі зниженою реактивністю здійснили проти незнайомців значно більше злочинів із застосуванням насильства і злочини зі смертельним наслідком, ніж особи з нормальною реактивністю».
Зрозуміло, що це не означає, ніби «адреналіновий тест» може бути 100-відсотковим індикатором генетичної належності до Людини чи не-людини (можливо, що на реактивність може впливати, наприклад, виховання дітей з самого раннього віку). І тим не менше, дослідження виявляють сукупність інструментально вимірюваних показників, за якими можна констатувати нерозвиненість у особи третьої сигнальної системи — і здійснити профілактичні заходи. Наприклад, для таких осіб і для суспільства в цілому буде краще, якщо їхня робота не буде пов’язана з керуванням людьми і прийняттям відповідальних рішень.
13. НЕ ПРОВОКУЙТЕ ПОТЕНЦІЙНИХ АГРЕСОРІВ
Але це приклад, так би мовити, заходів індивідуальної профілактики. В цілому ж потрібно створити таку соціальну атмосферу, в якій не-людська поведінка зустрічала б осуд, ставала невигідною і навіть небезпечною. Наприклад, Берон і Ричардсон вважають, що агресивні прояви можна зменшити, якщо створити таку ситуацію в суспільстві, коли:
1) потенційні агресори не зазнають сильного провокування;
2) практично не отримують вигоди від застосування агресії;
3) можливе покарання за агресивні дії буде суворим;
4) ймовірність покарання висока.
У наш час найбільшим провокатором агресивності є телебачення. «Починаючи з 1967 року Джордж Гербнер і його помічники (George Gerbner & others, 1993) з Пенсільванського університету проглядали сітку телетрансляції США в найкращий час і суботні ранкові розважальні програми. І що вони виявили? Дві з кожних трьох програм містили сюжети насильства («дії фізичного примусу, що супроводжуються погрозами побиття чи вбивства, або безпосередньо побиття чи вбивства»). До чого це веде? До моменту закінчення середньої школи дитина продивляється по телебаченню близько 8000 сцен з убивствами і 100000 інших дій із застосуванням насильства". Розмірковуючи з приводу своїх підрахунків, виконуваних ним вже 22 роки, Гербнер (Gerbner, 1994) сумно констатує: «В історії людства були й кровожерливіші епохи, але жодна з них не було до такої міри просякнута образами насильства, як наша. І хто знає, куди нас віднесе цей страхітливий потік зримого насильства, що просочується в кожний дім через екрани телевізорів у вигляді сцен бездоганно відрежисованої жорстокості».
З іншого боку, дослідження показали, що спостерігання людьми моделей миролюбної поведінки і навіть прості заклики до стриманості суттєво зменшують ймовірність агресивних проявів.
З усього цього випливає, що потрібно терміново зупинити зливу насильства і аморальності в засобах масової інформації, припинити оспівування гвалтівників, шахраїв, збоченців і моральних виродків. Водночас необхідно демонструвати ті моделі поведінки, які сприяють посиленню в Людях людяності.
У цьому контексті одним з небагатьох позитивних прикладів може бути відомий детективний серіал, в якому лейтенант поліції Коломбо (його роль виконує Пітер Фалк) бореться з Нелюдами і Перевертнями. Детектив Коломбо нас переконує, що добро сильніше за зло і що Людина здатна побороти чудовисько — завдяки своїй духовній та інтелектуальній вищості. До речі, без жодного матюка, пострілу чи вибухаючого авто.
14. ДРУГОСИГНАЛЬНА ПСЕВДОЕЛІТА
Сьогодні наш народ намагається зрозуміти, в чому справжня причина його нестерпного життя, страждань, бідності, несправедливості. Одні вбачають головні причини в підступних зовнішніх впливах, другі у всьому звинувачують «комуністів», треті — «демократів», четверті — «націоналістів»... Однак безпосередньою причиною теперішньої гострої кризи є домінування другосигнальної поведінки у всіх сферах — ідеології, культурі, бізнесі, політиці.
Врешті-решт, тут немає нічого дивного: в перехідні і кризові періоди, коли на якийсь час перестають діяти правові, соціальні і моральні обмеження, вітчизняні та інородні Нелюди і Переверні стають особливо активними, адже їх вже нічого не стримує — ні зовнішні регулятори, ні внутрішні (совість).
Більше того: якщо вірна гіпотеза професора Бориса Поршнєва та його школи (див. розділ 4. Походження людських видів), то частина Нелюдів і Перевертнів — а саме палеоантропи і сугестори — є носіями вродженої, інстинктивної агресивності, спрямованої на Людей, які в доісторичні часи були для них звичним об’єктом полювання («дичиною», «м’ясом»). Протягом багатьох тисяч років палеоантропи і сугестори — перші людожери — «біологічно утилізовували неоантропів на свою користь».
Подібно, що сьогодні ми є очевидцями нового етапу «утилізації»: за десять років «реформування» людей в Україні стало на два мільйони менше (не плутати зі зменшенням народжуваності в країнах Заходу), а майнове розшарування між багатими і бідними досягло небачених розмірів. Якщо ж до цього додати більше ніж двократне зменшення економічного потенціалу і жебрання на вулицях вражаючої кількості безпритульних дітей, виїзд з України понад 5 тисяч вчених і півмільйона молодих жінок, то маємо ознаки народу, переможеного у війні.
Але хто ж з ким воював, адже бойових дій начебто не велося? Напрошується висновок, що одна невелика частина населення здійснює системну агресію щодо іншої, «утилізуючи» її на свою користь.
Другосигнальні «господарі життя» вважають, що такий стан речей є цілком нормальним. Серед іншого, підтримується міф, що треба залишити при владі теперішніх «панів», які вже нажерлися, інакше прийдуть нові голодні, тож буде ще гірше. Але «вовки» ніколи не наїдяться і не зупиняться, бо «вовк» завжди «неситий». Тим більше, що прагнення до егоїстичних задоволень у псевдоеліти вже переважило її інстинкт самозбереження: в ситуації розкрученої нею деморалізації, криміналізації і наркотизації суспільства небезпека загрожує всім, навіть найбільш заможним і захищеним.
Але чи є у Людей шанс зупинити людожерські експерименти, налагодити гідне життя для себе і дати майбутнє своїм дітям? У доісторичні часи Люди перемогли неандерталоїдів. Сьогодні вони можуть, делікатно виражаючись, відмовитись від послуг другосигнальної псевдоеліти, найперше — «вовків в овечих шкурах». Але щоб це здійснити, спершу треба розпізнати і підтримати національну еліту, тобто, за євангельською термінологією, Добрих Пастирів.
15. ВИЛУЧІТЬ ЛУКАВОГО З-ПОМІЖ СЕБЕ!
Ісус Христос з притаманною Йому ясністю і наочністю описує якості Доброго Пастиря. Вчитаймося в Євангеліє: «Пастир добрий кладе життя власне за вівці. А наймит, і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці і тікає, а вовк їх хапає і полошить. А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці» (св. Йоан, 10.11-13).
В цьому фрагменті, крім Доброго Пастиря, описано також два типи псевдопастирів.
Перший з них — це наймит, який опікується вівцями лише тому, що йому за це платять. Він прийшов до отари, щоб заробити гроші, тому у випадку небезпеки дбає найперше про себе.
Другий тип псевдопастиря — це чужинець, «той, хто не вівчар», який не має любові до своєї «отари», бо для нього «вівці не свої».
Таким чином, розрізняємо Добрих Пастирів, які усвідомлюють свій обов’язок щодо СВОГО народу, люблять його і готові покласти за нього власне життя. Причому одні з них діють у царині духу (духовна еліта нації — Брахмани), інші — в практично-організаційній сфері (владна еліта — Кшатрії). Умовно кажучи, перші передусім захищають душі своїх підопічних, другі — їхні тіла.
Крім істинної еліти, існує другосигнальна псевдоеліта, яка лише імітує поведінку Пастирів:
? «наймити» — люди, які прийшли до влади задля заробітку;
? «невівчарі» — чужинці, які працюють заради себе або свого, неукраїнського народу;
? «хижі вовки» та «вовки в овечих шкурах» — Нелюди і Перевертні (можуть водночас входити до складу двох попередніх категорій псевдопастирів).
Все сказане вище дозволяє усвідомити, що головна проблема України не в зовнішніх ворогах, не в загрозі перемоги «лівих» чи «правих», і навіть не у відсутності розумної антикризової державної програми. Україні не допоможе жодна найгеніальніша програма і найпотужніша зовнішня допомога, доки нею керуватимуть «хижі вовки», «наймити» та дурні, доки на вершині влади пануватимуть антилюдські цінності і диявольські правила політичної гри.
Ситуація покращиться лише тоді, коли функцію вищого керівництва здійснюватимуть Люди, які мають відповідні здібності до керування, є носіями моральної поведінки і володіють для цього достатньою кваліфікацією, незалежно від їхньої партійної, фахової, кланової, вікової, статевої чи іншої приналежності. Завдання полягає в тому, щоб виявити і підтримати саме таких Людей.
З іншого боку, потрібно пильніше приглянутися до «хижаків» і не плекати ілюзій щодо їхньої хваленої «інтелектуальності». Краще скористатися порадою святого апостола Павла: «Хто зветься братом, та є ... хижак — із таким навіть не їсти! Тож вилучіть лукавого з-поміж себе!» (Перше послання св. ап. Павла до Коринтян, 5.11-13).
« повернутися | обговорити на форумi »
|
