Щоб не загубитися у морі фактів, спробуймо структурувати наші знання про аріїв за трьома основними сферами людської життєдіяльності: 1) духовно-світоглядна; 2) соціально-організаційна; 3) технологічна. 

8.1. Світогляд свободи

В основу арійського світогляду покладена проста ідея: весь світ, видимий і невидимий, — це цілісний живий організм, що розвивається. Цим світом керує єдиний Бог-Творець, податель життя, справедливий і люблячий. Людина розвивається і вдосконалюється разом зі всім світом, більш того — вдосконалюючи себе, людина вдосконалює світ. Це вдосконалення відбувається лише тоді, коли людина діє свідомо і добровільно. Розвиваючи в свободі себе і навколишній світ, людина стає Божим співробітником-співтворцем і сама поступово набуває божественних ознак. Тому ключовими словами арійського світогляду є “свобода” і “творчість”. Все, що робиться несвобідно, під примусом — це зло. Ця теза пізніше була зафіксована у індо-арійському “Кодексі Ману” (“Кодексі Людини”) у вигляді наступної екстреми: 

Все, що залежить від чужої волі, — зло; 
Все, що залежить від власної волі, — добро;
Необхідно знати це коротке визначення добра і зла.

Свобода і творчість — це засіб розвитку людини і наближення її до Бога. Проте цей засіб небезпечний, оскільки може нести як добро, так і зло. Його правильне і безпечне застосування відбувається лише тоді, коли людина усвідомлює себе невід’ємною складовою світового організму і відчуває до нього любов. Тому наступними ключовими словами арійського світогляду є “цілісність” (єдність), “любов”, “праведність”.

Творчість, здійснювана з любов’ю і прагненням до святості, завжди несе добро. Бог сприяє творчості людини, надає їй сміливості і натхнення. Завдяки Божій любові людина не боїться творити, хоча творчість — це завжди зіткнення з невідомим і таємничим. Уявлення про доброго і милосердного Бога — це необхідна умова творчої розкутості людини. Творчість і страх є несумісними. 

8.2. Природовідповідна соціальна організація

Практичним наслідком описаних вище світоглядних засад стали:

• стрімкий розвиток відтворюючого господарства;

• надзвичайна етнотворча потенція

• збалансовані стосунки між чоловіками і жінками (на території України жінка ніколи не була рабинею)

• відраза до деспотизму (на території України ніколи не було деспотичних держав).

Відраза до тиранії — це архетипова особливість арійського мислення. Згадаймо, що вже індоєвропейський Сумер складався з вільних міст-держав, де князь (“лугаль”) щороку обирався на загальних зборах-вічах (тиранія на цій території виникла лише після знищення сумерської державності семітським Аккадом). Подібний устрій несли з собою пелазги — достатньо згадати давню Грецію з її демократичними містами-полісами. Арійська традиція людської свободи знайшла своє продовження в державі Антів і Київській Русі, а на Запорізькій Січі стала центральним принципом всієї організації життя. Інша справа, що цією свободою наші предки не завжди вміли правильно розпорядитися, проте іншого шляху не буває: “щоб навчитися плавати — треба плавати”. 

Описуючи життя індоєвропейських народів, історики звертають уваги на ще одну спільну характерну рису — становий (феодальний) устрій, обов’язковим елементом якого є обмеження царської влади. Наприклад, з початку II тис. до н.е. суспільство хетів (гетитів, гетів) ділилося на жерців, бояр з військом, купців, ремісників, селян. Хети “мали деякі звичаї, властиві, як прийнято вважати, суто індоєвропейцям. До таких звичаїв належить, наприклад, більш демократичний, ніж у типово східних деспотіях, спосіб урядування. Усе військо хетитів творило асамблею “панкус” (зібрання панів — І.К.), яка спільно вирішувала всі важливі судові справи, карала злочинців. Влада зосереджувалася в руках невеликої кількості найпотужніших родин, які володіли великими землями і присягали на вірність цареві. Такі стосунки з правничої точки зору можна назвати примітивною феодальною системою” . Державна хетів являла собою “федерацію з дрібними князівствами, провінціями, протекторатами та васалами, що давало ассірійцям змогу за гроші викликати міжусобні війни” . Подібний устрій зустрічаємо у пелазгів-филистимлян, у індійських аріїв, антів, русичів та багатьох інших індоєвропейських народів. 

Як ми вже розповідали, зародки цього устрою сягають середини VI тисячоліття до н.е. і випливають з ведичного вчення про чотири соціальні функції. На території України воно було втіленим у життя за допомогою чотирьох соціальних підсистем — т.з. варн. Арійські варни мали такі назви: 

1) Брахмани (“люди духу”, “носії слова”, “мудреці”, від. “бог”+”ра” — божественне світло, “ман” — людина); 
2) Кшатрії (“люди влади”, “мечоносці”, від “кес” — меч), 
3) Вайш’ї (господарі, від санскритського “віші” — сільська громада), 
4) Шудри (несамостійні працівники-виконавці, неповнолітні, непосвячені). 

Ці назви варн сьогодні є загальновідомими завдяки поширенню відомостей про Індію, де 3 тисячоліття тому придніпровські арії сформували суспільство, структуроване на 4 касти. Найдивовижніше те, що ці ж самі назви є глибоко вкоріненими в українську культуру.

 8.3. Брахмани 

На санскриті назва цієї варни звучить як “brahmana”. З часів Трипільської Аратти в українській мові залишилося слово “рахман” (“врахман”). Згідно зі словником Бориса Грінченка “рахман” означає: “житель міфічної місцевості, праведний християнин”. Це слово представлене в різноманітних прислів’ях і приказках: “На Юра-Івана, на рахманський великдень”, “постимося, як рахмани”, “рахманна земля”, “рахманний кінь”. Слово “рахманний” означає спокійний, смирний, тихий . 

Особливий інтерес викликає прислів’я “Поти рахман плохий , поки собаки не обступлять” (“Доти рахман сумирний, доки його не чіпають”). Це прислів’я пов’язане з тим, що саме арійські рахмани були першими творцями системи бойових єдиноборств, від яких пішли нинішні “гопак”, “кун-фу”, “карате” тощо. Одним з підтверджень цього факту є зображення аріїв у тренувальних бойових стійках на скульптурі Пуруші. Арійський Пуруша — це Архетип Людини, всесвітній Брахман, Першолюдина. На малюнку зображений Пуруша, знайдений у Криму поблизу села Казанки на верхівці арійського кургану. Час його створення — 3-2 тис. до н.е. Курган належить до т.з. “Кемі-обинської археологічної культури”. Кемі-обинці — це був, за твердженням Юрія Шилова, клан жерців-брахманів. Саме брахмани започаткували виготовлення кам’яних Пуруш, після чого цей звичай було підхоплено сусідніми арійськими племенами. 

Про варну брахманів згадується у літописі “Повість врем’яних літ”: “Закон же у іуктриян, яких ще називають врахманами і осторовитами, від прадідів за приклад і благочестя взятий, під страхом великим не їсти м’яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби” . Перераховані “кваліфікаційні вимоги” до брахманів пов’язані зі специфікою виконуваної ними функції. Згідно з віруваннями аріїв, брахман був створений з Божих вуст: “Заради процвітання світів Він створив зі своїх уст, рук, стегон і ступень брахмана, кшатрія, вайш’ю і шудру” (Закони Ману). Функція брахмана полягала в тому, щоб бути постійно відкритим до Божої мудрості, зберігати отримані від Нього знання (Слово) і передавати їх людям — а для цього треба було постійно тримати в чистоті тіло і душу.

Народна пам’ять донесла до нас згадку про варну брахманів в топонімах (напр., Рахманівка на Дніпропетровщині), у великій кількості прізвищ, похідних від “рахман” (Рахман, Рахманюк, Рахманський, Рахманов, Рахманінов тощо), а також звичаях і легендах. Центральне місце серед них займає Рахманський Великдень: “Четвертої середи по святах великодніх обходять гуцули Рахманський Великдень. Того дня не йдуть вправді до церкви, але дома на знак свята здержуються від усякої роботи. Гуцули повістують, що рахмани — се черці, справедливі руснаки; вони такої віри, як і ми. Вони жиють далеко на сході в монастирі, де ведуть богомільне житє...” . На думку Ю.Шилова, “в цій легенді мовиться саме про орійських брахманів-жерців, які пішли в Індію й не вернулися” . Святкування Рахманського Великодня було дуже поширене в Україні — Олекса Воропай зібрав його описи на Полтавщині, Херсонщині, Київщині, Поділлі. 

8.4. Священна мова санскрит

Феноменальним досягненням арійських брахманів було створення ними штучної мови, відомої нині як санскрит. Слово санскрит означає “досконало оброблений”, “відшліфований”, “культурний”. Ця мова вважається священною, бо нею користувалися жерці для спілкування з Богом, нею написані релігійні тексти. Інші верстви населення — воїни, селяни, ремісники, торговці — розмовляли просторічною мовою, пракритом.

Компонент -крит у словах санскрит і пракрит має значення “зроблений”, “створений”, а пра- означає те саме, що й українське пра- в словах прадід, правнук, праліс, правітчизна, прабатько тощо. Тобто термін пракрит означає “первісний”, “правічний”, “прастворений”. Із цими двома термінами пов'язані два інші дуже важливі терміни — санскріті (культура) та пракріті (природа). Так що співвідношення між санскритом і пракритом приблизно таке ж, як між сучасною українською літературною мовою і мовою розмовною (діалектно-суржиковою).

Санскрит дозволяє приблизно зрозуміти, якою мовою розмовляли у Трипільській Аратті. Завдяки славнозвісному українському традиціоналізму (див. розділ 6 “Сумери: діаспора, яка не повернулась”) багато чого з мови трипільських аріїв збереглось до наших часів. Причому йдеться не лише про основний лексичний фонд, а й граматичну будову, тотожність численних префіксів, суфіксів, часток, наявність відмінків і відмінкових закінчень, кличної форми тощо. Ось деякі тільки лексичні сходження, досліджені Степаном Наливайком .

Терміни спорідненості: тата — тато, мата, ма'гар — мати, матір, нана — неня, дада — дід, пардада — прадід, девар — дівер, бграта — брат, свастрі — сестра, свасур — свекор, суну — син, відгва — вдова, наводга — невістка, снуша — синова дружина (рос. сноха).

Займенники: ту — ти, сваям — сам, свій — свій, тваї — твій, маї — мій, катара — котрий, татсама — той самий, анья —інший, та — та, тат — той, то — те.

Числівники: аді — один, дві — два, трі — три, чатура — чотири, панча— п'ять, даса — десять, шата — сто, убга — обидва, багута — багато, багутера — багатеро, двітій — другий, трітій — третій, шаштха — шостий, двішата трідаша чатварі — двісті тридцять чотири.

Частини тіла: наса — ніс, бгру — брова, гріва — шия, пада — п'ята, хаста — кисть, мурдга — обличчя (морда), паршва — перса, стана — стан, груди.

Прикметники: пурна — повний, крішна — гарний (красний), прія — приємний, сваччха — свіжий, нава — новий, юва — юний, сукха — сухий, танга — тугий, нанга — нагий, віхваліт — схвильований, швета — світлий, уткріта — відкритий, паріпурна — переповнений.

Іменники: уда — вода, муша — миша, шула — шило, манса — м'ясо, дгама — дім, ніша — ніч, тама — тьма, авіка — овечка, біджа — зерно (збіжжя), пхена — піна, дгвані — дзвін, набга — небо, набгаса — небеса, кута — куток, самбгар — собор, раса — роса, двара — двері, гірі — гора, ватар — вітер, гіма — зима, юшіка — юшка, чашака — чашка, коша — кіш, плавана — плавання, парівартана — переміна (досл. перевертання).

Дієслова: смаяті — сміятися, рудаті — ридати, бгаяті — боятися, плаваті — плавати, кагаті — казати, наштаті — нищити, бгагаті — бігати, кхелаті — гуляти, ліп'яті — ліпити, лубг'яті — любити, будг'яті — будити, джіті — жити, кшаяті — сяяти, чуматі — цілувати (цьомати), піті — пити, ліг'яті — лизати (лигати), джняті — знати, падаті — падати.

Службові слова: хат — геть, атаг — отож, тада — тоді, праті — проти, ну —ну, на — ні, то — то.

У пам'ятках, писаних санскритом, особливо в «Ріґведі», «Махабгараті» й «Рамаяні», багато точок дотикання з Україною, українцями й українськими реаліями, давніми й сьогочасними. Наш фольклор зберігає основний міф «Ріґведи» про битву громовержця Індри з могутнім асуром — демоном Врітрою, який у наших веснянках виступає як злий цар Ворот або Воротар. «Рамаяна» виявляє тісну спорідненість із українським фольклором, звичаями та обрядами. У «Махабгараті» боги, царі, мудреці й могутні воїни носять імена, які сьогодні побутують в українців як прізвища. І водночас діють племена й народи, що їх античні автори фіксують і на території Давньої України. З чого напрошується цілком логічний висновок: предки сучасних українців брали участь у подіях, описаних у «Махабгараті», а самі ці події, принаймні деякі, відбувалися і на теренах України.

Такі українські прізвища, як Баглай, Бака, Бакота, Балвір (Бальвір, Балбир), Бушма, Бушмака, Вишень, Гупал (Гупало), Кічак, Кришень, Кундера, Кундіренко, Курупа, Манджула, Пандай, Панікар, Судас, Хопта, Чамара, Шандра, Шіваненко, Шудря, Шудрак та багато інших прослідковуються у ведах та епосах. Вони важко надаються до витлумачення на слов'янському ґрунті, але легко й переконливо пояснюються з санскриту.

Є низка й українських назв, що мають своїх двійників в Індії та індійських джерелах. Це Вишнопіль, Краснопіль, Канів, Миргород, Миропіль, Панікарча, Райгородок, Родень, Самгородок, Тараща, Трипілля, Халеп'я, Чигирин, Шандра, Умань, Ямпіль тощо. Вони й собі переконливо витлумачуються з санскриту.

Санскрит допомагає по-новому поглянути на деякі українські реалії, скажімо, на ті ж імена й назви. Проілюструвати це можна бодай таким прикладом. У «Ріґведі» й «Махабгараті» чимало імен із компонентом — шравас, тотожним слов'янському — слав: Вішравас, Уграшравас, Пар'яшравас, Бгурішравас, Багушравас тощо. Вони тотожні нашим історичним і сучасним іменам Віслав, Горислав, Переяслав і Богуслав. Останні три імені, тобто Переяслав, Борислав і Богуслав водночас означили й міста, помітні в багатовіковій історії України, та й не лише України. Щодо походження і значення цих імен та назв і досі немає одностайності: назву Переяслав виводять від «переяти славу», Борислав — від «який славно бореться», Богуслав — від «бога славлячий» чи «славний, як бог». І тільки санскрит дозволив з'ясувати, що ці три імені й назви — семантичні, тобто значеннєві двійники, вони мають однакове значення. Оскільки компоненти Пар'я-, Бгурі-, Багу- в санскриті синоніми й означають «багато», «дуже», «вкрай, «надзвичайно», «винятково». Тобто всі три назви і всі три імені мають однаковий зміст — «Багатославний», «Велеславний», «Преславний».

Характерно, що подібні імена й назви лише згадуються в «Рігведі» та «Махабгараті» — в сучасних індійців і в сучасній Індії немає ні таких імен, ні таких назв. Тоді як в Україні такі імена й назви побутують і досі. Це можна пояснити одним: подібні імена ведійські арії принесли до Індії з місць свого попереднього проживання, зі своєї прабатьківщини, тобто з території сучасної України. “І якщо в епічних пам'ятках на санскриті стільки точок дотикання з Україною, то, поза сумнівом, на нашій давній землі колись звучав і санскрит — мова священнодійств і жерців, мова культури, літератури й науки. Як і пракрит — мова простолюду, мова воїнів і хліборобів. Сліди цих мов і досі зберігаються в нашому фольклорі, побутовій, обрядовій і весільній термінології, в іменах, прізвищах, етнонімах, топонімах і гідронімах. Немає жодного сумніву, що найбільші несподіванки й відкриття стануться при зверненні саме до санскриту й санскритських джерел, які чекають своїх дослідників і які здатні пролити яскраве світло на нашу багатовікову історію і культуру, часто-густо обібрану, перекручену й хибно витлумачену. Саме санскрит і санскритські джерела дають змогу по-новому, іноді під незвичним і незвичайним кутом поглянути на давні й сьогочасні українські реалії, які досі або не мали пояснення, або пояснювалися поверхово й малопереконливо” .

8.5. Земля Вепра

 

Золота фігурка вепра зі срібними іклами.  Хомина могила, 4 ст. до н.е

Символом варни брахманів був вепр. Це пов’язано з тим, що виконання духовної функції потребує деякої віддаленості від світу, а вепр якраз і вважався “самітником”, “монахом” (від гр. “монос” — один, єдиний). Оскільки надчорноморська Гіперборея була духовним (брахманським) центром білої раси, то в індо-арійській традиції вона називалася “варахі” (“земля вепра”) або “земля брахманів”. У північноєвропейських мовах корінь “вар” в імені вепра зустрічається у формі “бор” (звідки англ. boar і нім. Eber). Первісна назва Північного Надчорномор’я була “Борея” (“земля вепра”), а оскільки ця територія знаходилася на півночі ареалу білої раси, то греки пізніше її ототожнили з поняттям “Північ”, посиливши словом “крайня” (гіпер), внаслідок чого і вийшла “Гіперборея” (Земля крайньої Півночі). З цієї причини, як вказує Рене Генон, первинну (примордіальну) Гіперборейську Традицію правильніше було б називати “Бореальною”, тим самим стверджуючи її безумовний зв’язок з Бореєю або “землею вепра”.

Корінь “вар” або “вір” на санскриті ще має значення “накривати”, “захищати” і “ховати”; він служить, як пише Рене Генон, для позначення неба і ідеально прикладається до духовних центрів, які являються на землі образами самого небесного світу . “Додамо, що той самий корінь має ще й значення “вибору” або “обрання” (вара), який, очевидно, позначає регіон, який прийнято позначати такими іменами, як “земля обраних”, “земля святих” або “земля блаженних”” . 

В зороастрійських текстах вказано, що праведний цар Їма за вказівкою Верховного Бога (Агурамазди) для порятунку людей від Великого потопу будує ковчег, який називається “вара”. Це наводить на думку, що “варахі” могла означати “земля обраних” або бути землею, де врятувалися обрані від вод Великого потопу чи Циркумпонтійської катастрофи. Як би там не було, але після зміщення літосфери ця територія володіла найкращими геофізичними умовами для розвитку біологічного життя і людської цивілізації. Наприклад, це єдине місце на земній кулі, де ширина чорноземної зони досягає 500 км. За словами фундатора науки про ґрунти В.В.Докучаєва, український чорнозем є “результатом надзвичайно щасливого і дуже складного комплексу цілого ряду фізичних умов” і що в існуючих кліматичних умовах ніде на земній кулі навіть за мільйони років не може утворитися “такий благодатний ґрунт, який становить корінне, ні з чим не зрівняне багатство” .

8.6. Кшатрії

Назва арійської варни кшатріїв збереглась в українській мові у словах “кіш”, “кошовий”, “шатро” (військовий намет). В перекладі з санскриту слово “кшатра” означає “влада” , а кшатрії (kşatriya) — це “наділені владою”, “люди влади”. Звучання назви варни кшатріїв як слова жіночого роду — “кшатрія” — притаманне українській мові: “референтура” (група, що виконує функцію реферування), “адвокатура” (діяльність адвоката), “господарка” (функція ведення господарства) тощо. 

Варна кшатріїв набула особливого значення в Козацькій Україні, в результаті чого всіх українців почали називати козаками або черкасами (давньоукраїнське “чер-кас” — священний, чарівний воїн). Про прямий генетичний зв’язок між арійськими кшатріями і козаками свідчать такі елементи, як кобзарство, “оселедець”, червона китайка, малиновий прапор, бойовий пояс, козак-характерник тощо. “Багато архаїчних елементів козацької культури, як і української традиційної культури взагалі, мають дуже глибокі історичні корені, що сягають праіндоєвропейських часів. Багато з них простежуються у культурній традиції арійської Рігведи, що почала формуватися 6000—5000 р. тому в українських степах. Сліди деяких з цих архаїчних рис є у культурі інших народів індоєвропейської мовної сім'ї” .

У скитські часи для позначення належності людини до варни кшатріїв використовували слово “ксай” (“сай”), наприклад, в імені першого скитського царя Колоксая (“коло” — плем’я, народ, сколоти; “ксай” — цар; тобто Колоксай — “Цар народу”). Царське звання було найвищим у варні кшатріїв, від слова “цар” походить “лицар” — шляхетний воїн. У нинішній Україні величезна кількість прізвищ з кшатріївськими “ксай”, “цар”, “кас”: Максай, Сай, Сайко, Сайчук, Сайченко, Саєнко, Цар, Царевич, Царевський, Царенко, Царик, Царинний, Царук, Черкас, Черкасенко тощо. Арійські воїни ще називалися самарами, звідки українські прізвища Самар, Самарай, Самардак, Самаренко, Самарин, Самарич, Самарчук та інші.

Варни кшатріїв і брахманів об’єднує те, що загальне благо вони, згідно зі своєю природою, ставлять вище власного блага. Їхнє призначення — служіння Богу і народу. Ці дві варни являють собою організуюче начало, і їхня сила проявляється лише у тісній взаємодії: “Влада кшатріїв, яка зміцнюється брахманством і яка отримує поради радників, непереможна і перемагає у вічності, озброєна у відповідності з науками” . Ця ж сама думка про необхідність гармонійної взаємодії варн брахманів і кшатріїв проходить через всю кельтську традицію (яка разом з індо-арійською традицією безпосередньо витікає з Примордіальної традиції). Найбільш виразно це проявилося в легендах про Мерліна (друїда-брахмана) і короля Артура (кшатрія-лицаря). 

Символом варни кшатріїв був могутній тур, звідки походить арійський титул “буй-тур” і “яр-тур”. Зі створенням першої арійської держави (Сонцеподібної Аратти) кшатрії почали відігравати все помітнішу роль, в результаті чого назва “Земля Вепра” (Борея) з часом була витіснені назвою “Земля Тура” (Таврія) . Оскільки Син Божий (під іменами Луг, Крішна, Баал, Мітра, Дажбог та ін.), уособлюючи верховну владу, був водночас покровителем воїнства, то в наступні войовничі часи Його могутність символічно зображали у вигляді Тура (Крилатого Бика) — символом божественної могутності і плодючості.

8.7. Вайш’ї

Назва цієї варни на санскриті звучить як “вайш’я” (vaiçya) – “наділені господарством”, “наділені справою” (порівняйте з “кшатрія”). Ця назва збереглась у давньоруському “весь” — село (санскритське слово “віш” — сільська громада, яке, до речі, має свій індійський відповідник — “грама”, тобто сільська община) . Це слово має і латинський відповідник — “vici”, що означає “господарство”, “селянський двір”. 

Варну вайш’їв складали самостійні виробники, власники свого господарства: землероби, скотарі, купці, ремісники. Саме ця варна була основою економічної могутності держави, складала її “середній клас”. Якщо використовувати сучасну термінологію, то вайш’ї — це люди, які мають свою справу, свій “бізнес”, одним словом, “бізнесмени”. Англійське слово business man (від. business — діло, заняття; man — людина) походить від староанглійського bisig – активність, діловитість.

Очевидна близькість коренів “весь”, “віш”, “vic” і “bis” (звуки “б” і “в”, а також “ш” і “с” нерідко переходять одне в одне, наприклад, Варвара і Barbara). Так що сучасне слово “бізнес-мен” — це повний відповідник арійському “весі-ман” (ділова людина, господар, ґазда). Про це свідчать і синоніми слова “господар”, які прямо вказують на діловитість і самостійність: “власник землі, заможний селянин, хлібороб, господар своєї долі, сам собі пан, сам собі голова” . З ним пов’язане слово “госпóда” — “дім, домівка, оселя, хата, господарство” . Все це дозволяє наблизитися до стародавніх уявлень про село. Арійське село (весь, віш) — це осередок ділових людей (якими в той час вважались селяни — вайш’ї) і ділової активності (сільського господарства, торгівлі та ремесел). Арійський селянин-вайш’я з волом і плугом сприймався в ті часи так само “круто”, як нині сприймається бізнесмен зі своїм “мерседесом” і мобільним телефоном.

Прізвища вайш’їв здебільшого позначали їхню професійну спеціалізацію: Бондар, Бортник, Пасічник, Коваль, Крамар, Кушнір тощо. 

Вайш’ї разом з брахманами і кшатріями належали до “двічі народжених” (на санскриті — dvijáti). Людина, яка не долучилася до знань, вважалась духовно сплячою і не здатною до свідомих та самостійних дій. Людина, яка засвоювала знання (духовні і професійні), неначе прозрівала і переживала нове народження. Фактично “друге народження” означало посвячення в специфіку діяльності однієї з трьох вищих варн і входження до неї (прийняття в корпорацію брахманів, кшатріїв або вайш’їв). Звання “двічінародженого” — це неначе диплом про середню спеціальну або вищу освіту. Воно давало право діяти в складі варни — діяти вільно, творчо та ініціативно. 

По мірі ускладнення суспільного виробництва в рамках варни вайш’їв відбулось виокремлення функції управління виробництвом (менеджменту). Внаслідок чого в сучасному суспільстві варна вайш’їв розділяється на варну Бізнесменів (менеджерів) і Спеціалістів (кваліфікованих фахівців, здатних до самостійної діяльності в рамках їхньої спеціалізації).

8.8. Шудри

Варну шудр (çudra) складали люди, які лише готувалися до самостійної діяльності, або (як з часом виявлялося) не мали до неї природних здібностей. Ця варна “непосвячених” вважалась невід’ємною складовою соціального організму і була середовищем, з якого “черпали кадри” варни двічінароджених. Врешті-решт, всі люди в дитинстві є “шудрами” і лише по мірі дорослішання проявляють хист або до науки, або до військової справи, або до бізнесу чи конкретної професії. А дехто лишається на рівні дитячої несамостійності все життя.

Оскільки шудри не мали знань або здібностей до ведення власної справи, тому вважалось, що вони можуть нормально жити і працювати лише під опікою та керівництвом трьох вищих варн в ролі найманих працівників або слуг. 
Як згадка про цю варну в Україні й досі поширені прізвища Шудра, Шудря, Шудрик, Шудрак, Шудри, Шудрин. 

Протягом віків первісне значення цього слова було затерте, лишився лише натяк на щось нижче, нешляхетне, профанічне. Словом “шудра” на Івано-Франківщині нині називають неохайну людину, а в словнику Грінченка читаємо “шудра — наложница, незаконная жена”. 

8.9. Честь варни

Очевидно, що протягом тисячоліть відбулось розмивання арійських уявлень про те, що чотири варни — це прояви Божественного: Божественного як знання і чистоти, Божественного як сили і служіння, Божественного як виробництва і насолодження, Божественного як роботи і самовідданості. Запроваджена Рамою система чотирьохчленного структурування суспільства в принципі не допускає приниження будь-якої варни. Навпаки, в ній закладена потужна ідея соціальної честі: 

“честь Брахмана, яка полягає в чистоті, благочесті, у високому благоговінні щодо предметів розуму і духу, в безкорисному володінні і виключній цілеспрямованості в навчанні і знаннях;
честь Кшатрія, що коріниться в мужності, лицарстві, силі, певному гордому самовідреченні і самоконтролі, шляхетності характеру і в зобов’язаннях цієї шляхетності;
честь Вайш’ї, яка підтримує себе в чесності поведінки, діловій надійності, здоровому виробництві, порядку, милосерді і меценацтві;
честь Шудри, який віддає себе в смиренні, слухняності, вірній службі, безкорисній прихильності”.

По мірі наближення до повноліття людина могла або залишатися у варні шудрів, або обрати собі “варнову спеціалізацію” — обрати шлях (функцію) і обов’язки (дгарму) брахмана, кшатрія чи вайш’ї: “Закон для брахмана — вчення, навчання інших, жертвоприношення для себе і для інших, роздавання дарів і їх отримання. Закон для кшатрія — вчення, жертвоприношення, роздача дарів, здобування засобів для життя військовою справою і охорона живих істот. Закон для вайш’ї — вчення, жертвоприношення, роздача дарів, землеробство, скотарство і торгівля. Закон для шудри — слухняність і ведення господарства в послуху у двічінароджених, ремесло і акторство” (Артхашастра) . 

Здійснити правильний вибір своєї варни допомагали брахмани, оскільки це було їхнім прямим функціональним обов’язком. Саме потужним соціальним замовленням на такого роду “профорієнтацію” пояснюється надзвичайно високий розвиток в арійському суспільстві психології, доведеної до технологічного рівня. Яскравим доказом цього може бути згадана вище “Артхашастра” (Наука політики), яку написав індоарійський брахман Каутілья в I тисячолітті до н.е. і яка донині не втратила своєї актуальності. 

Фрагмент з “Бгаґавад-Ґіти” (санскрит): “Поділ на чотири варни, створені Мною, проводиться за ознакою якостей людини і роду її діяльності”.

Людина, яка не могла себе знайти в жодній з чотирьох варн, опинялась поза суспільством. Той, хто прагнув свободи без обов’язків або споживання без самовіддачі, з погляду арійців не мав жодної вартості ні як особистість, ні як складова соціального організму. Така людина не вважалася арійцем. Арійцем був лише той, хто дотримувався обов’язків і правил честі своєї варни. Це давало йому повну свободу для ініціативи і творчості. Навіть “непосвячені” — шудри — вважались органічною, “рідною” складовою арійського суспільного організму, якщо вони дотримувались обов’язків варни шудрів. У ті далекі часи суспільство реально сприймалось як єдина родина (єдине тіло божественного Пуруші), а шудри — як діти, які ще не мають повних прав (не досягнули повноліття — “другого народження”), але заслуговують на любов дорослих і їхню допомогу. Проте для цього вони, як і діти, мають слухатися старших (“двічінароджених”) і не шкодувати зусиль для долучення до знань та осягнення “другого народження”. Вимога засвоєння знань у аріїв була дуже жорсткою — згідно з їхніми законами, людина, не долучена до знань, нічим не відрізнялась від тварини. 

В Індії, де арії змушені були пристосовуватись до місцевого, значно чисельнішого неіндоєвропейського оточення, відбувся відхід від системи чотирьох варн як рівноважливих складових богоподібного соціального організму. Різниця в інтелектуальному і культурному розвитку між аріями і місцевими негроїдами була дуже суттєвою, тому всіх аріїв віднесли до “двічі народжених”, а всіх аборигенів гуртом “записали” до касти шудрів — як несамостійних і “непросвічених”. Тобто варни шудрів не стало — її замінила каста шудрів, яка вже не вважалася (і фактично не була) арійською. Проте і в цьому випадку шудра міг стати “двічі народженим”, про що читаємо в “Законах Ману”, глава IX, шлока 335: “Шудра чистий, слухняний вищим, м’який у розмові, вільний від гордині, що завжди довіряє себе під опіку брахмана — отримує вище народження” .

Цікаво, що в древній Індії (як і на території України), не було класичного рабства, хоча існувало до 15-ти категорій особистої залежності, яка позначалась терміном “даса” (слуга). Потрапити в розряд слуг могла кожна людина, навіть члени вищих варн. Нерідко такий слуга “зберігав право на володіння майном (придбаним, дарованим або успадкованим) та передачу його у спадок; він часто мав сім’ю; господар при поводженні з ним повинен був враховувати його належність до тієї чи іншої варни” .

На завершення наведемо сучасну версію “арійської пропорції” — ідеального співвідношення між рівнем особистого розвитку людини, її варновою спеціалізованістю та універсальністю: 

Спеціалістом може бути Людина всіх чотирьох рівнів розвитку;
Бізнесменом може бути Людина-2, Людина-3 і Людина-4;
Кшатрієм може бути Людина-3 і Людина-4;
Брахманом може бути лише Людина-4.

При цьому:

Добрий брахман повинен вміти діяти як середнього рівня кшатрій;
Добрий кшатрій повинен вміти діяти як середнього рівня бізнесмен;
Добрий бізнесмен повинен вміти діяти як середнього рівня спеціаліст.

8.10. Технологічний прорив

 

Арійська бойова колісниця  17-16 ст. до н.е.  Синташна (Південний Урал)

Принципово новий — творчий — тип мислення, освоєний арійською расою, призвів до стрімкого технологічного розвитку. Про технології, вперше відкриті і опановані індоєвропейцями, вже розповідалось. Додамо, що приручення коня, створення першої у світі кінноти, відкриття колеса і плуга, застосування возів з сірими волами і бойових колісниць, виготовлення мідної, бронзової і залізної зброї, — все це робило індоєвропейців і їх арійське ядро незмірно сильнішими в порівнянні з народами інших рас (європеоїдів-бореалів, семітів, монголоїдів, негроїдів та їхніх змішувань). Поєднання технологічної переваги з вищою соціальною організацією і пасіонарним світоглядом робило їх практично непереможними. Наявність достатньої кількості харчів і практичне застосування знань про здоровий спосіб життя (ведична медицина Примордіальної Традиції) створювали передумови для різкого зменшення смертності і стрімкого зростання населення. Ось де заховано секрет небаченої плодючості і могутності аріїв.

Продовження >>>

Версія для друку (320 Кб)

Повний ілюстрований варіант "Арійського стандарту" щойно вийшов у четвертому (2-2000) числі нашого журналу. Його можна або придбати у книгарнях Києва або замовити через нашу редакцію (див. розділ "Як отримати журнал").

Мешканцям України для отримання журналу достатньо переказати 12 грн. поштовим переказом на адресу:
04108, Київ-108, а/с 23,
Каганець Олені Миколаївні.

Довідки за телефоном (044) 460-30-21

Шановні друзі! 

Запрошуємо Вас висловити свої міркування, зауваження і пропозиції щодо питань, які досліджуються в "Арійському стандарті", адже Ваша участь та інтелектуальна творчість - це невід'ємна складова жанру веб-серіалу. Давайте для цього використаємо технологію "ПЕРЕХІД-форум". Крім того, Ви можете поставити запитання безпосередньо автору дослідження:

На прохання перших учасників "Арійського стандарту" нові серії виходитимуть щочетверга, щоб була можливість у робочі дні роздрукувати текст і спокійно прочитати його у вихідні.