У процесі своєї трьохтисячолітньої історії євреї витворили оригінальний і цілком пізнаваний психологічний та антропологічний тип, що дозволяє їх вважати окремою расою. Це раса семітського кореня. Семіти сформувалися в расотворчому казані Аравійського півострова: “Семітський генератор був зануреним в гарячий Аравійський півострів, як у мішок з піском” . Щоправда, аналогія з піском не дуже коректна, оскільки пустелі на півострові лише починали виникати, адже до літосферного зміщення він знаходився у помірній кліматичній зоні. “У безкрайніх степах Аравійського півострова (тоді ще степах, а місцями лісостепах) проживало багато кроманьйоїдно-негроїдних племен і родів, які на базі ранньої прабореальної мови, занесеної проторусами-переселенцями (європеоїдами-бореалами — І.К.), поступово випрацьовували свою мову. Цю сукупність розрізнених, але стрімко зростаючих чисельно родів-племен можна вважати предками прасеміто-хамітських народностей”.

Як ми вже знаємо, завершення формування раси здебільшого супроводжується демографічним вибухом і хвилеподібним розселенням за межі расотворчого казана. Ймовірно, що формування семітів припадає приблизно на середину 3-го тисячоліття до н.е., оскільки у 24-му столітті до н.е. семітські аккади завоювали Сумер. Подібно, що це була перша хвиля розселення з аравійського расотворчого казана.

Наступна відома нам хвиля розселення пов’язана з появою у Палестині євреїв у 13 ст. до н.е. “Для розуміння питання дуже важливо знати, що предки як євреїв (ізраїльсько-юдейська група), так і арабів (і одні, і другі є семітами), не були автохтонним населенням Палестини, Сирії, Загросу, Ливану, Месопотамії” . “Первинною областю проживання юдейсько-ізраїльської групи були, судячи з усього, аравійські степи... Присутність же цих племен в Палестині документується лише з 13 ст. до н.е.” . 

13.1. Загадка Ханаану

Назва Палестина з’явилася пізніше, а перед тим ця територія називалася Ханаан, Кнаан або Кінаххи . В широкому значенні Ханааном називали східне узбережжя Середземного моря, яке включало Палестину (землю пелазгів), Фінікію і частину Сирії (древня назва — Сурія, або Арам). Про давню Сурію відомо, що це “історична область, що включала в себе, крім сучасної Сирії, ще Ливан, Ізраїль та Йорданію” . Таким чином, топоніми Ханаан і Сурія позначали приблизно ту ж саму територію. Її замешкували етнічно близькі народи, які розмовляли різними діалектами фактично однієї мови. В основному це були індоєвропейці (можливо, з наявністю семітських домішок), які живилася постійними міграціями з українського етнотворчого казана. Вони створили оригінальну, технологічно і культурно розвинену землеробську цивілізацію. 

Ханаан-Фінікія-Сурія не була централізованою державою (що взагалі властиво для арійських народів), а складалася з великої кількості міст-держав, які нерідко конкурували між собою і лише при зовнішній загрозі об’єднували збройні сили. 

У Ханаані кожна місцевість, поселення, ремесло мало власного небесного покровителя (божество). Проте був і Верховний Бог, Бог-Отець, якого називали Ель (подібно до сумерського Ліль — дух). Ханаанеяни вірили, “що Бог-Отець доброчесний, милосердний і люблячий, і всі люди зобов’язані йти Його шляхом” . Особливою повагою користувався син Еля — Баель або Баал (“ба” — син, дитина). Він постійно вів бої зі злими силами, зустрічав смерть під час щорічної загибелі рослинності, сходив у підземний світ і знову воскресав до життя, коли зима виявлялася позаду. Вороги Баала постійно чинили зло, але їхня сила завжди вичерпувалася і перемагало добро. Символом Баала був Небесний Тур, якого євреї помилково називали тельцем. Дружиною Баала була Астарта (Ашторет) — богиня врожайності, плодючості і любові, за своїми функціями подібна до сумерської Інанни, арійської Діванни і еллінської Артеміди. Таким чином, релігія Ханаану була прив’язана до щорічних, циклічних природних змін. 

У допотопний період території Ханаану були заселені європеоїдами-бореалами (кроманьйонцями), а у післяпотопний (принаймні, з середини 4 тис. до н.е.) ними володіли арійські племена, зокрема кинахи та самари.

 “Найчисельнішими були кинахи (чи кінаки), які розсілися у цілім Канаані аж по Синай” (слово “кинак” походить від “конюх”, “коняр”, “кіннотник”, тобто “озброєний вершник”; від назви цього племені в українців існує прізвище Кінах). “На південь від гір Гільбоа великим островом між кинахами поселилося плем’я самарів, що заклало місто Самарія. Столицею кинахів стало місто Ярихон” .

Відомо, що у кінці 19 ст. до н.е. Сирію і Ханнаан завоювали гіксоси (це зовнішня назва, яка з давньоєгипетської означає “чужі пани”) — народ з Північного Надчорномор’я, етнічно близький хетам і їх надійний союзник. За описами, гіксоси були аристократією (благородними), в більшості високими, русявими, синьоокимии і білошкірими. Час панування гіксосів збігається з найвищим розквітом цього краю. У 1730 році арійські гіксоси легко завоювали Єгипет, оскільки на голову переважали єгиптян в озброєнні і військовому мистецтві. Гіксоси панували там 200 років, встановивши 15-ту і 16-ту династії фараонів, останній з яких називався Киян. У Єгипті про гіксосів говорили, що вони походять з Та-Рус, тобто із Землі Русів. У 1286 році до н.е. єгипетський фараон Рамзес II (1290-1224 рр. до н.е.) біля міста Кадеш завдав гіксосам нищівної поразки . У цій битві проти єгиптян виступили 330 ханаанських вождів , тобто ханаанеї і гіксоси були союзниками. 

Після поразки гіксоси остаточно змішалися з місцевим населенням Ханаану. Гіксосів ще називають аморитами або амореями, що являється синонімом слова “ханаанеянин” . Етнічно близькими до них були арамеї — це народ з країни Арам, тобто Сирії. Назву Сирія-Сурія виводять від фінікійського міста Цур (Сур), яке пізніше називали Тіром. Домінуючою мовою в Сурії була аморейська мова . 

Бореальний корінь “сур” означає те ж саме, що й “рус” — яскравий, вогненний, красивий, красний, червоний (а також рідний, опікун, праведник, пізніше — захисник, цар). Червоний — це сакральний колір ще європеоїдів-бореалів, який успадкувала післяпотопна арійська раса (починаючи від традиції посипання поховань бореалів-кроманьйонців червоною вохрою до накривання мертвих козаків червоною тканиною ). Червона фарба і донині називається “сурик”, а назву Ханаан частина вчених пояснює як “країна червоної фарби” . Таким чином, маємо типове лінгвістичне перевертання: Рус — Сур (Цур), Русія — Сурія, логос — голос, ведмідь — медвідь. Рус-Сур-Цур — це водночас був добрий предок, захисник, оберіг, відомий з українського замовляння “Цур тобі, Пек” (Пек — злий дух, від якого походить “пекло”), а в індоарійській традиції Сур — це праведник, а Асур (тобто не-Сур) — це демон. 

Звертають увагу топоніми Сирії-Ханаану: місто Рама (перевернуте Арам), фінікійське місто Сидон — “місце ловитви риби” (від бореального “дана”, “дон” — вода, русло, дно), ріка Оронта і місто Арвад (з бореальними коренями “ор”-“ар”), місцевість Гам (“шум”, “шумне збіговисько” ), гори Гаризим (“гора-зим”) і Нево (небо, сучасна назва — “Ен-Неба”), Хорив (“Горив” — гора), Голан, Голанські висоти (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галилейського моря) тощо. 

Пелазгів-филистимлян ще називали “народами моря”, тобто “амореями”. “Воїни народів моря досягли на своїх кораблях Єгипту і воювали з єгиптянами на морі, а у цей час їхні родини, згідно з одним єгипетським текстом, рухалися зі своїм домашнім скарбом вздовж узбережжя Сирії та Ханаану. Пророк Амос стверджує, що вони прийшли з Кафтора (єврейська назва Кріта). Про крітське походження филистимлян свідчить і їхня кераміка, яка відноситься до мікенського типу, поширеного в Греції, на Кріті і на Кипрі. Кераміка, знайдена у місцях поселення филистимлян на узбережжі датується 1200-1100 рр. до н.е.” Цікаво, що шолом на мові филистимлян називався “кова”, тобто “кований” .

Все сказане вище приводить до висновку, що арамеї — це амореї. Арамеї-сирійці (арії-амореї-руси), ханаанеяни і фінікійці були етнічно близькими індоєвропейськими народами, які розмовляли на діалектах однієї арамейської (ханаанської, фінікійської) мови. Ця мова була офіційною в індоєвропейській Персидській імперії , саме нею пізніше проповідував Ісус Христос. Спільна риса арамеїв-ханаанеян — властива індоєвропейцям пісенність: “Жоден народ не приділяв так багато уваги музиці, як мешканці Ханаану. Як відомо з єгипетських і середземноморських джерел, Палестина і Сирія славилися своєю музикою” .

Від “народів моря” — пелазгів-филистимлян — ханаанеї-фінікійці запозичили не лише мистецтво кораблебудування і мореплавства, але й алфавіт. І це не випадково, адже арійські народи тоді вже мали давні традиції писемності. Згадаймо, що найдревніші зразки письма, знайдені у Подунав’ї, відносяться до 6-го тис. до н.е. (див.: “Сумери: діаспора, яка не повернулась").

Тут треба зауважити, що у стародавні часи алфавіт був секретним винаходом, який ретельно оберігався арійськими жерцями. Кожна буква була наділена особливим, сакральним змістом. Кожній з них відповідала якась рослина, а сам алфавіт являв собою жрецький календар. Одні букви відповідали місяцям, інші — дням рівнодення і сонцестояння. Рослина, яка відносилася до певної букви, була рослиною цього місяця, яка саме в цей період застосовувалась в ритуалах і обрядах. “Як показав англійський дослідник Р.Грейвс, саме ці рослини фігурували на відповідних святкуваннях всіх арійських народів від Палестини до Ірландії” . Згадаймо український народний календар: у квітні — верба (Вербна неділя), у травні — цибуля, у червні — льон, у липні — липа, у серпні — мак (Маковія) тощо. 

Таким чином, принесений пелазгами алфавіт був системою, в якій було закодовано певний світогляд і спосіб життя. Фінікійці, до яких потрапив алфавіт, були в основному торговим і ремісничим народом, можна сказати, становили технологічну периферію індоєвропейського світу (тобто більша частина їхньої енергії спрямовувалась на “ділову метушню”). Їх цікавили не сакральні аспекти алфавіту, а його практична корисність для заробляння грошей. Застосувавши алфавіт у своїй торгово-ремісничій діяльності, вони його розсекретили і запустили у широкий обіг. Грецький історик 1 століття до н.е. Діодор Сицілійський про це писав так: “Хоча ці букви називають фінікійськими, тому що їх привезли до еллінів з країни фінікійців, їх можна було б називати пелазгійськими, оскільки ними користувались пелазги” .

Від індоєвропейських ханаанейців-фінікійців розсекречене алфавітне письмо потрапило до евреїв-семітів і було ними сприйнято: “9-м століттям до н.е. датуються найдавніші єврейські написи, які виконані алфавітом, що нічим не відрізняється від фінікійського”. Разом з алфавітом євреї запозичили багато з мови (зокрема, власні імена), технологій (напр., обробка заліза) і культури, оскільки: “У перший період свого розселення на території Палестини ізраїльтяни стояли нижче ханаанеїв за своїм культурним розвитком. Тому загальний характер ханаанейської культури був сприйнятий ними”. В результаті через певний час “культура Ізраїлю мала багато подібного з ханаанейською” . 

13.2. Лінгвістична містифікація

Широкі культурні і мовні запозичення у більшій чи меншій мірі зачепили всю семітську спільноту, але особливо ті племена, які безпосередньо контактували з індоєвропейцями. Сприйнявши індоєвропейський алфавіт і значну частину словникового запасу, вони адаптували їх до своїх умов і своєї ментальності. Тому семіти Сурії-Ханаану розмовляли мовою, подібною до мови місцевих індоєвропейців. Лінгвісти, дослідивши згадану подібність, віднесли цю осемічену індоєвропейську мову до “семітських мов північно-західної групи” . Ось і вийшло, що індоєвропейські народи заговорили семітською мовою — завдяки науковцям-лінгвістам і певному “політичному замовленню”. 

Далі було зроблено наступний крок великої містифікації: індоєвропейських ханаанеїв, фінікійців та арамеїв проголосили семітами — на основі того, що вони “розмовляли семітською мовою”. Якщо користуватися такою логікою, то англійців можна проголосити індійцями (оскільки англійська мова в Індії широко застосовується і є офіційною), а французів — нігерами (оскільки французька мова домінує в Нігерії).

Сьогодні “семітська байка” некритично сприймається багатьма, навіть серйозними науковцями. Наприклад, арійських гіксосів Майкл Грант називає військовою аристократією. І при цьому пише, що вони “переважно користувалися семітською мовою північно-західної групи, що нагадувала ханаанську” . Так само “арамеї говорили північно-західною семітською мовою, не дуже далекою від івриту” . Описуючи правління Соломона (10 ст. до н.е.) вчений констатує, що “саме тоді для семітомовних народів настав час інтенсивного інтелектуального зростання — завдяки епохальному винаходу ханаанеїв — аутентичному алфавіту. ...Новим алфавітом, відповідним чином модифікованим, почали вести записи інші семітські народи” . 

Насправді, семіти розмовляли на ханаансько-арамейській мові, а не ханаанеяни-арамеї на семітській. Індоєвропейці мали значно більший досвід мовотворення і володіли вищим рівнем мовлення, тому саме арамейська мова з середини 8 ст. до н.е. стала мовою дипломатії, культури і торгівлі на всьому Близькому Сході. Цікаво, що ключове слово європеоїдів — “Голос” (Логос, Слово) арамейською мовою звучить як Мемра : порівняйте з укр. “мимрити” — тихо говорити. У Ханаані під дубом Мамре Авраам почув тихий Голос і “збудував там жертовника Господеві, що явився йому” (Буття, 12.6-7).

У науково-популярній літературі поширене уявлення, що багато грецьких і пізніше слов’янських імен запозичені у древніх євреїв. Це помилковий стереотип. Фактично кочівники семіто-хамітських груп, вторгаючись у цивілізовані країни і міста індоєвропейців, запозичували багато чого (з чим безуспішно боролися юдейські пророки), в тому числі й індоєвропейські імена. “Пізніше дещо спотворені (або просто олітературені) імена через християнізацію індоєвропейських народів поверталися до них і цілком природно накладалися на їхні старі, рідні, первинні імена — Іоханаан на Івана-Яна, Даниїл на Дана тощо” .

Попри значну мовну подібність, індоєвропейці-ханаанеї і семіти-євреї суттєво відрізнялися: зовнішньо (перші були світлішими, вищими зростом і фізично сильнішими), психологічно (як раса-3 і раса-2), організаційно (принаймні з кінця 2-го тис. до н.е. ханаанеї перебували на стадії раннього феодалізму, а семіти — на стадії родоплемінного ладу), релігійно (ханаанеї вірили в універсального люблячого Бога, а евреї — у своє грізне родоплемінне божество). 

13.3. Арійці та євреї 

Євреї з’явились в Ханаані майже одночасно з пелазгами-филистимлянами — у XIII ст. до н.е. Самоназва євреїв — “йєгудим” (Yehudim), звідки походять відомі нам назви “жиди”, “юдеї”, “juden”, “jews”. Назва “євреї” (hebrews) є зовнішньою і, на думку більшості дослідників, походить від слова “хабіру”. Цим словом осілі жителі Ханаану називали кочівників, бродячих найманців, розбійників, тимчасових жителів, мандрівників, чужинців . “Як на норми розвинених на 1250 рік до Р.Х. суспільств, вони все ще лишалися примітивним народом. Навіть у своїй духовності вони мали чимало елементів відсталості і протягом сторіч їх зберігали. ...Все це щедро підтверджено розкопками, які показують євреїв разюче нижчими за їхніх ханаанейських попередників у галузі цивільної технології, особливо в будівництві й гончарстві” .

Союз 12-ти єврейських племен, які прийшли в Ханаан, називався Ізраель. Назву Ізраель здебільшого перекладають як “богоборець”, але це типовий приклад т.з. народної етимології (на зразок відомої нісенітниці “Ворскла” — “вор скла”, “Україна” — “окраїна” тощо). На думку Майкла Гранта, “первинне значення цього слова втрачене” . Але є припущення, що розгадку назви Ізраель потрібно шукати не в семітських, а в індоєвропейських мовах (як і у випадках з Зіасудрою, Шурупаком, Саргоном та багатьма іншими). Тоді Ізраель — це “із-ра-ель”, тобто “від сонячного бога” (порівняйте з укр. “іск-ра” — “від Сонця”). Можливо, що словом Ізраель називався соціальний проект, започаткований Абрамом (Аврамом) — колишнім брахманом (а-брамом, тобто не-брахманом, можливо — відступником, виключеним з касти брахманів) з халдейського (постсумерського) міста Ур. Абрам був знайомий з Примордіальною традицією, тому до проекту було залучено саме 12 (дюжина) племен, які на стоянках розміщалися чітко за правилами гіперборейської сакральної географії . Зараз важко сказати, в чому полягала мета цього “єврейського експерименту”, відомо лише, що ця мета була світлою, адже Ісус Христос вживав слово Ізраїль виключно в позитивному сенсі. Проте правдоподібно, що з якогось моменту цей проект став некерованим.

Релігія євреїв принципово відрізнялася від ханаанської релігії природи тим, що була пов’язана з людьми, а не місцевостями; вона основувалась на божественному сприянні окремим людям, родоначальникам і членам племен, а не країні чи якомусь населеному пункту. “У кожного клану ізраїльтян початково було власне сімейне божество — Бог Авраама; “Страх” або “Кровний родич” Ісаака; “Могутній” або “Бик” Якова; “Пастир” Ізраїля; у подальшому всі ці божества у більшій чи меншій мірі зливалися одне з одним. Релігійна новація такого роду була органічною для кочових патріархальних груп, але не для осілих ханаанеїв” . З цієї причини “ізраїльські пророки шалено нападали на циклічні природні культи Ханаану, оскільки їхня власна яхвістська релігія основувалась не стільки на природних явищах, скільки на подіях, які начебто мали місце в національній історії, а їхній вислід був наперед запрограмований” . 

Таким чином, в Ханаані відбувся контакт не просто двох народів, але двох світоглядів, двох релігій, двох метафізик, двох рас — раси-3 (індоєвропейці) і раси-2 (семіти). Про глибину їхнього протистояння свідчить єврейське трактування біблійних слів “гал” і “рош” (які позначають європеоїдів-русів), наведене у глосарії до Тори : “Гал — отруйна рослина. Івритське слово “рош” у Второзаконні 29:17 деякі вчені відносять до болиголова. Інші вчені це оспорюють і пропонують альтернативне ототожнення з галом. Це слово використовується Богом, щоб застерегти синів Ізраїлю від відступництва у їхніх рядах. Він порівнює вплив відступників на народ з отруйними якостями згаданої рослини. Ареал поширення: Близький Схід, Європа” . Автори глосарію підводять до думки, що руси-гали були для євреїв “головним болем”. 

13.4. Перша расова доктрина

Малочисельним євреям реально загрожувала асиміляція в середовищі культурно і технологічно розвиненіших народів Ханаану. З метою протидії асиміляції і захисту власної ідентичності поступово було запроваджено расовий закон, який категорично забороняв змішування євреїв з неєвреями : “Не давайте ваших дочок їхнім синам і не беріть їхніх дочок для ваших синів та для вас” (Неемія, 13.25). Це стало новацією, оскільки раніше нічого подібного не було. Наприклад, згідно з Біблією, син Якова Йосип був одружений на єгиптянці, а Мойсей — на ефіопці, і все було гаразд. Що ж сталося? Ймовірно, справа в тому, що євреї лише в Ханаані безпосередньо зіткнулися з расою вищого рівня, яка загрожувала їм повною асиміляцією. Що ж стосується єгиптян чи ефіопів, то вони, як і євреї, належали до раси-2, тобто з ними цілком можна було конкурувати.

З цієї причини прагнення зберегти расову чистоту стало у євреїв абсолютним пріоритетом — подібно до того, як це сталося трьома тисячоліттями пізніше у гітлерівській Німеччині. Питання взаємовідносин з неєвреями в теорії вирішувалося просто і радикально: “І коли дасть їх Господь, Бог твій, тобі, то ти їх понищиш: конче учиниш їх закляттям , — не складеш із ними заповіту, і не будеш до них милосердний” (Второзаконня, 7.2), “І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними...” (7.16). Знищення мало відбуватися вибірково, за расовою ознакою, і спрямовувалося виключно на індоєвропейські народи Ханаану: “З міст тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не позоставиш при житті жодної душі, бо конче винищиш їх закляттям: Хіттеянина, і Амореянина, і Ханаанеянина, і Періззеянина, і Хіввеянина, і Євусеянина” (20.16-17). Характер винищення конкретизується у книзі “Числа”: “А тепер позабивайте кожного хлопця між дітьми, і кожну жінку, що познала чоловіка на мужеськім ложі, повбивайте” (31.17). Йдеться про тотальне знищення, включаючи немовлят і домашніх тварин: “І позабиваєш усе, від чоловіка аж до жінки, від дитини і аж до немовляти, від вола і аж до штуки дрібної худоби, від верблюда і аж до осла” (Перша книга Самуїлова, 15.3) . Все це дуже нагадує гітлерівський принцип тотальної війни під гаслом “Якщо ми не пройдемо по їхнім трупам, то вони пройдуть по нашим!” 

Зауважимо, що до “чорного списку” потрапили і хіттеяни — нащадки індоєвропейської держави гетів (хетів). Хіттеяни заселяли території неподалік Єрусалиму, саме цим “синам Хетовим”, згідно з Біблією, вклонився праведний Авраам в знак подяки за їхню гостинність і милосердя. А Мелхиседек, що благословив Авраама, ймовірно, був євусеянином (ярусеянином), оскільки являвся царем Салима (тобто царем поселення, скоріше всього Яруса-Євуса) . Проте згідно з “новим порядком” сини Хетові разом з іншими індоєвропейцями підпадали під расову чистку.

Які ж методи використовувалися для підтримки расової дисципліни? Ми вже говорили, що у спільнотах другого психоінформаційного рівня головними методами самоорганізації є детальна регламентація, а також система табу і жорстоких покарань. І справді, єврейський Закон характеризується надзвичайно детальною регламентацією (так сама як і мусульманський Шаріат). А для закладення расової дисципліни у підсвідомість застосовується масована кількість прокльонів: “Проклятий плід утроби твоєї і плід твоєї землі... Ударить Господь тебе сухотами, і пропасницею, і запаленням, і гарячкою, і мечем, і посухою, і іржею — і вони будуть гнати тебе, поки не загинеш... І буде твій труп на їжу для всякого птаства небесного та для худоби земної... І ти збожеволієш від того, що бачитимуть очі твої... І будеш ти їсти плід утроби своєї, тіло синів своїх та дочок своїх...” (Второзаконня, 28) і так багато сторінок “дисциплінуючих проклять” . 

13.5. Арійська теза і єврейська антитеза

Отже, війна за Ханаан, де головними претендентами на території були євреї і пелазги-филистимляни, стала війною двох способів мислення. За словами англійського історика, “ненависть ізраїльтян спрямувалась проти филистимлян, необрізаних, а тому мерзотних. Патрулі ізраїльтян несли загрозу для караванів филистимлян, що виходили з пустелі, і загрожували наскоками на рівнину; филистимляни, у свою чергу, заклали прикордонні укріплення в глибині Ханаану, що ізраїльтяни розцінили як підготовку до вторгнення в горбисту місцевість — центр заселених ними територій. Однією з пограничних баз було древнє, оточене стінами місто Афек, яке стояло там, де рівнина підходить до нагір’я. В 1050 році до н.е. филистимляни зосередили там війська і неподалік, біля Ебенезера (Авен-Езера), вступили в бій з більшістю ізраїльських племен (можливо, і всіма дванадцятьма), які вперше об’єднались проти спільного ворога. В цьому зіткненні ізраїльтяни досить необдумано спробували сили в генеральній битві з регулярними військами і зазнали повної поразки” . 

 

Вгорі: кераміка пелазгів-филистимлян. Внизу: трипільська кераміка і українська писанка — та ж сама традиція

Близько 1000-го року до н.е. пелазги контролювали значну частину Палестини, включаючи Галилею і Зайордання. Характерно, що “через якийсь час колонізації нових для них земель филистимляни стали асимілювати цивілізацію ханаанців і, вірогідно, вступали з ними в мішані подружжя; навіть мова филистимлян врешті-решт змінилась місцевим ханаанським діалектом” . Можна припустити, що, розчинившись в материнському ханаанському середовищі, пелазги-филистимляни стали батьківським началом нового етносу. І це цілком природно, дослідники вже звернули увагу на “великий етнотворчий потенціал лелего-венедо-етрусько-руського відгалужень, в той час як аратто-арійсько-українське відгалуження в більшій мірі зберегло ядро індоєвропейської спільноти” .  На відміну від них євреї не були схильні до міжетнічного змішування в силу специфіки своєї релігії і доктрини “расової чистоти”, дотримання якої категорично вимагали їхні духовні лідери. Наприклад, “одвічну проблему, як слід народові Яхве ставитись до чужинців, Єзекіїль вирішує просто і радикально: на його погляд, бажання бути хоч у чомусь подібним на інші народи — найбільша єресь” .  Насправді міжетнічні шлюби євреїв з культурно вищими ханаанеянами відбувалися постійно, що не раз гірко констатували єврейські духовні лідери: “Не відділилися від народів цих країв з їхніми гидотами, від хананеян, періззеян...., змішалося святе насіння з народами цих країв” (Ездра, 9.1-2).

Що означає такий міжетнічний бар’єр з погляду етногенетики? Лише одне — етнотворчу безплідність, нездатність стати ні материнським, ні батьківським етносом. Для материнського етносу властива системна пластичність і відкритість щодо персонально сумісних, доповнюючих зовнішніх впливів, для батьківського етносу — готовність розчинитися в новому етнічному організмі. У євреїв на одне і на інше було накладене прокляття. 

Якщо підсумувати все сказане вище, то з системної точки зору пелазги і євреї були антиподами. Їхня відмінність виявлялася і в світогляді, і в суспільній організації, і в рівні технологій. А пізніше навіть у способі письма: якщо індоєвропейці писали зліва направо, то євреї, запозичивши пелазгійський алфавіт, почали писати справа наліво — мабуть, для збереження своєї самобутності за будь-яку ціну. Завдяки такій тотальній неподібності єврейська ідея виступила своєрідною антитезою і полюсом протистояння щодо арійської ідеї. 

Відомо, що антитеза, хоча й не має самостійного існування, сприяє розкриттю тези. Тому єврейська ідея виконує позитивну роль щодо арійської ідеї, оскільки сприяє її повнішому розкриттю, стимулює її розвиток і розгортання у планетарних масштабах. 

Для кращого усвідомлення цієї думки уявіть собі штангіста, який піднімає штангу. Штанга створює опір і, таким чином, сприяє фізичному розвитку штангіста, вдосконаленню його техніки. У такий спосіб штанга виступає в ролі антитези. В цьому її користь і потрібність.

13.6. Русявий Давид і його імперія

Давид народився у 1085 році до н.е. у Вифлеємі — містечку на північних кордонах Юдеї. Він був молодшим із восьми синів Єссея, який належав до племені Юди. Про Давида відомо, що “Він був вельми гарної зовнішності, мав біляве волосся, відрізнявся швидкістю бігу і міцністю м’язів” . “У порівнянні з Саулом Давид був меншого зросту, білявим, гарним обличчям, статечним і фізично сильним, з привабливою вдачею” . 

Як у чорноволосих євреїв-семітів міг народитися білявий син? Про Давидову матір відомо лише, що вона не була єврейкою . 

Оскільки гени (точніше, алелі) чорного волосся є домінантними щодо “світловолосих генів”, то найбільш можливими є два варіанти:

1) мати Давида була світловолосою (належала до індоєвропейської раси) або, принаймні, була носієм рецесивних “білих генів”, а Єссей не був чистим семітом, тобто також мав рецесивні “білі гени”;
2) мати Давида була носієм “білих генів”, а його біологічним батьком був не Єссей, а якийсь індоєвропеєць або, принаймні, носій “білих генів”.

Друга версія є більш правдоподібною, оскільки відомо, що: 

1. Єссей одружився з матір’ю Давида уже на старості: “І цей чоловік (тобто Єссей — Ред.) за Саулових днів був старий, увійшов у літа” (1 книга Самуїлова, 17.12). 

2. Матір Давида була законною дружиною Єссея, проте Давид визнає, що “я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя” (Псалом 50.7). 

3. Не дивлячись на релігійну заборону міжрасового змішування, євреї нерідко одружувались на красивих білих дівчатах филистимлян. Навіть “зразково-показовий” Самсон, який 20 років був суддею Ізраїлю і непримиренним ворогом филистимлян, двічі одружувався саме на филистимлянках . У будь-якому разі, євреї і филистимляни перебували у тісному контакті. 

Звідси напрошується висновок, що батьками Давида могли бути індоєвропейці, скоріше всього филистимляни. Тим більше, що пелазги-филистимляни були ще незмішаною (арійською) хвилею переселенців з Північного Надчорномор’я, тому в основному були русявими — “богосвітлими пелазгами” (Гомер, Одіссея, XIX). Версія про індоєвропейське походження Давида підкріплюється наступними відомостями:

1. Давид, на відміну від своїх семи старших братів-семітів, мав особливе музичне обдарування. Відомо, що арійські народи мали найрозвиненішу музичну культуру (прикладом може бути пісенність українців). 

2. Давид був талановитим воїном, а филистимляни були професійними вояками, на відміну від “народного ополчення” євреїв.

3. Давид тривалий час користувався військовою підтримкою филистимлян і в якості їхнього васала правив спочатку містом Циклаг (Секелаг), а згодом і всією Юдеєю. Пізніше, у столиці Юдеї Хевроні він був помазаний на царя Юдейського.

4. Улюбленою і останньою жінкою Давида була євусеянка (тобто індоєвропейка-ярусеянка) Вірсавія , колишня дружина хіттеянина Урія (Юрія). Художники зазвичай зображають Вірсавію з ясними золотистими кучерями, що спадають на плечі досконалої форми, з виключно вродливими рисами обличчя і ніжною шкірою . Сина Вірсавії — Соломона, не найстаршого, але найулюбленішого свого сина — Давид призначив своїм наступником. 

5. “Найнадійнішими силами були у Давида зовсім не євреї, а охоронці з чужинських найманців — керетяни і пелетяни” . Йдеться про филистимлян, частина яких, як відомо, прийшла до Палестини з острова Крит (звідси — “керетяни”). На юдеїв Давид не дуже покладався, хоча юдеї були найбільш войовничим єврейським племенем і, за словами Рене Генона, були “царським коліном” . 

Захоплення Давидом Єрусалима (Євуса) поклало кінець його дружнім стосункам з филистимлянами. Звернемо увагу, що до захоплення цього міста “залучені були тільки цар та його люди — професійне царське військо, без племінних ополчень, — щоб Давид із певністю міг заявити, що він сам, особисто (тобто, без євреїв — І.К.) здобув Єрусалим. ... Він не вирізав єрусалимлян і не прогнав їх геть. Навпаки: він ніби хотів зробити з них своїх особистих вірних прибічників” . З цього часу Давид, професійний воїн, талановитий полководець і дипломат, почав проводити цілком самостійну політику. Перші два десятиліття його правління пройшли у завойовницьких війнах і призвели до небувалого раніше розширення території держави. “Перший і єдиний раз в історії Ізраїль став головною політичною силою, цілісною близькосхідною імперією” . Столицю своєї держави Давид переніс з юдейського Геброна в євусейський (індоєвропейський) Єрусалим (Яр-рус-салим), і зробив його політичним та релігійним центром імперії. 

У це своє місто він переніс на постійне, фіксоване перебування Ковчег Заповіту, що цілком відповідало традиціям землеробського Ханаану, але суперечило фундаментальному єврейському принципу про неприв’язаність Бога до певної території (див. “13.3. Арійці та євреї”). 

Перенесення було здійснено в чисто ханаанських традиціях, з веселими піснями і енергійними танцями. Сам Давид, оголений по пояс, “танцював перед Господом зо всієї сили”, “танцював та скакав перед Господнім лицем” (Друга книга Самуїлова, 6.14-15). Що ж це за такий енергійний танець зі стрибками зо всієї сили, який виконувався воїном-царем в оголеному по пояс вигляді. Скоріше всього, що це був бойовий арійський танець, на зразок гопака . 

Все, що відбувалося у цей час в Єрусалимі, було незвичним для євреїв і суперечило їхнім традиціям. Здивована Мелхола — перша дружина Давида, дочка колишнього юдейського царя Саула, не стрималась і гостро висловила своє засудження. Давид же їй відповів зі спокоєм і гідністю: “Перед лицем Господа, що вибрав мене над твого батька та над весь дім його, і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду танцювати перед Господнім лицем!” (2 Сам, 6.21). 

Чому Давид став поводитися по-іншому настільки, що викликав здивування та засудження, і напевно, не одної лише Мелхоли Тому, що він вже досягнув свого, він став царем. Часи загравання як з филистимлянськими феодалами, так і євреями відходили у минуле, тепер Давид чимраз більше міг бути самим собою — індоєвропейським воїном-кшатрієм. Як констатує М.Грант, “«скакання і танці перед Господом» під музичний супровід, засуджені його дружиною Мелхолою (засмученої падінням дому Саула) як безглузді і негідні, являлися ритуалом, що безпосередньо випливав з релігійної практики ханаанеян” .

Новації Давида зачепили і релігійну сферу. “Державна релігія, яку очолив Давид, була зовсім не чистим яхвізмом, але змішанням яхвізму і ханаанейського культу” . Елементи ж яхвізму, як жорстко монотеїстичного культу, були потрібні Давидові для зміцнення цілісності імперії, посилення його особистої влади, підвищення легітимності нової царської династії, а також забезпечення підтримки з боку племені Юди. 

В історії Ізраїлю почалася нова епоха. На зміну психічно неврівноваженому, похмурому і “одержимому злими духами” Саулові прийшов здоровий, енергійний і життєрадісний Давид. Можна сказати, що на зміну расі-2 прийшла раса-3. Цю зміну династій проголосив від Божого імені соратник Давида — пророк Натан . Він урочисто повідомив, що заповіт з Богом був обіцянкою, даною не лише самому Давидові, але і його сину Соломону і всьому його роду на всі грядущі часи: “Я буду йому за Батька, а він буде мені за Сина. Коли він скривить дорогу свою, то Я покараю його людською палицею та поразами людських синів. Та милість моя не відхилиться від нього, як відхилив Я її від Саула, якого я відкинув перед тобою. І буде певний твій дім та царство твоє аж навіки перед тобою. Престол твій буде міцно стояти аж навіки!”(2 Сам, 7.14-17). Цей заповіт з Давидом було проголошено від імені Господа. Але подібно, що це ім’я вже позначало не Яхве — суворого, ревнивого і непізнаваного родоплемінного божества в уявленні євреїв, а люблячого Бога-Отця, Господа-Саваота всіх людей (Саваот, точніше, Сваот — це семітська модифікація імені “Сварог” , якого також називали “Стрибогом”, тобто “Старим Богом” — арійським Богом-Отцем). І це не було особистим бажанням Давида чи Натана — універсального Бога потребувала імперія Давида, більшість у якій складали не-євреї, а бюрократичний апарат формувався за фінікійською моделлю із залученням єгипетських радників . 

Проте не можна применшувати і ролі євреїв, передусім племені Юди, яке виступило в ролі ударної імперіотворчої сили (“дикої дивізії”) і, так би мовити, титульного етносу (подібно, як росіяни в Радянському Союзі). Це той випадок, коли в якості інструменту влади використовується культурно “простіший” народ. Його перевага випливає з його “простоти”, якою легше керувати і яка виконує накази не ставлячи зайвих запитань. Юдеї підтримували Давида і пишалися ним, оскільки він вийшов з їхнього племені і цим задовольняв їхні цілком природні родоплемінні амбіції. 

Надзвичайна енергія і блискуча обдарованість Давида подарували Ізраїлеві безприкладну епоху тривалого миру і процвітання, так що його правління, при всіх кривавих подіях, ретроспективно розглядалося як праобраз і передвісник обіцяного Богом майбутнього Золотого віку. Одним з багатьох його чудових обдарувань, яке Давид поширив у своїй державі, була пристрасна любов до музики, яка брала початок у глибинній ханаанеянській (індоєвропейській) традиції. Особливу славу у наступних поколінь Давид заслужив саме як співак і творець релігійної поезії. Псалми Давидові — це найсвітліша частина Старого Заповіту . Саме через свою арійську світлість вони фактично стали частиною Євангелії — “Доброї звістки”, ось чому Новий Заповіт дуже часто друкується разом з книгою Псалмів Давидових.

13.7. Соломон. Кінець імперії.

Соломон був сином Давида і Вірсавії. Ім’я Соломон (євреї його називають Шломо) походить від “салим” і означає “мирний” — на честь майбутніх мирних часів, які, згідно з пророцтвом Натана, мали настати після войовничого періоду Давида. Тому, за логікою, його справжнє ім’я Салимон (“салим” — мир, “мон”-“ман” — людина ). Цікаво, що Салимон-Саливон — це давнє, ймовірно, дохристиянське, українське ім’я. За своєю природою Соломон вже не був воїном-кшатрієм, як його батько. Можна сказати, що це був вайш’я (торговець-господарник), який зусиллями Давида, Вірсавії і Натана опинився на кшатріївській (царській) посаді.

Оскільки євусеянку (ярусеянку) Вірсавію євреї вважали чужоземкою, то це створювало деякі проблеми щодо легітимності царювання Соломона. “Проте ці складності не зашкодили Соломонові розвинути дуже енергійну торговельну діяльність” . Він засновував міста і фортеці, налагоджував дипломатичні стосунки, зміцнював контроль над торговельними шляхами, розвивав армію і військову справу.

Царювання Давида і Соломона складають дві половини недовгого історичного періоду тривалістю три-чотири покоління, коли Ізраїль був єдиною державою-імперією під владою світських царів. При Давиді народилась і бурхливо зростала імперія (“Золотий вік” — четверта психоінформаційна фаза), Соломон керував нею в період її зрілості (“Срібний вік” — перша психоінформаційна фаза ). 

Індоєвропейське начало Ханаану, активоване династією Давида, проймало всі сфери життя краю. Якщо Давид покладався головним чином на найманців-піхотинців, то за Соломона їх відтіснили на другий план загони колісниць, число яких значно зросло. Якщо раніше євреї не займалися конярством, то за Соломона почали набувати собі коней для їзди верхи і в упряжі, для обробки землі і обмолоту. Найбільше ж Соломон прославився тим, що здійснив мрію свого батька про побудову Храму. Як і слід було очікувати, “цю споруду збудовано й устатковано в цілковито чужому для євреїв стилі. Храм мав дуже мало спільного з чистою релігією Яхве” . Храм Соломона було виконано “в ханаанейських, або, що те ж саме, фінікійських традиціях... Оскільки власне візуальне мистецтво у ізраїльтян було відсутнє — чи тому, що друга заповідь трактувалась як заборона на будь-які зображення, чи через нестачу власних талантів, чи одночасно з обох причин — у фінікійській манері було виконано і все внутрішнє оздоблення. Два величезні Херувими нагадували знайдені у Біблі і Мегіддо статуї, присвячені Ашторет (Астарті). Змішання яхвистських і ханаанських уявлень було удосталь представлене в ефектній церковній службі. Старі свята ханаанського походження були перетворені на послідовність розкішних державних святкувань, ставши засобом приваблювання набожного населення до престолу. А свято Соломона з нагоди освячення Храму, судячи з усього, відтворювало урочистості, якими відзначали завершення побудови святилищ Баала. І з яким би пієтетом та рішучістю не підносили засновника Храму пізніші автори, Соломон (за походженням лише наполовину ізраїльтянин ) був ще менш правовірним яхвистом, ніж Саул і Давид” . Назвати імперію Давида і Соломона єврейською можна лише з дуже великою натяжкою.

Побудова Храму, утримання чисельної армії і розкішне життя вимагало значних коштів. У рахунок погашення боргів Соломон змушений був передати Хірамові I Великому (царю фінікійського Тіра) 20 міст у Галилеї. 

Соломон був одружений з дочкою єгипетського фараона, а також мав багато інших чужинних жінок: сидонянок, хіттеянок, моавітянок тощо. Він проводив активну політику стирання етнокультурних відмінностей, стимулював в імперії міжетнічні і міжрасові змішування. Зокрема, “країна була наново розділена на 12 адміністративних префектур, з яких лише 6 носили колишні назви ізраїльських племен; таким чином Соломон зробив рішучий крок, спрямований на ослаблення або руйнування колишньої племінної окремішності” . Це призвело до значної асиміляції євреїв в середовищі індоєвропейського Ханаану. Виняток складало лише плем’я Юди, яке вважалося державницьким етносом (як московити в Російській імперії) і користувалося привілеями. 

Для поповнення державної скарбниці стала широко застосовуватися примусова праця: “І обклав цар Соломон повинністю весь Ізраїль; повинність же полягала в 30 тисячах чоловік” (3 Цар. 5:13). Ці заходи були в народі дуже непопулярні, “вони чимдалі збільшували прірву між багатим правлячим новим класом і рештою населення. До обурення призводив і досвід територіального адміністративного поділу, оскільки реєстр запроваджених Соломоном префектур не включав Юдею, що, судячи з усього, означало звільнення цього регіону від різного роду податків і повинностей. Адже столиця, Єрусалим, прихильно ставилася до Юдеї, вихідці з якої переважали на вищих урядових посадах” (у порівнянні з іншими євреями, оскільки державний апарат формувався з єгиптян, фінікійців, филистимлян і просто талановитих людей незалежно від їхнього походження). 

Треба сказати, що стосунки між єврейськими племенами і раніше були не ідеальними, іноді вони навіть воювали між собою . Коли ж за Соломона єврейські племена, за винятком Юдеїв, були обкладені податками і повинностями нарівні з ханаанеянами, то це, враховуючи державну політику етнічно-расового змішування, призвело до: 

1. поглиблення розколу між юдеями і неюдеями (в тому числі між юдеями і рештою єврейських племен)

2. прискорило асиміляцію 10 північних племен євреїв чисельнішими і культурно вищими ханаанеянами. 

Таким чином, ще за життя Соломона населення його імперії було розчленоване на дві ворогуючі частини. Тому не випадково після смерті Соломона (927 р. до н.е.) його імперія відразу ж розпалася на два царства: 

• Ізраїльське зі столицею Самарія, що включало території десяти північних племен (де проживали в основному індоєвропейці-ханаанеї зі значною мірою асимільованими 10 єврейськими племенами)

• Юдейське зі столицею Єрусалим, яке складалося з області проживання коліна Юди і невеликої країни племені Веніаміна. 

В порівнянні з гористою Юдеєю Ізраїль мав учетверо більше населення, а його землі приносили щедріші врожаї. Однак Єрусалим не увійшов до складу Ізраїлю, залишившись містом на північних околицях Юдеї (точніше — на невеликій території союзного юдеям племені Веніаміна). 

13.8. Про комплекси і манії “молодших братів” 

Найбільшої своєї могутності і величі євреї досягнули, будучи залученими до життя держави, створеної і керованої індоєвропейцями Давидом і Соломоном (Салимоном). Єврейські релігійні ідеологи — численні автори і редактори Старого Заповіту (який формувався протягом 10-1 ст. до н.е. ) — всіляко намагалися довести, що ця імперія була виявом виключно єврейської духовної і державотворчої потуги. До цих претензій треба поставитися з розумінням, адже вони шукали в минулому якусь історичну опору для свого народу. Інша справа, що ця опора була дуже хиткою, тому її потрібно було штучно створити. І євреям це вдалося. На якийсь час.

Досліджуючи єврейський міф, маємо ставитися поблажливо до його авторів. Євреї тоді були дуже молодим народом, а для молодих властиві максималізм і екстремізм. Після зіткнення з вищою і чисельнішою індоєвропейською цивілізацією у євреїв виник комплекс неповноцінності, який пізніше виявився у манії переслідування (і сьогодні будь-яка серйозна спроба об’єктивного дослідження єврейської проблематики викликає у них хворобливу реакцію та істеричні звинувачення в “антисемітизмі”). Прагнення ж позбавитися комплексу неповноцінності призвело до іншої крайності — манії величі і, як наслідок, расової доктрини з її поділом на “богообраних євреїв” і “неповноцінних неєвреїв”. З цієї причини єврейський міф типологічно подібний до німецького міфу.

Продовження >>>

Версія для друку (485 Кб)

Повний ілюстрований варіант "Арійського стандарту"  вийшов у четвертому (2-2000) числі нашого журналу. Його можна або придбати у книгарнях Києва або замовити через нашу редакцію (див. розділ "Як отримати журнал").

Мешканцям України для отримання журналу достатньо переказати 12 грн. поштовим переказом на адресу:
04108, Київ-108, а/с 23,
Каганець Олені Миколаївні.

Довідки за телефоном (044) 460-30-21

Шановні друзі! 

Запрошуємо Вас висловити свої міркування, зауваження і пропозиції щодо питань, які досліджуються в "Арійському стандарті", адже Ваша участь та інтелектуальна творчість - це невід'ємна складова жанру веб-серіалу. Давайте для цього використаємо технологію "ПЕРЕХІД-форум". Крім того, Ви можете поставити запитання безпосередньо автору дослідження:

На прохання перших учасників "Арійського стандарту" нові серії виходитимуть щочетверга, щоб була можливість у робочі дні роздрукувати текст і спокійно прочитати його у вихідні.