|
1.1. ПАЛЕОАНТРОПИ --> НЕОАНТРОПИ -->
ВЕЛИКІ РАСИ
У сучасній науці вважається усталеним фактом, що приблизно 45 тисяч років тому, ймовірно, на території Близького Сходу, сформувалась нова порода людей — “неоантропи”. Приблизно у 40-му тис. до н.е. вони пережили “демографічний вибух” і протягом кількох наступних тисячоліть (тобто в історично миттєвий проміжок часу) витіснили древнішу породу Homo sapiens — палеоантропів (в т.ч. неандертальців) — і заселили простори Африки, Азії та Європи. Внаслідок тривалого (5-10 тисяч років) і достатньо ізольованого розвитку на згаданих територіях відбулась т.з. локалізація неоантропів, тобто їх пристосування до місцевих енергетичних і природнокліматичних умов. Наслідком цієї локалізації і стали три “великі раси” — чорна (негро-австралоїдна, екваторіальна або африкано-океанійська), жовта (монголоїдна або азіатсько-американська) і біла (європеоїдна або євразійська).
І тут ми підійшли до великої таємниці, яка приховує народження трьох великих рас. Не викликає сумнівів те, що важливим (хоча й не єдиним) чинником расоутворення були природно-кліматичні умови. Наприклад, “серед ознак європеоїдної раси, сформованих під впливом зовнішнього середовища, слід передусім виділити світлий колір шкіри. На думку багатьох фахівців, він сприяє глибшому проникненню сонячних променів у тіло людини й виробленню вітаміну Д, який захищає організм від рахіту. Тож не дивно, що найсвітліші відтінки шкіри, волосся й очей властиві населенню Скандинавії та сусідніх регіонів Північної Європи, де після відступу льодовика переважав прохолодний клімат із дуже слабкою інсоляцією. Певне адаптивне значення мав і характерний для європеоїдів вузький ніс, що різко виступав із площини обличчя. Завдяки його будові збільшувався носоглотковий шлях, і холодне повітря, перш ніж потрапити до гортані та легенів, устигало нагрітися” . — А чому найсвітлішими є саме європеоїди? Хіба на європейських просторах менше сонця і холодніше, ніж в Азії, де сформувалися монголоїди? Скоріше навпаки, та й полюс холоду знаходиться саме в Азії... Розгадка криється в тому, що основні раси сформувались ще в плейстоцені, тобто в ті часи, коли клімат суттєво відрізнявся від теперішнього. Точно встановлено, що в цей період Європа переживала період зледеніння:
“Драматичною подією в історії людства було велике зледеніння Північної півкулі. Почавшись кількасот тисяч років тому, зледеніння досягло максимального розвитку 100 — 150 тис. років тому. Просуваючись із Скандинавії на південь, льодовик долиною Прадніпра досяг району сучасного Кременчука. Однак максимальне похолодання відбулося пізніше, наприкінці льодовикової епохи — 20 — 17 тис. років тому. Льодовиковий період історії Землі названий геологами плейстоценом. Археологи називають його палеолітом, або давньокам'яним віком. Різке потепління клімату близько 10 тис. років до наших днів привело до зникнення скандинавського льодовика і настання геологічної сучасності — голоцену. Почалася нова археологічна епоха — мезоліт, або середньокам'яний вік. У льодовиковий період потужність крижаного щита над Скандинавією сягала кількох кілометрів” . “В ті часи моря та океани до 45 градуса північної широти вкрилися кригою”, зокрема, Атлантичний океан вкривався льодом до північного узбережжя Іспанії .
“Альпи, гори півдня Франції, вкрилися потужними льодовиками. Франція стала країною мохів та північних оленів” .
Отже, приблизно 10 тисячоліть тому відбулись кліматичні зміни, які мали
надзвичайно різкий, катастрофічний характер. Професор Національного університету “Києво-Могилянська Академія” доктор історичних наук Микола Чмихов цей планетарний катаклізм відносить
до 7562 року до н.е. Незалежні від нього датування радіовуглецевим методом, проведені в рамках досліджень різкої зміни рослинності в Північній Якутії, викликаної раптовим похолоданням, дають дуже близьке число, а саме
7333±50 до н.е. (відносна похибка між двома датуваннями складає 3 відсотка).
— Але чим пояснити різке потепління в Європі і одночасно різке похолодання в Азії?
Лише одним — зміщенням земної кори.
1.2. ЛІТОСФЕРНЕ ЗМІЩЕННЯ
Пригляньмося до конфігурації льодовика під час останнього, т.з. “валдайського” або “вюрмського” зледеніння (80 – 10 тис. років тому). З карти добре видно, що льодовик не зачепив Азії — він не дійшов навіть до Уралу. Водночас відомо, що напередодні потепління в Північній Африці було значно холодніше, ніж тепер, а в горах Ливану був льодовик.
Валдайський льодовик дуже нагадує полярну льодо-снігову шапку. Якщо це так, то полюс мав би знаходитись приблизно в центрі цієї шапки (приблизно, тому що розвиток льодовика пов’язаний не лише з низькою температурою, але й рельєфом місцевості, вологістю повітря та іншими чинниками).
На основі карти поширення валдайського льодовика можна зробити припущення, що попередній північний полюс знаходився в районі Скандинавії.
— А може, скандинавський льодовик — це ніяка не полярна шапка?
А де ви ще знайдете льодовик товщиною у кілька кілометрів? Лише біля полюсу. Нагадаємо, що в нинішній Антарктиді середня товщина льоду складає
1880 метрів . Пізніше ми розглянемо додаткові свідчення на користь того, що в пізньому палеоліті Північний полюс знаходився в районі між Скандинавією та Ісландією, а приблизно в 7562 році до н.е. він стрімко змістився градусів на 25-30 і зайняв нинішнє положення. Зрозуміло, що зміщення полюсів викликало серію катаклізмів, серед яких і Всесвітній потоп. Саме тому таким поширеним є поділ історії людства на допотопний і післяпотопний періоди. Момент зміщення полюсів розділяє період палеоліту і мезоліту (перехід до неоліту), а також допотопний клімат (плейстоцен) і післяпотопний (голоцен).
Зміщення літосфери лише на перший погляд видається фантастичним. Геофізики і географи знають, що протягом багатомільйонної історії Землі такі зміщення, а також інверсії геомагнітного поля (зміна полярності) відбувалися багато разів.
Серед іншого, про це свідчать поклади кам’яного вугілля в Антарктиді і за Північним полярним колом, сліди древніх екваторів і пов’язані з ними пасма гірських хребтів та розломів земної кори .
— Якщо справді Європа знаходилась раніше на 25-30 градусів північніше, то ближча до Європи частина Антарктиди (Земля Королеви Мод) також мала би знаходитись на 25-30 градусів північніше, тобто ближче до екватора.
Так воно і було. На основі геологічних досліджень, зокрема аналізу залишків рослинності, вчені дійшли висновку, що
“материк Антарктиди приблизно до 10-11 тис. до н.е. розташовувався в помірних кліматичних умовах, приблизно на 2000 км північніше, ніж сьогодні, але потім якимось чином перемістився всередину Південного полярного кола... Дані сучасної науки свідчать також про те, що тривалий період, протягом якого Земля Королеви Мод і прилеглі до неї райони були вільними від льоду, завершився не більше, ніж 6 тисячоліть тому” .
Феномен стрімкого танення льодовика у північній півкулі (який формувався протягом принаймні 40 тисячоліть) і так само стрімкого обледеніння частини Антарктиди можна розумно пояснити лише тим, що приблизно 10 тисячоліть тому відбулось зміщення літосфери приблизно по нульовому меридіану в напрямку з півночі на південь.
— Які ж потрібні титанічні сили для такого зміщення!
Насправді вони на кілька порядків менші, ніж здається на перший погляд. Давайте розглянемо механізм цього природного явища. Ми знаємо, що Земля складається з тонкої твердої кам’яної плівки —
літосфери (земної кори) , яка плаває на розплавленій магмі, точніше — на “змащувальному прошарку”, який називають астеносферою. Вся ця система — і земна кора, і внутрішньопланетна рідина — обертаються навколо своєї осі зі швидкістю 1 оберт на добу. Положення цієї осі по відношенню до площини обертання планети Земля навколо Сонця є досить стабільним, хоча також може коливатись під впливом специфічних ситуацій у Сонячній системі.
— Тоді про яке зміщення ми говоримо?
Йдеться не про зміну осі обертання планети, а про зміщення літосфери щодо планетарної осі.
Давайте проведемо уявний експеримент і побудуємо
найпростішу модель . Візьміть кульку для настільного тенісу і заповніть її ртуттю. На поверхні кульки намалюйте моря і континенти. Тепер розкрутіть цю кульку навколо своєї осі в умовах невагомості, скажімо, в кабіні космічного корабля. Кулька буде добре і стабільно обертатися доти, доки на її поверхню не налипне яка-небудь порошинка. Ця порошинка породить нескомпенсовану відцентрову силу, яка розвертатиме поверхню кульки так, що порошинка врешті-решт опиниться на екваторі. Зверніть увагу, що зі ртуттю, яка обертається всередині кульки, нічого не станеться — вона як крутилась, так і крутиться — вісь її обертання залишається незмінною. Розвернеться лише оболонка з намальованими на ній морями і континентами. Якби ми там жили, то все, що помітили б — це незвичну поведінку Сонця.
Це була дуже спрощена модель, на реальній Землі відбуваються складніші процеси.
Річ у тім, що внаслідок обертання і відцентрової сили екваторіальний радіус нашої планети на 21 км більший за полярний радіус. Тому при переміщенні полярних територій до екватора їхня висота щодо рівня світового океану буде зменшуватись. Давайте продовжимо наш експеримент і уявимо собі, що полярна територія миттєво перемістилась на екватор (тобто зміщення становить 90 градусів — екстремальний варіант). У такому разі ця територія опиниться під шаром води товщиною 2 десятки кілометрів. Щоправда, через якийсь час відбудеться “релаксація” земної кори: приполярні території опустяться на два десятки кілометрів, а екваторіальні на таку ж висоту піднімуться. Все врешті-решт повернеться “на круги своя”, проте нові екваторіальні землі вже будуть омиті водами Великого потопу.
Десять тисячоліть тому відбулося зміщення земної кори приблизно на 25-30 градусів, що призвело до затоплення значних територій. Якщо розділити 21 км на 90 градусів, то отримаємо 0,23 км/град. Це значить, що при переміщенні території в меридіональному напрямку до екватора на 1 градус вона занурюватиметься в воду на 230 метрів. Це дуже грубі розрахунки, проте з них випливає, що при зміщенні на 25 градусів шар води міг становити кілька кілометрів.
Ось вам і Великий потоп! Навіть якщо врахувати, що релаксація літосфери почалась відразу після початку зміщення, то максимальний шар води все ж таки міг досягати сотень метрів. Італійський дослідник Флавіо Барбієро, який спеціально займався цим питанням, вважає, що вертикальний рух земної кори не може перевищувати
3 або 4 кілометри . Результати його розрахунків виглядають правдоподібно, адже певна частина людей таки врятувалась від хвиль потопу — в гористій місцевості.
Внаслідок релаксації літосфери затоплені території незабаром піднялися до свого природного рівня (т.з. “рівня ізостатичної рівноваги”). Очевидно, що така швидка перебудова земної кори супроводжувалась сильними землетрусами і різким посиленням вулканічної діяльності.
Піднімання і опускання земної кори добре пояснює те, що вода невідомо звідки взялася
(“відкрилися всі джерела великої безодні”, як сказано у книзі “Буття”),
і невідомо куди зникла.
Звернемо увагу, що в перші дні потопу території Європи, Малої Азії і Північної Африки швидко зміщувались на південь, тому
вода прибувала саме з півдня. Ось як це описується в шумерській “Поемі про Гільгамеша” — найдавнішому повідомленні про Великий потоп:
Що було світлим — на тьму обернулось,
Вся земля розкололась, як чаша.
Першого дня бушує Південний вітер,
Швидко налетів, позатоплював гори,
Неначе війною пішов на землю....
Шість днів, сім ночей гуляє вітер,
Буря потопом вкриває землю.
Із приходом сьомої днини...
Упокорилось море, затих ураган, потоп упинився...
Далі описується деталь, яка пізніше увійшла до Біблії (книга Буття, 8):
Виніс голуба і відпустив я;
Полетів голуб і назад повернувся:
Місця не знайшов, назад прилетів він.
Виніс ластівку і відпустив я;
Полетіла ластівка і назад повернулась:
Місця не знайшла, назад прилетіла.
Виніс крука і відпустив я;
Крук полетів, спадання води побачив,
Не повернувся...
Вийшов я, на чотири сторони склав я жертви ...
Подібно, що найбільше постраждали Месопотамія, долина Інду і західне узбережжя Індостану, оскільки при зміщенні літосфери на південь їхні низовини були цілком беззахисними перед стихією Індійського океану. Зауважимо, що в ті часи, коли Північний полюс знаходився в районі Скандинавії, Персидська затока по відношенню до Месопотамії знаходилася чітко на півдні. Тому вода в долини Тигру і Євфрату надходила саме з південного напрямку, як про це і сказано в шумерській поемі про Гільгамеша.
|
Головні
потоки води Великого потопу |

|
— Невже раніше науковці не бачили можливості зміщення літосфери як причини катастрофічних кліматичних змін і потопів?
Чому ж, добре бачили. Просто вони, як жартують вчені, “належали не до тієї профспілки”. Тобто в процесі конкуренції “перемогли” інші наукові школи, а праці “переможених”, як це прийнято, всіляко замовчувалися (і замовчуються) .
Гіпотезу про літосферні зміщення запропонував ще в 50-х роках XX-го століття американський вчений, професор Кинського коледжу Чарльз Хепгуд
. Він обґрунтовував думку про те, що за певних умов літосфера може “ковзнути” по астеносфері (яка грає роль змащувального прошарку) і зміститися по відношенню до центрального ядра планети. В результаті саме такого зміщення 10 тисячоліть тому, стверджував Хепгуд, Південний полюс пересунувся за межі Південного полярного кола, а північно-західний сектор — Аляска і Сибір — змістилися на Північ. Додамо, що Альберт Ейнштейн не лише схвально відгукнувся про ідею Хепгуда, але й виступив автором передмови до його книги “Дрейфуюча земна кора”, написаної в 1953 році.
Інший американський вчений — геофізик А.О’Келлі в результаті проведених досліджень дійшов висновку, що в період останнього зледеніння Північний полюс знаходився
на 30 градусів південніше, ніж
сьогодні .
За даними французького традиціоналіста Поля Ле Кура, опублікованими в 1929 році у статті про Гіперборейську традицію, в початкову епоху Північний полюс
“був не там, де він знаходиться сьогодні, а, судячи з усього, в регіонах, близьких до Ісландії і Гренландії” .
Вчені вважають, що зміщення літосфери відбувалось і на інших планетах Сонячної системи, зокрема на Венері та Марсі (стаття американського дослідника Пітера Шульца “Міграція полюсів Марса” була опублікована в журналі “У світі науки” за лютий 1986 р.).
Згідно з емпіричними даними, проаналізованими Хепгудом, під час минулих “мандрівок” літосфери кут зміщення ніколи не перевищував
40 градусів . Можливо, що потужності поштовху, отриманого внаслідок зовнішнього збурення, вистачає лише на проковзування до 40 градусів — внаслідок в’язкості астеносфери отриманий літосферою імпульс поступово затухає.
Сьогодні ми ще точно не знаємо, які фактори спричинили останнє літосферне зміщення.
Найімовірніше, що воно було викликане збуренням у Сонячній системі. Це збурення могло призвести до надмірно різкого, хоча й невеликого коливного руху земної осі, проте достатнього для зрушення літосфери. І в цьому немає нічого неймовірного, оскільки Сонячна система сама розвивається в пульсуючому режимі, а всі її планети і Сонце перебувають у постійній взаємодії — нині це навряд чи хтось стане заперечувати.
Можливість невеликого, але різкого коливання земної осі і спричинюваного ним “проковзування” літосфери по астеносфері виглядає ще реальнішою
з позицій фізики ефіру. Згідно з сучасними підходами, Сонячна система (як і вся галактика) знаходиться в єдиному ефірному потоці, який підпорядковується законам, подібним до законів гідродинаміки. Тому раптове збурення в одному місці поширюється в просторі приблизно так, як у рідкому середовищі, і може викликати різкі
(катастрофічні) зміни орбітальних параметрів планет.
1.3. Формування великих рас
 |
Отже, у допотопному світі найтепліший клімат був в Африці, помірний — в Азії, а найхолодніший — в Європі, на півночі якої знаходився Північний полюс. Не важко побачити, що Північне полярне коло могло досягати 40-ї паралелі. В такому разі більша частина території Європи і, зокрема, частина України знаходилась у приполярній зоні.
Як ми вже знаємо, приблизно 40 тисяч років тому неоантропи протягом кількох тисячоліть заселили простори Африки, Азії та Європи, витіснивши з них (шляхом асиміляції і, частково, фізичного знищення) палеоантропів (неандертальців та інших).
Почався процес локалізації неоантропів — їх пристосування (адаптація) до життя на відповідних
територіях. |
Але перед тим, як перейти до розгляду цього питання, необхідно познайомитись з одним важливим інструментом антропологічних досліджень, який називається
-
1.4. Головний індекс
Інші його назви — череповий показник або череповий індекс.
Головний індекс — це відношення ширини голови (поперечний діаметр, якщо дивитися на неї згори) до її довжини (повздовжній діаметр), виражене у відсотках. При значенні головного індексу до 74,9 людей називають довгоголовими (доліхокефалами), при індексі від 75 до 79,9 їх називають середньоголовими (мезокефалами), а при індексі 80 і більше — круглоголовими (брахікефалами). Головний індекс не треба плутати з “висотним індексом” (висота черепа) і “лицевим індексом” (відношення довжини обличчя до його ширини).
На думку сучасних антропологів,
“довгоголовість є пережитком глибокої древності, атавізмом” . “Ослаблення рельєфу черепної коробки дозволило вільніше розвиватися головному мозку, тож череп поступово збільшувався вшир. Крім того, прогресивний розвиток головного мозку приводив до ослаблення рельєфу черепа, череп ставав вищим, лоб піднімався крутіше, форма черепа ставала круглішою (більшість давніх людей, найближчих предків людини, володіли видовженою формою черепа, для них була характерна доліхокефалія)” . Найдревніші предки людини (Гомо габілус, Гомо еректус, пітекантропи, неандертальці, синантропи та інші, в тому числі всі без винятку проміжні форми) були
довгоголовими . Насьогодні найдовші голови мають австралійські аборигени, ескімоси і кафри.
Обсяг людського мозку коливається в діапазоні від 1000 до 2000 куб. см.
На індивідуальному рівні немає прямої залежності між розумовими здібностями і формою та обсягом черепа. Відомо, що у багатьох видатних людей його обсяг був навіть нижчим за середній. Одна з причин цього криється в тому, що людина використовує лише незначну частку можливостей свого мозку. Тому справа не в об’ємі мозку, а в ефективності його використання, в якості його організації.
Проте безперечним є й те, що збільшення обсягу мозку і брахікефалізація в еволюційному плані дають людині додаткові шанси у розкритті свого творчого потенціалу.
А тепер можна повернутися до теми формування великих рас. Якщо ми говоримо, що раса вже сформувалась, то це значить, що вона в цілому пристосувалась до життя у своєму природному середовищі.
1.5. Негроїди
Першими пристосувалися негроїди, оскільки життя в екваторіальній зоні, без значних сезонних коливань температури і при наявності практично весь рік рослинної їжі, було найкомфортнішим. Головну проблему створювало пекуче екваторіальне сонце, проте протягом тисячоліть природного добору вона була вирішена: “Характерні риси екваторіальних рас сформувалися в Африці на південь від Сахари (негроїди) й Південно-Східної Азії (австралоїди) .
Деякі з них відрізняються адаптацією до жаркого й вологого клімату та підвищеної сонячної інсоляції (випромінювання). Так, темний колір шкіри з великою кількістю пігменту (меланіну) оберігає організм від шкідливої дії ультрафіолетового випромінювання, яке призводить до перегріву й опіків шкіри. Схожу роль відіграє й густе волосся спіральної форми, котре утворює на голові щось подібне до суцільної природної пористої «шапки»: воно не пропускає тепло, захищаючи шкіру й кровоносні судини від надмірного нагрівання. Певне пристосувальне значення має й форма голови, властива негроїдним популяціям, — вузька й видовжена, вона нагрівається повільніше, ніж широка і низька. Це стосується й таких особливостей будови обличчя, як дуже широкий ніс із великими отворами й розвинута слизова частина губ, що забезпечують посилене виділення вологи, необхідне для охолодження організму в умовах спекотного клімату. Завдяки цим та іншим рисам негроїди Африки і аборигени Австралії мають змогу без будь-якої шкоди для здоров'я перебувати під палючим сонячним промінням протягом тривалого часу” .
На думку деяких антропологів, суттєвим чинником формування негроїдної раси було також значне змішування африканських неоантропів з африканськими палеоантропами
(неандертальцями, можливо — також з Гомо еректус та іншими архаїчними підвидами Гомо сапієнс)
. Антропологи знають, що домінантними здебільшого є ті ознаки, які є древнішими, оскільки за ними стоїть життєва енергія більшої кількості поколінь предків
. У зв’язку з цим головною причиною довгоголовості негроїдів вважають не стільки пристосування до палючого сонця, скільки вплив домішок палеоантропів, які всі були довгоголовими.
1.6. Монголоїди
Менш комфортними, в порівнянні з екваторіальною зоною, були умови Південно-Східної Азії, в яких сформувалася жовта раса — монголоїди. Адаптація неоантропів на цих територіях проходила важче, вимагала більших зусиль і була тривалішою. В результаті локалізація азіатських неоантропів, яка завершилась виникненням жовтої раси, відбулась на вищому рівні розвитку і дещо пізніше (в порівнянні з чорною расою). Важливим чинником формування монголоїдної раси були змішування неоантропів з азіатськими палеоантропами, передусім —
синантропами . Як пише авторитетний фахівець з антропології В.П.Алексєєв,
“прослідковується об’єктивна, основана на морфології лінія спадкоємності між синантропами, віддаленими від сучасності не менше як на три сотні тисячоліть, і сучасними монголоїдами” . Виявляється, що вже 300 тисяч років тому першолюди Південно-Східної Азії мали виразні монголоїдні риси.
З погляду форми черепа в середовищі монголоїдів переважає середньоголовість (мезокефальність), хоча присутня і значна частка довгоголових (чукчі, ескімоси).
1.7. Європеоїди
Найпізніше відбулась локалізація європейських неоантропів — кроманьйонців. Вони сформувалися в приполярній зоні, яка в допотопні часи охоплювала практично всю Європу. В результаті біла раса сформувалась найпізніше (25 тис. до н.е.) і на найвищому організаційно-культурному рівні, оскільки на рівнях двох попередніх рас адаптація до холодного клімату була неможливою. Особливостями європеоїдів стали високий зріст (до 180 см), світлі очі, шкіра і волосся.
З погляду генетики європеоїди в цілому володіли і володіють рецесивними спадковими ознаками, тобто при змішуванні з представниками двох інших — древніших — рас здебільшого перемагають негроїдні і монголоїдні гени. Це дає антропологам підстави стверджувати, що кроманьйонці
“тривалий час знаходились в ізоляції, що дозволило їм збільшити власну популяцію і уникнути повного поглинання навколишнім середовищем неандертальців, які володіли домінуючою генною структурою (якою володіє, скажімо, і насьогодні негроїдне і монголоїдне населення Землі по відношенню до європеоїдного)” .
Європеоїди в основному є круглоголовими (брахікефалами), хоча в Західній Європі (особливо на півдні Франції та Італії, а також у Німеччині) є значна частка довгоголових — це середземноморська і північноєвропейська (“нордична”) підраси. Щодо останньої, то
“доліхокефальність-довгоголовість передалась їм від представників середземноморської підраси, яка має дуже велику домішку негроїдної раси” .
“Багато що говорить про те, що первісні негроїдні довгоголові раси переселилися з Африки; в Південній Європі вони витворили расу малорослу, довгоголову і смугляву, а на півночі — біляву” . Додамо, що контакти європеоїдів і негроїдів на територіях Європи зафіксовані ще з допотопних часів. Наприклад, відомо, що у період з 18 по 15 тис. до н.е., коли відбулося тимчасове потепління і розквітла Оріньяко-Солютрейська археологічна культура, в Європі проживали негроїдні племена —
т.з. “гримальдійська раса”, близька меланезійцям і папуасам . Значно інтенсивнішими були пізніші міжрасові змішування в Середземномор’ї — в часи рабовласницьких Єгипту, Карфагена, Римської імперії, французької колоніальної експансії тощо. Особливого розмаху міжрасові змішування в Європі досягли протягом останнього століття. Наприклад, збірна Нідерландів на чемпіонаті Євро-2000 з футболу в основному була представлена мулатами.
1.8. Великі раси і еволюція Homo sapiens
Таким чином, три великі раси сформувалися на різних континентах і в різні часи: найраніше (приблизно до 35 тис. до н.е.) — чорна раса в Африці, згодом (до 30 тис. до н.е.) — жовта раса в Азії, і найпізніше (до 25 тис. до н.е.) — біла раса в Європі. Так що у пізньому палеоліті великі раси вже були сформовані.
Можна сказати, що кожна з трьох рас зафіксувала відповідну стадію еволюційного розвитку людського роду, адже після того, як раса сформувалась, вона втрачає еволюційну пластичність і її розвиток різко сповільнюється. Найкраще це можна прослідкувати на прикладі зміни середнього зросту і форми черепа.
У процесі еволюції людини її щелепи зменшувались, зріст збільшувався, череп округлювався. Цю ж саму закономірність ми спостерігаємо, порівнюючи великі раси:
Основні ознаки великих людських рас
| Основні ознаки |
Чорна раса |
Жовта раса |
Біла раса |
| Територія переважного поширення |
Африка |
Азія |
Європа |
| Зріст тіла |
частіше низький |
середній |
частіше високий |
| Колір шкіри |
темно-коричнева або чорна |
жовтувата |
світла |
| Колір очей |
карі і чорні |
карі |
від світло-сірих і голубих до карих |
| Колір волосся |
чорне |
темне |
від світлого до темного |
| Щелепи |
сильновиступаючі |
середньовиступаючі |
слабовиступаючі |
| Форма черепа |
довгоголові |
частіше середньоголові |
частіше круглоголові |
Про еволюцію людського роду саме в описаному вище напрямі свідчить також
співвідношення антропологічних параметрів чоловіків і жінок . Відомо, що з чоловічим началом більше пов’язані такі якості, як прагнення до змін, пошуки новизни; для жіночого начала більш властиві прагнення до стабільності, до зберігання і впорядкування того, що є. Таким чином, порівнюючи параметри чоловіків і жінок, можна прогнозувати напрямок еволюційних змін. Так от: середній зріст чоловіків більший в порівнянні з жінками, отже людство розвивається в напрямку збільшення зросту. Чоловіки мають більший об’єм головного мозку — у чоловіків в середньому 1450 см3, у жінок —1300 см3, отже людство розвивається в напрямку збільшення об’єму головного мозку (повторимо, що на індивідуальному рівні об’єм мозку не впливає на розумові здібності).
Таким чином, еволюція людського роду відбувається в напрямі збільшення зросту, об’єму головного мозку і круглоголовості, а також зменшення розмірів щелеп. Ці ознаки посилюються в напрямі негроїди
--> монголоїди --> європеоїди.
Три великі раси можна умовно розглядати як три спеціалізовані підсистеми глобального біосоціального організму “Людство” і, водночас, три послідовні сходинки у його еволюційно-мутаційному розвитку.
Якщо на індивідуальному рівні немає прямої залежності між перерахованими антропологічними параметрами і психологією людини (в т.ч. розумовими здібностями), то на рівні трьох великих рас така залежність є очевидною.
Версія для друку (386 Кб)
Продовження
Шановні друзі!
Запрошуємо Вас висловити свої міркування, зауваження і пропозиції щодо питань, які досліджуються в "Арійському стандарті", адже Ваша участь та інтелектуальна творчість - це невід'ємна складова жанру веб-серіалу. Давайте для цього використаємо технологію "ПЕРЕХІД-форум". Крім того, Ви можете поставити запитання безпосередньо автору дослідження:
На прохання перших учасників "Арійського стандарту" нові серії виходитимуть щочетверга, щоб була можливість у робочі дні роздрукувати текст і спокійно прочитати його у вихідні.
|